Поїхав...
В Ярославі опинився Богдан серед подібних, та дещо відмінних обставин.
Ярославські патри мали вже докладні відомості про цього впертого шизматика від своїх львівських товаришів, і тому до єзуїтського конвікту його не прийняли. "Не можна ж пускати такої паршивої вівці в кошару, між слухняних овечок",— говорили між собою патри. Може, й до ліцею були бч його не прийняли, коли б не протекція могутнього пана Жулкевського. Дехто радив представити гетьманові впертість і бунтарські нахили хлопця, та вони зрозуміли, що тут нічого не вдіють. Цей пан, хоча ревний католик, не вагається шизматикам ставити церкви. На це немає ради. Хай вже ті три роки Богдан вибуде в ліцеї, а потім — з Богом!
І так воно сталося. Богдан присвоїв собі в цих трьох роках, що перебував в ярославському ліцеї, усі тодішні схоластичні мудрощі, що їх вчили єзуїти, навчився добре латини, й вернувся до свого любого Чигирина.
І батько й мати були йому дуже раді.
Мати мріяла про те, що Богданко візьме собі жінку та займеться господарством, що досі лежало виключно на її голові, бо батько, зайнятий військовими справами, не мав на те часу.
Що інше думав батько, та не сказав цього відразу. Дожидав, щоб син відпочив по науці. Врешті каже до нього:
— Ти, Богдане, добув книжкову науку, як мало хто з твоїх однолітків в Україні. А тепер треба тобі набратися козацького розуму. Пора тобі, сину, на Січ поїхати. Тобі вже двадцять літ. Треба навчитися й того, що козакові знати треба. Латина латиною, але й шабля важна річ, і не знати що важніше. Тобі не бути нічим більше, як козаком. Слава Богу, що ти побув шість літ між єзуїтами, та не скривив душею, а то був би втратив любого сина. З тебе вийде козак на славу роду Хмельницьких, та без запорізької січової школи цього не буде. А там, на Січі, матимеш не будь-якого вчителя. Там гетьманує тепер славний Петро Кона-шевич-Сагайдачний, мій добрий знайомий, і я йому пригадаюся. Перед ним татарва з самого страху вмирає, а султан турецький зубами скрегоче з люті, що не може йому нічого зробити. Тільки ти, Богдане, вважай та слухайся, бо Сагайдачний жартів не знає. У походах він такий строгий, що за неточність у службі людей розстрілює. Здається, рідного батька не пощадив би. Зате для доброго козака — мов рідний батько.
Богдан вибрався на Січ. Батько дав йому на дорогу все, що козакові треба. Вибрав добру шаблю, мушкет та спис, вибрав найкращого коня з табуну і дав йому десять козаків зі своєї сотні, що мали його проводжати аж до самої Січі.
Перед Богданом розгорнулося нове, невидане досі життя: суворе, невибагливе, повне пригод та небезпек — козацьке життя. їхали широким розлогим степом, тут і ночували у високій, степовій траві. Над річками розпинали шатро, припинали коней до вбитих у землю коликів, вішали на триніжках кітлики й варили страву. Держали пильну й чуйну сторожу.
Для Богдана була це перша практична козацька школа.
Козаки йому говорили, чого козакові в степу треба берегтися. Вовк йому не страшний; вовка не боїться кінь козацький, ні навіть степова дитина. Від гадюки встереже багаття та овечий кожух, від татарина —хіба пильна та чуйна сторожа. Та цього хто-будь не потрафить, хіба досвідчений козак, що з степом знається, розуміє мову вітру та шелест трави степової, що пізнає по лету птиці, по рухах дикої степової кози та боязкого зайця, відкіль хижий татарин підступає. Козаки новика на сторожі в степу не поставлять.
І Богдан старався за час тієї дороги навчитися від бувалого батькового десятника степової мови, навчитися і непомильної астрономії голубого неба, щоб ніколи не зблудити ні вдень, ні вночі та не датися нечистому завести на манівці. Богдан мав тепер добру нагоду пізнати цю чарівну степову ніч, при звуках музики нічної звірні та птиці, що виявляє життя степу і його мешканців.
Подорожній порядок дня був одноманітний. Коли сонце стало наближатися до кінця своєї денної мандрівки, козаки шукали відповідного місця на нічліг. Вибирали звичайно місце на узгір'ю, близько води, річки чи ставка. Розсідлували коней, збирали суху траву та хмиз і розводили вогонь. Дехто ставав ловити рибу й ніколи не вертався з порожніми руками: цього добра в Україні було багато. Інколи довелось встрелити дику козу — й було печене м'ясо. А каші, сала, сухарів та хліба надавала Богданова мати доволі, щоб по дорозі не треба було голодувати.
Після вечері десятник Нечипір визначував чати, а тоді можна було лягти спати, коли хто хотів. Та чи ж може людина в погідний літній вечір серед українського степу заснути? Тож козаки позакурювали люльки та стали балакати. Розказували собі казок про відьом, чарівниць, чортяк, що їх видумала народна фантазія ще в далекій правітчині нашій. Вартові стояли на конях, зорячи пильно за кожним шелестом вітру, за кожним порухом трави.
А як тільки стало на світ заноситися, як зорі стали одна за одною погасати, як нічна птиця замовкла, а інша стала будитися зі сну, вставали й козаки, одмовляли молитви, вели до пійла дрімучих коней і самі вмивалися. І знову закипів котел з кашею. А коли вже поснідали й небо на сході зарожевіло, запалилося, звивали шатро й пускалися в дальшу дорогу. Коні здорово форкали та зривали серед степової трави росисті квіти. Козаки їхали мовчки — хто смоктав люльку, а хто таки куняв у сідлі, досипляючи ночі.
