Стах умився, передягся. Почував себе краще.
За обідом Крушвіцький був дуже до нього прихильний. Стах удавав дуже врадуваного завтрашнім полюванням, мов той дітвак, якому показали деревляно-го розмальованого коника. Та серце його кривавилось. Оленки за столом не було...
Таке саме було й за вечерею. Увесь час Адам не показувався йому на очі, а за обігом і вечерею не промовили один до одного ні слова. Старий Крушвіцький був увесь час дуже веселий.
Уночі, як лише Максим поміркував, що у дворі все заснуло, розбудив панича:
— Йдемо, паничу... Тут два клунки, як ви хотіли...
Ніч була темна. Побравши клунки на плечі, обидва вийшли, непомітно перелізли огорожу й опинилися в селі. Поспішали городами, щоб сільських собак не розбудити. А коли дійшли вже до дороги, що виходила з села1 відітхнули повними грудьми.
* * *
На другий день рано даремне стукали до дверей Стахової кімнати. Ніхто не відзивався. Крушвіцький був лихий, мов чорт. Казав виважити двері. Кімната була порожня. Лежало кілька порозкиданих ла-хів. На столі — записка до Адася. Панич ухопив її й поквапом сховав у кишеню, щоб, бува, старий не доглянув.
Записка була така:
"Адаме! Ти мене ввесь час безсоромно зраджував. Ти вдавав приятеля, побратима, поки було тобі мене треба. Коли ж потреба минулася, ти кинув ту вдавану приязнь у болото, потоптав її ногами. Якби це зробив шляхтич, рівний мені гербом і родом, то мене така зрада дуже заболіла б і цю зневагу я старався б змити кров'ю. Та це зробив доробчук, позолочуваний хам, тим-то я твою поведінку приймаю з погордою в переконанні, що хам інакше зробити не може. Я шляхтич старовинного роду, тобі несила мене зневажити. А твому батенькові скажи, що я не мав охоти піти на поживу його рибам. Скажи йому, що я зробив це і в його інтересі, бо коли б мені був хоч один волос із голови впав, то мій вірний товариш залишався живий, і він приніс би був до мого батька вістку про мою зрадницьку смерть, а тоді мій численний рід був би таким заїздом на Вибранівку відплатився, що там каменя на камені не залишилося б з цього підлого гнізда зради. Будь здоров, пане Адаме, бажаю тобі щастя між дамами на королівському дворі. Тільки дивись, щоб мені в дорогу не попадався, бо я б міг забутися й покраяти твою гладеньку мордочку гарапом, якого вживаю на собак. Станислав на Кричеві Кричевський, рукою власною".
Адам, прочитавши листа, сливе не сказився. Він здавався йому таким нахабним, що за нього належалася помста. Образився й старий Крушвіцький. Обидва вирішили, що нахабу треба покарати. Спершу старий вагався, чи посилати погоню: небезпечно ж зачіпати шляхтича, хоч худопахолка, але численного роду. Однак перемогла Адасева рада, і старий вислав гайдуків у погоню за втікачами. Проливу крові, мовляв, не буде, бо Стах не має ніякої зброї; треба тільки його спіймати і "зв'язаного привести в Вибранівку. Такий був наказ довіреному й десятьом гайдукам, післаним за втікачами.
А тим часом утікачі поспішали з клунками на плечах пільними дорогами^
— Ти, Максиме, знаєш добре дорогу?
— Велика річ! Поки що йдемо до схід сонця, а опісля, як задніє, то знайдемо наші торічні сліди. Та знайте, що нам пильно треба виминати оселі, поки ми ще ходимо по землі пана Крушвіцького. Мені щось так верзеться, що за нами буде погоня...
— Погоня? — спитав Стах.— Ми ж нічого не вкрали — навпаки, дещо із свого залишили на пам'ятку...
— Крушвіцькі — погані люди, мстиві. Досить їм прочитати того листа, що Адамові написали,— по-казяться.
— Ти його читав?
— Чому ж не прочитати, як лежав на столі. Добре написаний, та ще мало. Погоня таки буде. А ми без ніякої зброї, хіба ножики — хліб краяти.
— Не буде. Мій батько знає, куди я поїхав, і, певно, впімнувся б за мною. Прийшов би сюди не сам, а з цілим родом Кричевських. А як заїдуть Кричевські Вибранівку, то, певне, з підданців Круш-віцького, томлених та битих, жоден би за ним не постояв.
— Та так, але вас уже не було б на світі. А мені панночки жаль. Така гарненька — саме вам під пару, а така бідна в тому пеклі... Якби так я, паничу, то я зробив би інакше.
— Що ж би ти зробив, Максиме?
— Я б зібрав у Кричеві один-другий десяток хлопців, відбив би панночку та й повінчався б із нею, а тоді пиши пропало...
— А знаєш ти, що хапати жінок не вільно, що за це велика кара? Чому ти тоді своєї Катрусі не викрав?
Максим важко зітхнув.
— То інша річ, паничу. Я своєї волі не маю, я ж підданець вашого пана батенька, я не можу собою розпоряджати — та де б я її, сердешну, примістив?
— Кинь таке говорити. Ти був для мене не слуга, а щирий друг. Як лиш діб'ємося щасливо до Криче-ва, мій батенько звільнить тебе з підданства.
— А проте я вас, паничу, не покину. Ви йдете до війська, й я за вами, бо, ніде правди діти, мені шкода пускати вас у світ самого. Та я й Катрусі не покину — за вашим дозволом я її визволю, не дам із неї знущатися.
— А ти певний, що Катруся схоче покинути батька-матір та з тобою втікати у невідомий край?
— В неї нема ні батька, ні матері, вона піде за мною на край світу.
— А проте воно небезпечно тобі на таке йти.
