Везли їх на возах, годували краще, розуміється таки, за їхні гроші, й нічліги для них були кращі.
Богдан не мав із собою ніяких грошей, бо усі гроші остали при батькові, а в останній хвилі і голови
в нього до нього не було, щоб їх від батька забрати. А хто в таке впаде і не має зламаного шеляга при душі, над цим певно ніхто не змилується, ніхто не пожаліє, а вже найменше сподіватися цього від турецького наглядача бранців. Таке було й з Богданом: не було з чого дати бакшиша, то нераз і води не можна було допроситися, а що ж говорити про кусок хліба.
Нарешті пригнали бранців до Акерману, а відсіля повезли їх до турецької пристані Бургаса. І на кораблях бранцям не було краще. Столочили їх тут, мов селедців у бочці, під черпаком, що й дихнути не було чим. Тут Богдан мав нагоду приглянутися, які муки терпіли невольники-гребці.
В Бургасі бранців поділили. Одних повезли до Царгорода, а других замкнули в якійсь шопі, в пристані. Богдан не міг з турками розмовляти і довідатись що про своє призначення.
Одного разу видели їх, яких сорок чоловік. Усі були, мов з хреста зняті Поганий харч, погана вода, далека томляча дорога виснажили іх так, що тільки люди із залізним здоровлям могли видержати. Тепер стали їх оглядати якісь комісари, одного бранця за одним, мов коней, виведених на ярмарок. Бранці думали, що тепер будуть їх продавати, бо навкруги зібралося багато народу і стали до них придивлятися... Комісари добирали їх до пари, сильнішого й слабшого, і так в'язали їх разом. Щойно тоді довідалися, до чого вони призначені. Сказав їм це якийсь потурнак по-українськи. Вістка всіх наче заморозила. І Богдан, що досі приймав усе байдуже, мов із сну прокинувся. Перед його уявою станула погана дійсність-правда, у цілій своїй грозі. Сходячи східцями під чердак корабля, де було місце для гребців, зітхнув важко і сказав уголос:
— Прощай, мій білий світе!
Його товариш по парі, молодий, може вісімна-дцятьлітній юнак, радісно озвався:
— Так ти, чоловіче добрий, з України?
— Авже ж, з України,— відповів Богдан і став до нього придивлятися ближче. Хлопчина, здавалося, був слабосилий, і, мабуть, тому їх разом спарували. Обличчя його було марне, руки вихудлі й обгорілі на сонці; сині, добрячі очі визирали з почорнілих очодо-лів, мов дві незабудки з трави.
— А ти відкіля сюди попав? — спитав його Богдан.
— З України. Татари піймали мене, як я з батьком і сестрою працював у полі, при хлібі; пігнали мене до Козлова, а відтам кораблем до Бургаса.
Юнак посумнів. Зразу, як почув на чужині рідну мову, наче зрадів був. Забув на мент про неволю, здавалось йому, що він знову на Україні, під голубим, погідним небом. Та, оповідаючи про татар, вернув до дійсності, хвилева радість розвіялася, мов сон, і горе знову прилягло хлоп'ячу душу важким каменем.
— Ти, парубче, оставив рідних?
— Не знаю. Батька вбили таки в полі, молодшу сестру взяли в ясир, а що сталося з мамою, цього я вже не розвідав. Вже, мабуть, ніколи не побачу моєї Насті на цьому світі,— заплакав стиха, а грубі сльози потекли йому з очей.
— Чого ж вони призначили тебе до такої важкої роботи? Та ж в тебе сили до цього немає.
— Та це, мабуть, за кару, що я не хотів виректися Христа й признати їхнього поганого Магомета.
— Гарно ти це зробив, і за це я тебе люблю. Будемо при одному веслі; буду тобі помагати, а, може, Господь вирятує нас колись з неволі...
— Хіба ж це можливе — видістатися з цього пекла й вернути в Україну?
—
— У Бога все можливе, буває і таке, що запорожці візьмуть таку галеру й визволять невольни-ків...
— Коли б то Господь змилувався...
їхню розмову перебив наставник. Привів їх до одного весла і прикував їм ногу ланцюгом до лави. Наставник, український потурнак, що добре говорив українською мовою, пояснив їм, що треба робити. Весло треба натиснути, щоб другий кінець піднісся із води вгору, перетягти його наперід, знову погрузи-ти у воду і з усієї сили притягнути до себе. Робити це треба на знак отамана, що там, на столі, вибиває знаки палицею.
— І хай би котрий не зробив так, як треба, то ми його ось чим попросимо.— і погрозив грубим канчуком. Канчук свиснув у повітрі. Хлопець здригнувся, наче б його мали вже бити.
— Не тривожся, хлопче,— каже Богдан. — Нас ще не б'ють, а ми так робитимемо, щоб не було причини нас бити... А як тебе звуть?
— Мене Степаном охрестили, а по-батькові — то я Кожушенко.
На даний отаманом знак весла пішли в рух. До цього наставний вигойкував ще щось по-турецьки під такт руху весел.
Куди вони плили і навіщо, ніхто із бранців не знав. Богданові, при його медвежій силі, праця не видавалася надто важка. Та не так легко йшло другим. Під чердаком почулися проклони, удари батогів і стогони битих гребців.
Після дванадцятигодинної праці — зміна гребців. Галера станула. Наставники відмикали колодки та виганяли гребців на чердак. Тут віддихали повною груддю свіжим морським повітрям і протягали задубілі ноги. Подали їм якоїсь поганої юшки з кусками вудженої баранини й зацвілих сухарів із чорного хліба. На таку 'іду в Україні й собака не глянула б. Та голод не брат. Тепер дванадцять годин відпочинку, аж до другої зміни.
