Птахи позлітали вгору, незадоволено кракаючи. В обозовиську знайшли кілька неживих бранців. Хлопці заплакали над ними, бо нічого не могли їм помоіти, хоч би то поховати їх та не дати воронам та вовкам християнського тіла шматувати. Вони стали перешукувати мерцям кишені. Не шукали ні золота, ні срібла, а лише за найціннішою для них річчю, за порохном до кресива. І це їм поталанило. У одного покійника знайшли в кишені одне і друге. Зняли ще дві драні свитини, щоб було чим уночі вкритися. Зняли також сорочку, бо їм треба було полотна, перев'язати поранені ноги.
— Чи це не гріх, Артиме, що ми мерців обдираємо? —питає Івась.
— Який це гріх? їм цього вже не треба, а ми не обійдемося. І так знівечилось би в степу.
Вони знайшли ще два гострі татарські ножі. Господь знає, скільки цими ножами порізано людей, аж лячно було брати в руки. Та годі! Така річ мала для них велику вартість. Шукаючи так по великому обозовиську, почули в одному місці важке чоловіче стогнання. Зразу налякалися і стали наслухати, а далі таки зважилися піти в те місце. У траві під корчем дикої рожі лежав бранець, старший чоловік у крові. Лице обкипіло засохлою кров'ю з розбитої голови. У нього були зв'язані руки ззаду сирівцем. З голови зсунулась шапка, і лежала оддалік. Він мав заплющені очі і стогнав.
— Чи ви ще живі, дядьку? — питає Івась, нахилившись над ним.
Бранець розплющив кров'ю залиті очі й подивився мутним поглядом на хлопців.
— Дайте, діти, крапельку води, страх пити хочеться.
Артим узяв його шапку і побіг до ріки за водою, а тимчасом Івась розв'язав йому руки. Бранець лежав знову з заплющеними очима без руху. Артим приніс воду. Тоді оба підвели йому голову і напоїли. Він випив усе до крапельки.
— Ой, спасибі вам, мої діточки... А що? Татар уже немає? Мене татарин так здорово зацідив ломакою по голові, що геть пам'ять утратив, і вже не знаю, що далі було, і коли татари пішли.
— Татари пішли ще вчора, а нам обом повелося втекти ще попередньої ночі. Ви, дядьку, підведіться трошки, ми вам ще води принесемо.
— Спасибі, мої голуби, та мені так руки задубіли, що ворухнути ними не можу.
Він став підносити то одну, то другу руку, згинати ними, поки не почув у них владу. Тоді уже присів і став розглядатися довкруги. Похитав головою і зітхнув сумно:
— А мого бідного Максима таки забрали бусурмени...
— Дасть Бог, що й він утече, — каже Івась, — коли 6 лише так щиро як ми молився до святого Миколи. Та ви, дядьку, устаньте, ми вас підведемо до ріки, там викупаєтеся, промиєте рану та перев'яжетеся — ось вам шматок полотна, то зараз вам легше буде, а опісля помандруємо.
— Ні, діточки, ви мене зоставте моїй долі, а мандруйте самі щасливо. Я дуже знеможений, лише зупиняв би вас на ходу моїм рачачим ходом.
— Ні, дядьку, ми вас тут не лишимо, бо це був би великий гріх. Ми вам поможемо і помандруємо далі. Нас би Бог за це покарав, коли б ми вас немічного зоставили. Та ви, дядьку, не гайтесь, а йдіть купатися.
При їх помочі дядько встав і, опираючись на них, пошкандибав до ріки. Вони допомогли йому роздягтись, і він поліз у воду. Від цього йому справді полегшало, бо вже вертав о власних силах від ріки.
— Спасибі вам, мої діточки, за поміч. Я справді тепер дужчий, лише їсти хочеться.
— Ось вам, дядьку, кусник баранячого м'яса, який нам зостався; не гарне воно, не гарне, та кращого немає.