Та вже як зійшло сонце й осушило росу на траві, про спання вже й думати не можна було. Хмарою зліталася степова комашня, колючі сірі мухи-сліпцуни, і тоді ні людям, ні худобі спокою вже не було. Даремно коні обганялися довгими хвостами та головами, даремно козаки вимахували лопухами і галузками,— комашня небагато собі з цього робила й тяла далі.
Довго так мандрували, поки не натрапили на першу козацьку редуту й високу фігуру з бочкою смоли на вершку. Тут уже починалося запорізьке царство з твердим січовим законом. Тут безупину воєнний стан, з усією строгістю.
В редуті прийняли їх радо та погостили. Богдан вперше мав нагоду придивитися до козацького обозо-вого життя. Козаки знову ж оглядали цікаво новика зі старого козацького роду. Дивним видавалось Богданові, що козаки ходили тут у драній одежі, дехто й без сорочки. Тут не місце гарно вдягатися. На це буде час на Січі, або коли, за дозволом старшини, можна буде поїхати в який придніпровий город погуляти. Тоді-то вже й бритва найдеться, і гарна одежа, й чо-боти-сап'янці. Придивлявся тут Богдан, як козаки їли із малих дерев'яних коритець, кожний своєю ложкою, часто прикрашеною мистецькою різьбою, карбами та хрестиками. Харчів тут не бракувало. Запорожжя під вмілою, твердою рукою тодішнього гетьмана Сагайдачного мало всього доволі та у свій час.
У цій першій редуті довідався Богдан, що гетьман Сагайдачний є тепер на Січі. Може, до якого походу ладиться, та ніхто цього не знає, в яку сторону. Сагайдачний не любив, щоб про це розходилися вісті. Міг би хто не вдержати язика за зубами — та й похід міг би не вдатися. Довідаються тоді, як на байдаки посідають.
Стільки довідався Богдан у дорозі про цього легендарного козацького гетьмана. Довідався про це від наочних свідків, старших козаків, що з ним у похід ходили. Богдан горів із нетерплячки, щоб скорше станути перед цим найславнішим козаком. Та хто зна, чи така велика людина з таким молодиком і балакати схоче. От віддасть хіба тільки в канцелярії батькового листа, а там заведуть його в список та пішлють у який курінь між просте козацтво, де й вища освіта, і рід славний не мають ніякого значення. Так міркував собі Богдан, зближаючись до Січі.
Приїхали над берег Дніпра вже якось зполудня. Баня Покровської церкви блищала від заходячого сонця, аж сліпило. Богданові козаки стали гукати, й до берега приплив байдак. Козаки попрощалися з Богданом і завернули в степ. Богдан почув себе на березі Дніпра таким самітним, і так лячно йому стало, як тоді, коли батько оставив його самого в єзуїтськім конвікті у Львові. Козак, що вже підплив до берега байдаком, бачачи його збентеження, забажав пожартувати із нього:
— Заїзди, козаче, у човен.
Богдан думав, що справді так треба зробити, та кінь не хотів зайти в човен і ставав дибки. Козаки стали сміятися. Тоді другий козак вискочив з байдака на берег, казав Богданові злізти з коня і всісти в човен. Опісля запровадив коня у воду, а сам скочив у човен. Байдак посувався швидко по воді, а кінь плив за ним. Так переплили ріку й вийшли на другий берег, недалеко січових воріт. Вони були відчинені, на сторожі стояв козак з мушкетом. По обох боках воріт наставили грізно свої дула гармати.
Богдан станув, держачи коня за поводи, і сказав до вартового:
— Я до пана гетьмана з письмом...
Вартовий не сказав ні слова, тільки дав знак рукою, що може йти. Богдан вийшов на просторий січовий майдан і не знав, кудою йти. Спитав стрічного козака, а цей знову рукою показав йому домик кошового — й знову ні пари з уст.
"Хіба тут самі немови,— погадав собі Богдан,— ніхто не спитає мене, за чим я сюди приїхав".— Підійшов до домика та став розглядатися, не знаючи, що робити з конем. Якийсь інший козак, помітивши його непорадність, узяв од нього спис, застромив його в землю і прив'язав до нього коня.
— Йди, юначе, куди пустився, а коня ніхто тобі не вкраде.
Богдан увійшов у сіни. Напроти себе — двоє дверей. В сінях — двох посильних.
— Скажіть, будь ласка, котрими дверима до пана гетьмана та чи можна там зайти. Я з письмом.
— Маєш ніс, то пізнавай, котрі двері, а коли там тебе не треба, то візьмуть за обшивку і викинуть за двері.
Другий козак став сміятися. Богдан побачив, що з нього насміхаються, і всердився.
— Либонь, що тебе частенько викидали за двері, коли ти такий того певний. Я не піду сам, поки мене не покличуть.
Говорив доволі різко, бо таки добре всердився. На те двері відчинилися і з кімнати вийшов старший чоловік, з довгою бородою. Богдан зняв шапку.
— Що тут діється? — спитав різко. Богдан думав, що це якийсь піп.
— Приїхав я і маю передати пану кошовому-батькові письмо; питаю козаків, кудою мені йти, а вони глумляться надо мною та сміються.
Оба козаки станули в струну.
— Котрий глумився? Богдан показав.
— То ти так, ледаре, робиш свою службу? — гримнув гетьман, бо це був він у власній особі.— Приходить до мене з письмом, а тобі на жарти збирається? А коли б у тому письмі було щось важного, то хто відповідав би за спізнення? Відведи цього ледаря на вартівню та скажи отаманові від мене, щоб йому вчистили п'ятнадцять нагаїв...