Але твій олень мусив бути дуже великий, що тобі аж шість місяців присудили.
— То не за самого оленя, то ще й за цісаря трішки добавили...
— Що? Може, ти і цісаря застрілив? У такому разі я з тобою більше й слова не говорю, бо вже ж що цісар твого вівса не пас.
Знову зареготали.
— П'ятка! Тихо! — гукав дозорець.
— Та куди,— каже Степан,— я лише правдиве слово сказав, що так мені якось непомітно вихопилося. Я аж за язик вкусився, та вже запізно було.
— Обида маєстату,— зауважив один арештант.
— Бачиш, мій сину,— говорив повагом Базилько, киваючи пальцем, наслідуючи попа, що народ навчає,— як воно погано таке базікати. Перш чотири рази язиком поверни, поки скажеш слово, хоч би й правдиве... Як можна таку особу зневажати? Ти думаєш, що цісар — то сміття, як перший-ліпший Іван? То посвячена особа, на котру як дивишся, то хрестись, ставай навколішки. Я тобі вже говорив, хто є пан цісар і скільки він добра для нас, грішних, зробив, як він усіма турбується. Хто нас з-під панщини викупив? Правда, ти ще донині платиш за це податки, та це нічого, бо кожний дурень тобі скаже, і пан староста, і піп з амвона, що то пан цісар тебе викупив з підданства. Він не є собі простий чоловік, і коней не краде, бо він вже має таких, що йому коней приведуть, яких забажає. Він з Господом-Богом запанібрата, бо він з Божої ласки. Він Божий помазаник. А ти, простий гуцул, зважився на такий злочин — його зневажати? Не дам тобі розгрішіння, вибачай.
Арештанти сміялися, а Степан не відповідав нічого. Базилько знову розкинув карти, а коли черга скінчилася, він говорив далі:
— Щоб ти знав, що я війтом у цій камері і що мене в усьому треба слухати, бо є такий кримінальний закон. У нас ще є й такий закон, що про що ми тут говоримо, невільно нікому говорити ні словечка, хоч би і тельбухи з тебе сотали... Ти куриш?
— Так, та в мене відібрали і тютюн, і люльку, і грошики, які в мене знайшли, і ножик...
— Ти ще дурний і не знав, як сховати... На, закури, а дим пускай у пічку, бо може кого чорт принести на інспекцію. Ну, кури і слухай далі, коли тобі не позакладало. Є такий кримінальський закон, що товариш товариша не сміє зрадити і один одному мусить в біді помагати. Коли б котрому з нас трапилася нагода втекти, то не лиш мовчи, але й помагай, як можеш.
Степан нагадав собі, що приніс з дому буханець хліба і бринзи трохи та головку часнику. Треба товаришів почастувати.
— А от, товариші, візьміть та споживайте, що мені жінка у дзьобенку 1 наклала, прошу, не по-гордіть.
— Добре, бачу, що ти мою науку зрозумів. Давай сюди. Та я тобі ще скажу, що ти нам не панькай. Пани — директори, дозорці, прокурор, диявольські судді, а ми — товариші, арештанти. Ми собі "ти" говоримо. Хіба б між нас який старенький чоловік попався, то такого татом, або дідусем кличемо. Ми тут усі рівні — як я, що панські коні вивів, як і ти, що цісарського оленя застрілив. А тут ми до того ще й товариші з-під "п'ятки".
1 Торбу
Степан поклав на стіл усе враз з полотенцем.
— Лиш у мене нема ножа, і треба хліб ламати.
Базилько добув з кишені такого ножа, що й чоловіка б зарізав. Він розкраяв буханець на п'ять рівних частин, і всі стали поїдати з бринзою.
Степан осмілів до цих людей. Забув, що він у криміналі, а здавалося йому, що десь на попасі у якійсь корчмі стрінувся з добрими людьми, старими знайомими, і частуються, поки поїдуть далі.
Покликали відтак вечеряти. Повідчиняли з коридора казні, і арештанти стали виходити до кухні по страву, яка Степанові не йшла в смак.
По вечері знову грали в карти, поки не стемніло, а відтак полягали спати. Перед цим ключник обходив усі казні і перечислював арештантів.
Та ще довго не спали. Лежачи, оповідали собі всілячину то один, то другий. Степан слухав та з дива не виходив, бо перший раз у житті мав нагоду стрінутися так близько зі злодіями, яких ціле життя так дуже боявся. Та вони такі люди, як би й інші, лиш що живуть собі на свій лад та не хочуть слухати того ладу, який собі інші люди на світі позаводили. Балакали так довгенько вночі, поки один та другий не захропли. Згодом заснули всі, і в цілім криміналі було тихо, хіба що інколи позіхнув голосно сторож-ний дозорець, пройшовся поволі коридором і знову закуняв десь у кутку. Десь-колись чулося помірне ступання вартового жовніра знадвору. Він ставив кріс під муром і бив руками об плечі, щоб розігріти руки, та йшов далі.
Степан ніяк не міг заснути. Те все небуденне, незвичайне, що сьогодні пережив, те, чого тут наслухався, запало глибоко в його душу, ворушилося у ньому, мов кипуча вода, і прогнало сон з очей. Згадав сердега рідну хату, жінку, дітей — і стало йому страшно жаль за втраченим спокоєм, за раєм. Хоч то був лише хлопський злиденний рай, та все ж свобода — велике слово. Стало йому жаль за горами, полонинами, лісами, за дебрами, проваллями, за Черемошем, що, щумлячи по водопадах, наче людина, промовляв до його душі. Хоч ці ліси та полонини давно перейшли в чужі руки і перестали бути гуцульськими, то все ж таки вільно гуцулові по них ходити, любуватися їхньою красою та дихати цим чистим повітрям. Ніхто не посмів сказати: туди не ходи, тут не лягай. А тепер він узаперті, між грубими мурованими стінами, за міцним замком, серед таких людей, яких він ціле життя боявся і не бажав собі з ними стрінутися. Він запертий, а хоч як би собі цього бажав, його звідсіля не пустять, хіба за шість місяців, як відсидить свою тяжку кару.