Івась витягнув м'ясо з-за пазухи і подав дядькові, що зараз його з'їв. Він пошукав собі якихось листочків, приложив до рани і перев'язав полотном, що відрізав Івась ножем.
— Я справді начебто подужав, хоч голова ще дуже болить і у вухах шумить, мов вода на лотоках.
Артим пішов іще шукати по обозовиську і знайшов невеличкий мідяний казанок. Це також у дорозі знадобиться, буде чим хоч би води напитися. Пустилися зараз у дорогу по татарських слідах. Дядько частенько знемагався й сідав спочивати. Кілька разів говорив хлопцям, щоб його лишили і йшли самі, та вони й чути про це не хотіли, а так воліклися з ним помаленьки нога за ногою. Тепер ліворуч від них стояв той великий ліс, на який вони дивились, ідучи сюди.
— Я думаю, дядьку, що нам би краще в лісі ночувати, ніж у степу. Можна й багаття розвести і безпечніше буде.
— Гарний у тебе розумець, синку, ходімо до лісу. Там і жари такої немає. А як тебе звати?
— Я звуся Івась Носенко з Покровів, села близько Уманя, а мій побратим Артемом зветься.
— То ви лише побратими? Я гадав, що ви рідні брати будете, такі на себе схожі.
Дядько очевидно покріпшав, бо й не приставав так частенько як перше, і балакучий став, і розпитував хлопців про все. Нарешті добились до лісу. Він був дуже великий. Зразу росли кущі ліщини, тернини, дикої рожі і малиннику, а далі стояли великі столітні дерева. Тут було спокійно, затишно й холодно. Лише птиці на верху дерев співали, дятел стукав у тіні дерев, видзьобуючи поживу, а інколи показалась білка, що скакала з одної гілки на другу. Хлопці були дуже раді і тішилися, що під вечір розпалять вогонь. На те вони збирали по дорозі повні оберемки сухого гіляччя, що з дерева пообпадало. Розтаборились під розлогим старим дубом і розвели вогонь. Тут, у холодному лісі, не відчували спраги, але голод їм таки добре докучав. Полягали спати, та заки ще поснули, почулось на верху дуба якесь гудіння. Стали наслухувати, що воно, а дядько —він Остапом звався — каже, встаючи:
— У цім дубі бджоли пасіку завели. Пошукаймо, а певно мед знайдемо.
Засвітили суху гіляку і стали шукати довкруги дерева. Справді, знайшли щілину в дуплі дуба, з якої плила патока по дереві і застигала та густіла на корі дерева, мов живиця. Бог знає, відколи тут бджоли працювали. Взяли ножа і нарізали цього меду у казанок чимало. А підкурені весь час бджоли гуділи.
— От і повечеряємо, — каже дядько, в нього начеб життя нове вступило. — Але багато цього добра не можна їсти. Оттак, щоб лише голод заморити.
Та коли Господь дотепер їх рятував, то порятує й далі, — думали собі всі, засинаючи при розложенім вогні.
VI
Уранці повставали і помолилися. Дядько Остап почував себе краще як з вечора. Він пошукав у лісі цілющого листя і перев'язав собі голову. Хлопці набрали ще меду повен казанок, з'їли трохи і помандрували далі, бо пити дуже хотілося. Треба було конечно знайти воду. Хлопцям було весело, але дядько дуже тим журився, чи не доведеться їм помирати серед цього лісу з голоду.
Аж ідучи так навмання, почули у лісі якийсь легенький шум і дзюрчання.
— Тут десь недалеко буде вода, — каже дядько і став поспішати.
Пішли на цей голос навпростець, і дуже зраділи, опинившись над лісовим потічком. Зараз припали до води. Вона була чистесенька, мов сльоза, і дуже студена і смачна. Видно, що тут десь недалеко джерело цього потічка. Справді, недалеко побачили невисоку скелю, з-під якої випливала вода. Панилися, закусили медом і полягали на м'якенькій траві спочивати.