Це оула воєнна галера. По обох кінцях чердака великі шопи: одна для війська-яничарів, друга для гребців-невольників. По чердаку походжають узброє-ні яничари. Невольники лягають на чердаку на помості. До шопи не спішаться: вони знають, що їх жде на поганій, перегнилій мерві у шопі. Степан держиться Богдана. Йому здається, що це брат ріднесенький біля нього, та так ним піклується.
— Тям, Степане,— говорив Богдан, лежачи на помості,— що тепер найцінніша для нас річ, це наше здоровля. Коли б ти занедужав, то ніхто з тобою пань-катися не буде, а викинуть тебе, як стару ганчірку, за борт. Тому перш за все бережи свого здоровля.
Розмовляючи так, дивилися на погідне, зоряне небо. Степан шукав своєї зірки, що її бачив від дитини в Україні. "Не знати, чи бачить її тепер моя бідна сестричка Настя?" — думав хлопчина, й гарячі сльози потекли йому з очей. Богдан знову думав іншу думку. Чи справді ці ворота неволі замкнулися за ним навіки? Чи справді треба буде тут терпіти, поки стане сили, а відтак живому пірнути у воду? А, може, п рий деться у цій проклятій турецькій скрині піти на дно, як настане буря або трапиться який бій? Не такого кінця він бажав собі, йдучи в похід. Чому йому не було полягти геройською смертю біля свого батечка? Він тепер щасливий там, "ідіже ність болізні ні печалі", а тут треба ще, Бог вість, як довго мучитися.
— Чи ти, Степане, спиш?
— Ні, дядьку, я думаю. А тепер пора молитву прочитати на сон грядущий...
— Твоя правда, читаймо разом,— Богдан став пів-голосом хреститися.
— То й я з вами помолюся,— заговорив якийсь старший невольник, що, здавалося, дрімав побіч Степана. Стали всі три разом молитися.
— Здається, що від цього й полегшало,— каже невольник,— і менше болить, а то вчора наставник порізав мені добре спину.
— За віщо? — питає Степан.
— Ти ще питаєш? Не вспів я весла піднести. Я вже три роки тут мучуся. Буває, я такий втомлений, що вранці руки не здужаю піднести. Вже й смерті я в Господа благав, уже й хулив Господові, що не хоче моєї молитви вислухати. Я гадав, що мене грім вб'є. Аж сьогодні, як почув я рідну мову та ще помолився з вами, то мов камінь із душі зсунувся.
— Старайся, земляче, заснути. Проспишся, то й сили прибуде. А як тебе звати?
— Миколою, та ще й Кущенком. Перед роками трьома під Очаковом на аркан мене піймали. А як тебе, брате, кликати?
— Мене охрестили Богданом.
— Богданом? Так ти, бачу, не з простих будеш. У нас, посполитих козаків, такі ймення не водяться. Ти, мабуть, шляхтич, та все ж таки ти, як я це по молитві завважив, православний.
— Так. Я і на Січі побував, з Сагайдачним у морський похід ходив.
— От бачиш! Так ми товариші. А з якого куреня ти будеш?
— Яз корсунського.
— Це вже не мій курінь, бо я з плетнерівського... Слухай, товаришу, коли тобі доведеться видобутися на волю, поклонись від мене матері-Січі та святій Покрові, поклонись іконі, що в нашому курені завішена над срібною лампадкою, і всьому товариству січовому поклонися — від товариша цього куреня, Миколи Кущенка.
— Добре, товаришу, а ти зроби те саме від мене, коли р/аніш визволишся.
— Так, так, я певне визволюся раніш і полину на Січ — та на цю другу, де то, знаєш, "ність болізні, ні печалі"...
— Не говори так, бо ніхто не знає, що його жде, хто ближче краю...
— А я це знаю,— каже Кущенко.— Моя душа віщує мені близьку кончину. Одного мені жаль — що без сповіді, без Прччастя святого з цього світу піду, що не гримнуть над моєю могилою козацькі мушкети, не прикриють панове товариство моїх очей червоною китайкою, не прочитає надо мною ніхто "со святими...". Ось чого мені жаль.
Миколі заломився голос. З його груді вирвалось придущене ридання, щоб вороги не почули. Ніхто йому не перебивав, ніхто не пробував його потішати. Микола, виплакавшись, промовив врешті:
— Та ще не все для мене лфопало, щоб спасти мою душу. По нащом^ січопому закону козаки сповідаються у поході перед собою, перед усім товариством. От, січовий товаришу Богдане, я теж перед смертю визнаю перед тобою свої гріхи. І не заберу їх на той світ із собою.
— Я цей козацький закон знаю і його не знехтую. Тільки що в мене немає влади простити тобі гріхи, бо я не піп. Та будемо разом молитися, щоб Бог тобі твої гріхи простив. Бог вислухає нашої молитви, бо його милосердя більше, як усі гріхи цілого світу. Говори, брате, коли хочеш.
Богдан був схвильований.
— Не знаю справді, які мої гріхи,— говорив Микола, перехрестившись.— Я хулив Богові тому, що не хотів моєї молитви вислухати й не післав мені смерті. Я не мав терпеливості у терпіннях, якої нам наказує наш Спаситель, що більше витерпів за нас. Я проклинав моїх пгрогів-му'їителів, замість їм простити, як Спаситель прощав свс.'м ворогам. Це все мої гріхи, що я їх зробив тут, у неволі... А попереду я був добрий християнин, хо^.ив у неркву. Богові молився, постив, говів, ворогів святого хреста громив, невольників із неволі визволяв, а вже татарам та туркам добре я дав себе пізнати, як на воїна христового пристало... А втім, святий я не був...
Хоч Богданові клеїлися очі до с іу, він переміг себе й почав уголос відмовляти покаянні псалми, а Микола повторяв за ним слово за словом.