Шість місяців! Як до того, ще далеко! Від цього спогаду на нього напав великий жах, тривога. Здавалось йому, що ті грубі стіни зсуваються до себе щораз ближче, а стеля опускається щораз нижче та роздавить його на хамуз. Здавалось йому, що у казні щораз повітря зменшується, і от-от не стане чим дихати, і він задушиться. У цій тривозі хотів Степан молитися, та не міг думок докупи зібрати. Починав то одну, то другу молитву, та кожної не міг докінчити. Навіть "Отче-нашу" не міг до кінця договорити. По великих зусиллях спромігся лише от ці слова промовити, вистогнати: "Боже, мій Боже, за що на мене така тяжка кара? Хіба ж це крадіжка, що я у своєму вівсі диявольського оленя вбив? Коли ж бо я не міг інакше своєї праці впильнувати". Тепер Степан став себе виправдовувати так, як це робив перед судом. Там йому сказали: "Було вбити та лишити на місці, бо таке цісарське право, а не забирати для себе",— "А хто ж мені за шкоду заплатить, за мій овес та за чотири копиці сіна? Я собі оленя взяв за шкоду, а це ж не гріх, бо й так цілий олень не був стільки вартий. А що я на цісаря сказав? Хіба ж не правда, що якби цісар був добрий, то не дав би панам вередувати, а бідних людей гнобити?.. І за це шість місяців муки, неволі. Ай, записує собі Господонько у своїй книжці ті людські кривди та муки від панів. Пождіть, пани та багачі, та п'явки-ненаситники! Прийде і на вас божий кримінал, ще тяжчий, як оцей цісарський. Прийде час, що ні цісарям, ні панам не буде супокою, і треба буде за все покутувати. За що мене ті собаки так мучать?"
У його серці відізвалися страшна лють, біль від заподіяної кривди, тим більше, що сам не почував у собі сили, щоб за неї помститись. "Коли б мені не жінка та не діти, знав би я, що зробити. Я перемучився б тих шість місяців, а потім пішов би чергою до моїх ворогів-брехунів і кожному по кульці з рушниці а.бо таки бардкою лоби порозчереплював би. Дісталось би за своє і лісничому, і побережникові, і тому Шльомці-злодієві, п'явці, що перед жандармом набрехав, та ще й з додатком. А опісля хай би було, що хоче. У гори та в Румунію — і шукай вітра в полі! Та мені невільно цих бідних, безпомічних лишати. Ой, ви, мої Юрчику, Миколо та Анничко! Чого ви на світ народилися? Як ви мені тепер на перешкоді до кривавої гуцульської помсти!"
Степан почув страшний біль у грудях. Він кидався на лежанці, начеб його мотузками пов'язали, а він хотів ці пута порвати. Відтак устав з лежанки та почав бігати по казні, наче дикий звір у клітці з залізними шаблями, вдаряючись об лавку, що була висунена на середину казні. Такий рух його трохи заспокоїв. Поглянув у вікно й побачив кілька зірок на чистому темному небі.
"Чому я більше цих Божих зірок не можу бачити — на всьому небі? Це й жебракові вільно, а мені ні. Ех! Бог би вас побив, лукаві та погані люди!" Він затиснув кулаки і грозив комусь невидимому та заскреготав зубами.
— Який там чорт шляється та не дає людям спати? — говорить Базилько, прокинувшись зі сну.
— Ой, вибачте мені, добрі люди,— виправдувався Степан,— це я не можу ні заснути, ні влежати спокійно, хоч каменем голову прикладай. Страшно мучуся та й лютую, за що мене бузувіри так тяженько покарали? За що?
— Заспокойся, мой! Це лише перша ніч така, опісля привикнеш, і буде тобі добре, як волові у стайні. За що тебе скривдили? Та вони тільки й на те є, щоб інших кривдили, а самі панували,— без людської кривди їм і панування не було б.
— Чому бог не пошле на них кари, вогню пекельного? — сичав крізь затиснені зуби Степан, б'ючи кулаком об кулак.
—
— Підожди, прийде і на них кара, а поки що, то ми самі караймо їх, де трапиться нагода. От ми зі злодійського цеху, пристригуємо багачам животи. А хто до цього не має вдачі, то хай інакше робить, а все ж так, щоб пана добре заболіло. Ти собі добре виміркуй, та видумай спосіб, а в злість і в тугу не впадай, бо здурієш, поки ще своїх шість місяців відсидиш. Тепер, коли вже доволі насуєтився, помолись та спати лягай.
— Пробував я молитися, та не годен. Щось так під серцем пече вогнем, що думки разом зібрати не можу, та слова забуваю, як одно за другим наступає.
— Ану, попробуй ще. Так воно не може бути. Товчешся, мов Марко по пеклі, ще й людей побудиш, а їм спочинку треба, бо завтра на роботу йдуть... Ну, добраніч.
Степан поліз знову на лежанку і вкрився з головою, щоб легше заснути. На ратушевій вежі вибила третя година. Степан став рахувати, скільки кроків зробить сторожний дозорець, поки пройде з одного кінця на другий. Та рахунок не виходив, бо не міг зміркувати, коли той дійшов до кінця коридора і повернув назад. Та, прислухаючись добре до кроків, він і це дослідив. А може колись і йому трапиться нагода переміряти цей коридор своїми кроками. Він рахував завзято, без упину і так заснув.