— Дядьку, ночуймо тут.
— Кращого місця і не знайдемо, — каже дядько, — лише подбати б про паливо.
Хлопці кинулися зараз у ліс і принесли два оберемки ломаччя, що на цілу ніч повинно було вистати. Та ще заки розвели вогонь, почули шелест у корчах і легеньке хрунькання. Остап відразу такий став жвавий, мов не той чоловік.
— Давайте мені ножа, хлопці, — шепнув, — а самі сидіть під корчем непорушно. Будемо сьогодні вечеряти.
Хлопці скрилися в корчах, а Остап станув за деревом. До ставка наблизилося кілька диких кабанчиків, чорних, мов смола. Кабанчики полізли у воду, напилися, а відтак, хрунькаючи, полягали на березі. Цю хвилю використав Остап. Він підкрався до них і кинув гострим ножем, поцілений кабанчик став квичати. Другі повтікали. І зранений хотів утікати, та його здогнав Остап, піймав за вуха і дорізав тим самим ножем.
— Повечеряємо, діти, як уже давно не вечеряли, а ви лиш розведіть вогонь, бо дуже їсти хочеться.
Не треба їм було цього два рази говорити. За хвилю горів вогонь, а Остап потрошив кабана і різав на куски м'ясо. Відтак вирубав три ліщинові колики і приладив рожни, на які позастромлював кусні м'яса. Хлопці не могли з дива вийти над зручністю дядька, що так поцілив кабана ножем на віддалі.
— Підождіть, діти, ми й лука зладимо і ще не так заполюємо.
Артим нагадав собі щось і став шукати по кишенях свитки, що її зняли з умерлого бранця. Там було кілька вістрів зі стріл, яких уживали татари.
— Чи це не до стріл, дядьку?
— Авжеж, авжеж, синку. Здоров би ти був. Завтра ми гарно заполюємо.
Довкруги розходився запах печеного м'яса і всім було пильно діждатися вечері. Не було лише солі, та годі. Не треба казати, що таким голодним людям то й без солі смачне. Тої ночі вони дуже гарно спали.
Зранку дядько узявся ладити лука. Він вичистив кишки кабана, висушив при вогні і сплів з них міцну тятиву. Вирубав відтак молодого дубця, припарив при вогні і зігнув лука та зв'язав тятивою. Хлопці вирубали ліщинових рівних прутів, поздирали кору і понабивали залізця. Лук був готовий, та такий твердий, що ні Івась, ні Артим не могли його натягнути. Остап попробував стріляти, і кілька разів на велику радість хлопців потрафив до наміченої цілі, яку назначили на дереві. Видно, що Остап був неабиякий стрілець.
— Сюди певно прийде увечері звір воду пити. Ми окриємося, щоб нас не помітив. А тепер, хлопчики мої, познімайте ці шмати з ваших ніг, треба вам ноги вилічити з ран.
Вимочили добре і вимили ноги в ставку, випрали полотно і висушили на сонці. Остап назбирав цілющих листків і пообв'язував їм ноги. А сонця і тепла було тут доволі. Довкруги ставка і скелі була прогалина поросла буйною травою. Наші втікачі не могли налюбуватися таким гарним та любим місцем. Грілися та сонці, купалися в ставку, а та безпечність і спокій багато причинялися до того, що вони кріпшали на силах із кожною годиною.
І на здобич не треба було довго ждати. Зараз першого дня під захід сонця вийшов з ліса гурток сарн. Попереду йшов гарний та рослий, з великими рогами сарнюк. Розглядався обережно і вимахував головою. За ним ішли сарни менші й більші, скубаючи на ходу зелену, свіжу траву. Гурток ішов просто до води, не прочуваючи лиха. Остап стояв за дубом, напняв лука і прицілився. Зафурчала в повітрю стріла, і одна сарна підскочила вгору, а відтак простяглася на березі.