Подумай, кілько там слуг та собак! Коли б тебе піймали, то була б гірка година! І я б тобі в нічому помогти не міг.
— Інша справа ваша, а інша моя. Як ви захочете відбивати свою панночку, то вам треба кілька десятків добрих хлопців, повозу або добрих саней, треба, може, буде кого й скалічити, коли не вбити. А я під'їду вночі в село, дам їй через моїх знайомих знати; вона вийде — я дівчину поперед себе на коня, і до рана буду так далеко, що не досягне рука Круш-віцького.
— Ти міркуєш, що твої вибранівські приятелі тобі б помогли? А мені помогли б, коли я захотів би панночку вирвати з того клятого гнізда?
— Певно не скажу, та міркую, що так, бо панночку всі так люблять, як того старого ненавидять. Тільки воно таке, що за якусь там бідолашну підданку Катрусю, дівчину від коров, пан не дуже побиватися буде, а за панночку; то буде всіх сил добувати, щоб її відбити! То ласий шматок — за неї він візьме гарні гроші...
— Хіба ж рідний батько продавав би дитину?
— Ой, паничу, ви з-поза книжок і світу не бачите, і людей іще не знаєте. Хто так гроші любить, як той Крушвіцький, хто так молиться до них, той за гроші усе продасть.* Воно то так — він її на ярмарок на мотузку не поведе, ні туркові не продасть до гарему, але знайдеться такий пан, що її візьме, і не тільки віна не буде жадати, а ще й Крушвіцькому дещо перекине. Його Бог — золото; за золото він і душу продасть чортові!
Стах не міг з дива вийти, який його Максим розумний; це саме говорив йому вчора й Адась. А Максим говорив далі:
— Ви, паничу, того не знаєте, що я від служби чув. У тій каплиці, де вас хотів Крушвіцький собаками застукати, є таємні двері до льоху, а в льоху повно золота. Крушвіцький заходить туди час до часу, відмикає скрині із золотом й любується ним довгі години.
— Та хто це може знати?
— Є такі, що таки підглянули, хоч він дуже береже тої таємниці. Аж жалко згадати, що в такому болоті мусить жити бідна панночка. Ця квітка в ньому геть зів'яне та знівечиться. її конечно треба порятувати, та її ніхто не порятує, хіба що ви.
Максим говорив із своїм паничем сміло, як із приятелем. Був два роки від Стаха старший і товаришував із ним від хлоп'ячих літ. Не раз, бувало, й побив один одного, й Стах батькові скаржився, та старий пан ніколи не карав Максима за Стахові стусани від малого підданця, а ще й до сина сказав: "Було не датися".
— Коли ж бо він міцніший за мене.
— Підростеш, то й ти будеш такий сильний, як він. Незабаром хлопці знову гралися, як би нічого не
сталося.
Максим був бистрий, меткий, бачив уночі те, чого інші вдень не бачили. У нього був напрочуд бистрий зір і слух. Тепер йому стало це в пригоді.
Стах почав думати, як Оленку визволити. Але ж за польським правом це був великий злочин — уводити дівчину від батька, та ще й неповнолітню. Raptus feminae — потягає за собою тюрму й інфамію... Треба цьому дати спокій. Кілько б він таким учинком приніс гризоти батькові та добрій, янгольській мамі...
Ішли мовчки, поспішаючи. Максим часами ставав і наслухував з того боку, що від Вибранівки. До меж Крушвіцького царства було ще доволі далеко.
Нарешті почало світати й зійшло сонце. Був гарний літній ранок. Сонце почало щораз більше пригрівати. Хлопці поспішали розлогими полями та левадами, виминаючи людські оселі; попріли й потомилися. Почав дошкулювати голод. Посідали спочити під дикою грушею, серед поля. Максим добув із свого клунка поживу: буханку хліба, горнятко масла, пуздерко сиру, зелену цибулю.
— А мені й на думку не прийшло, щоб забрати дещо в дорогу,— обізвався Стах.
— Та звідкіля ви були б усе це добули, паничу? За цим треба було пошукати між челяддю, а вам туди доступу не було... Та цього нам стане, поки доб'ємося до якоїсь оселі поза межами вибранівського пана. Будемо в безпечному місці, то докупимо...
— Коли ж я грошей не маю, Максиме.
— Зате я маю — тілько, що й два коні купити.
— Яким же побутом в тебе гроші знайшлися?
— З того, що ви мені щодня давали на видатки для нас. Я заощаджував, а тепер придалося.
— Розумний із тебе парубок.
— Не мій у цьому розум, а вашого милостивого батька й мойого пана. Він мені наказував, щоб від вас брати більше, ніж було треба,— менше видавати, а решту ховати на чорну годину. Як воно добре старих людей слухати...
Максим почав роздивлятися по околиці.
— Недобре ми вибрали місце на спочинок. Тут нас іздалека можна помітити. Ходімо краще до того ліска, там можна буде заховатися між ліщиною.
Підійшли на край лісу й посідали під дубом серед кущів ліщини. Стах заїдав чорний хліб із великим смаком. Максим пішов по воду в ліс. За хвилинку приніс у капелюсі джерельної води.
Стах почув, що його ломить сон, і кріпко заснув. Максим теж куняв, та лиш злегка — одним оком.
Вже сонце добре підійшло вгору, як Максим прокинувся.
— Нам, паничу, в дорогу пора... Як приспішимо трошки ходи, то за якої півгодини будемо за межами Крушвіцького царства.
Стах почував у ногах велику недомогу. Його пекло в чоботях, здавалося, що пухирі понабігали. Тепер уже важко було йти скоро.
Аж нараз Максим пристанув, почав наслухувати, а далі приклав вухо до землі.
— Йде погоня, паничу.