Рушай! А ти, молодче, ходи заумною.
Богдан збентежився. "Тут жартів не знають",— подумав, ідучи слідом за Сагайдачним.
— Відкіля приходиш? — спитав гетьман.
— Яз Чигирина, батьку,— відповів Богдан і передав йому письмо від сотника Михайла.
Сагайдачний читав письмо і морщив свої густі брови.
— Так ти, молодче, в єзуїтів учився?
— Шість років, у Львові й Ярославі.
— Стільки руських душ від нас через те відпадає,— говорив Сагайдачний наче сам до себе,— а люди цього не хотять знати й летять туди, як нетлі до світла...
— В нас ще немає таких шкіл,— несміливо промовив Богдан.
— Таких, щоб молоді душу кривили, певно, що немає. Але, дасть Бог, у нас будуть ще кращі. А тебе не попсували за цих шість літ?
— Якось Бог милував та беріг, хоча патри дуже заходилися біля мене. Мене остеріг один патер, щоб не датися та стояти сильно при своїм.
Гетьман видивився на нього.
— Один з патрів, кажеш? Це нечуване! Як же ж цей білий ворон називається?
— Називається о. Андрій Гунцель-Мокрський.
— Дивно. Як же ж там такого чоловіка тримають і досі терплять? Присядь тут та розкажи мені дещо про цього дивного чоловіка та й чого тебе там вчили?
Богдан розказав із свого життя все, аж до хвилі, коли батько вирішив післати його в Січ.
— Розумно твій батько вирішив — видко: козацька душа в нього. Я тебе приймаю і беру під свою опіку. Ти добув освіту й таких нам треба; тільки ти з цим перед козаками не висовуйся, бо тут чваньків не люблять. Як тебе треба буде до іншої роботи, то тебе найдуть.
Богдан поцілував гетьмана в руку. Гетьман гукнув у сіни:
— Хай сюди прийде Лилик.
За хвилину надійшов старий козак, в довгому халаті, наче в рясі. За вухом стирчало в нього гусяче перо, а на правій руці мав надітий другий рукав, щоб жупана щадити. Богдан бачив таке перший раз.
— Цього юнака візьми в канцелярію і заведи в список корсунського куреня, а курінного отамана запроси до мене сьогодні на чарку меду.
Відбулася церемонія приймання до куреня. Богдан не міг зрозуміти, як курінний отаман може не слухати гетьмана й противитися прийняттю новика. Та Лилик пояснив йому, що це тільки така церемонія і не можна уважати цього за правду. А все ж видалося йому, що не ялося говорити курінному: "Я собі в свому курені кошовий — і ніхто мені не має права приказувати". Де ж так у єзуїтів посмів би хто виступити проти приказу ректора.
Цього таки дня, увечері, сидів курінний отаман Деркач у кошового батька за столом, при боклаку старого меду. Балакали про Хмельниченка.
— Кажу тобі, Остапе,— говорив Сагайдачний до отамана,— що з нього вийдуть люди. Не спускай із нього свого ока — тільки роби це так, щоб козаки не догадалися, що він під твоєю опікою. Хай навчиться всього, що козакові знати треба, а тоді візьмемо його в канцелярію. Твердий, бачиш, у нього характер, коли вибув шість літ у єзуїтів, а не скривив душею!
У цьому новому січовому житті побачив Богдан багато такого, що переходило його уяву навіть після цього, що чував про Січ від батька та старих козаків.
Порядок, що тут був заведений, не допускав ніяких несподіванок. Усе йшло, мов колісцята в годиннику,— один одному не заважав у праці, кожний знав, що йому робити.
Військові вправи на січовому майдані з новиками під оком батька кошового, вправи на близькому степу, розсилка стеж, зміна залоги в рудетах, праця в січовій майстерні, збирання харчів та іншої потреби для війська, відбирання оплат за перевіз на Дніпрі та постої на січовому базарі — чергувалися між собою, і ніхто не питав, коли на нього черга приходить. Вже тоді Запорозька Січ складалася з двох частин: з властивої Січі, фортеці й столиці козацької республіки, околеної валами та палісадниками, та січового базару, де приміщувалися крамниці приїжджих купців. До фортеці чужому доступу не було. Тут містилася вся січова сила, військо у куренях, поставлених попід валами, тут стояли Покровська церква, приміщення для духовника, кошового отамана й генеральної канцелярії, січова скарбниця, арсенал та всякі магазини. Друга частина Січі — це було наче передмістя першої. Хто сюди приїхав із своїм крамом, заплатив за постій торгове,— мав право сидіти тут, доки не випродав усього краму, й був певний, що йому тут не пропаде ніщо, хоч і гаманець з грішми лиши. Базарна поліція була чуйна й строга на всякі провини. Отаманом базару був осібний старшина, кантарлей, що мав теж гляд над мірами, вагами й грішми.
Відбувалися тут великі ярмарки. Постійні війни з татарами та турками не перепиняли татарським та турецьким купцям приїздити на Січ із своїм крамом та купувати в козаків, що ті воєнним промислом надбали. На ярмарки заїздилися купці з усіх сторін і народів: були тут турки, татари, москалі, вірмени, греки, італійці, литовці й поляки. В тому часі стала Січ узловим місцем для торговлі між сходом і заходом.
Молодий Хмельницький не міг з дива вийти, бо ніде — ні в Чигирині, ні у Львові, ні в Ярославлі — таких порядків не стрічав. Дуже припала йому до серця солідарність січового товариства. Ніхто не завидував другому, бо все було спільне, опріч коня, одежі, збруї та того, що припало на козака з поділу добичі.
Богдана призначили між новиків. Тут під рукою старих, досвідних характерників працювали новики від ранку до вечора, що й хвилини не остало на байдикування. Опріч військових вправ, повнили вони всяку службу на Січі: розсильних по куренях і при генеральній канцелярії, при кошовому отаманові, вартових при арсеналі, магазинах і церкві, та були прибічною гвардією у кошового, що часто вживав їх до переведення своїх розпорядків і приказів.
Новики вчилися запопадливо. Кожний хотів стати чимскоріше козаком-товаришем такого-то й такого куреня. Новики не мали таких прав, якими втішалися козаки-товариші. Товариші ходили в походи, а новикам цього не вільно було. А в походах можна було слави придбати, та й добича воєнна перепала...
Богдан, при своїй вродженій інтелігенції та пильності, не довго оставав між новиками: скоро став товаришем корсунського куреня та ходив у походи з козаками.
Та не довго побував у Січі. Батько взивав його до хати: батько не має часу, поза військовими справами, займатися хазяйством, а мати вже нездужає.
Богдан дістав із січової канцелярії дозвіл і поїхав додому...
При кінці двадцятих років сімнадцятого століття стали над Европою збиратися чорні хмари, що, як здавалося, загрожували існуванню всього людства.
Сама природа віщувала нещастя: землетруси, зать-міння сонця й місяця, дивні з1 яви на небі, падучі зірки тощо. Люди пояснювали ці страхіття, як вміли, дехто ворожив навіть кінець світу...
Явищам у природі відповідали й події в політичному житті. Німецький цісар Фердинанд за підмовою єзуїтів став переслідувати іновірців. На Угорщині протестантів і кальвінів, у Чехії ще й гуситів. Цим викликав проти себе в обидвох краях обурення. З цього невдоволення скористав семигородський князь Бет лем Габор і загадав відібрати для себе Угорщину від Габ-сбургів. Чехи теж підняли проти Австрії грізне повстання.
.Цісар попав у скрутне положення й звернувся до свого однодумця та приятеля Жигмонта III за військовою підмогою. Наслав на його двір своїх довірених єзуїтів, щоб при помочі польських єзуїтів переконали Жигмонта, що з цього вийде для Польщі велика користь. Бо коли б на Угорщині запанували кальвіни, а в Чехії гусити, то і в Польщі взяли б іновірці верх і загрожували б католицизмові. Переконати короля прийшлось їм легко, бо він був посвоячений з Габсбургами через жінку Катерину.
Гетьман коронний Жулкевський та канцлер Оссо-лінський відраджували йому до цеї авантюри мішатися, та доброї ради не послухав. Отаманові лісовщи-ків Янові Роговському післав приказ, щоб зі всіми своїми ватагами перейшов Карпати на підмогу Фер-динандові. Лісовщики, що радо йшли всюди, де надіялися багатої наживи з грабунків, не давали собі двічі про те говорити. Саме, коли Бетлем Габор зайняв уже половину Угорщини та збирався облягати Відень, Ро-говський перейшов несподівано Карпати, одним ударом знищив семигородську армію під командою генерала Ракочого і вирубав впень сім тисяч війська.
Мов буревій, йшли лісовщики через Угорщину, не щадячи нікого й нічого. Куди йшли "затраценьци", як їх у Польщі називали, там довгі роки трава не росла.
Не прочуваючи нічого, збиралася угорська шляхта в Михалинцях, відки мала їхати до Будапешта на коронацію Габора на угорського короля. Роговський напав і на Михалинці та забрав усю шляхту в полон.
На Угорщині паніка. Габор під одною умовою — що лісовщики заберуться з угорської землі — зрікається всяких прав до угорської корони, раз на все.
Фердинанд зробив на цьому знаменитий інтерес, бо якраз в тому часі дістав грошову підмогу і з Іспанії, і з Риму від папи. Грошей не потребував видавати на війну й сильно запоміг свою кишеню.
Тим часом Чехи воювали з Фердинандом щасливо. Жигмонт відкликав лісовщиків з Угорщини і пі-слав їх до Чехії.
Через цей нерозважний крок придбала собі Польща ворогів у чехах та Бетлемі Таборі, а через нього, васала Туреччини,— і у великої Порти. Поки царював тут спокійний і миролюбивий султан Ахмет, цього не було видно. Та невдовзі засів на престолі молодий, загонистий і фанатичний Осман. Він, наслухавшись у дитинстві від гаремових жінок фантастичних казок про могутність муслемського меча, задумав перевести їх у життя й завоювати ввесь християнський світ. Підмовляв його ще й фанатик великий візир Галі-паша. Осман повинен завоювати цілу Европу — так, як колись його славні попередники північну Африку й Іспанію. Підмовляв його й семигородський князь Бетлем Габор, що не міг забути Жигмонтові лісовідиків і переконував Османа, що завоювання повинен він почати від Польщі.
А до цього жевріючого вогню доливали оливи ще й українські козаки, що під булавою Сагайдачного давали Туреччині доброго чосу.
За війною промовляв теж і скинений з престола волоський господар Томжа.
На місце цього Томжі став господарем польський ставленик Гаспар Граціяні. Він сподівався, що під Польщею легше буде йому жити, як під Туреччиною, що побирала величезні гарачі, й тому бажав собі, щоб Польща зайняла Волощину. Бажаючи собі зі щирого серця війни між Польщею й Портою, став переписуватися з польськими магнатами, а навіть і з королем.