А як я сховаюся на Січі між козаками, то про мойого Петра й забудуть.
Тепер сиділи оба мовчки, важко задумавшися, аж полковник нагадав собі, що пора прохати гостей на вечерю, і вийшов.
III. ТРИВОГА
Знову посходилися гості, позасідали за столом в обох світлицях. Музики затихли, і з останнім їх звуком пропала і вся веселість. Усі нагадали собі, про що говорилося за обідом, і важкий смуток наляг у них на душу. Полковник ходив між гостей та припрошував, а Жук таки нічого не хотів їсти і сидів при столі, сперши затурбовану голову на руки. Гості говорили між собою стиха, кожному хотілося, щоби вечеря швидше скінчилася та щоби поїхати додому. Ніхто й не думав про те, щоби сьогоднішній празник протягся ще хочби лише через завтра. Не одному здавалося, що на його хуторі вже москалі гостюють.
Та коли по вечері о. Созоній став читати молитву, на подвір'ї перед хатою зчинився рух. Хтось сперечався і чогось добивався, а йому не давали. Небавом увійшов в світлицю, де був полковник, один з домашніх козаків і сказав, що приїхав якийсь козак і конче напирається до пана полковника, бо приїхав у важному ділі. Полковник казав його впустити, і всі були цікаві, щоби почути, певно, якусь цікаву новину. Але й затривожились усі чимало під вражінням того, про що всі думали.
Увійшов у світлицю немолодий вже козак. Видно було, що спішився, бо вся одежа покрилася курявою, а козакові рясний піт стікав з чола.
— З чим приходиш? — питає полковник.
— В нашій оселі зчинилася халепа. В саме полуднє приїхала до нас в село ватага якихсь сербів, обдертих гірш циган,— приїхали з возами, шатрами та з худобою. Царські люди межують нашу землю, вбивають кілки і кожному з тих волоцюг наділяють паї. Пішли наші козаки туди не давати, та їх москалі палицями прогнали. Я гнав сюди, трохи коня не заморив...
Ця вістка усіх наче громом поразила. Зразу ніхто не міг слова промовити, хоч кожний був радий почути, в котрій-то стороні це сталося, чи далеко від нього.
Перший промовив Жук:
— Не кажи, козаче, що у вас козаки, бо це не козаки, а безсловесні вівці, коли вони дали себе прогнати царським людям палицями.
Повертаючися до гостей:
— Скільки разів ми заносили прохання до цариці і світлішого злодія Потьомкіна, щоби нам відмежували наші землі, то все наче горохом об стіну кидав. Там, у Москві чи в Петербурзі, либонь, не чують на це вухо, в котре наші прохання заходять. Поки ще Москві нас треба було, то бодай деколи обіцяли, а тепер — то й того немає. Отож велика січова рада ще за покійного кошового, царство йому небесне, Пилипа Хведорова, вирішила,, щоби козаки самі пильнували свої землі, і коли не можна інакше — силою проганяли влізливців на нашу землю. І кошовий вислав Андрія Порохню з козаками, щоб об'їхав усі запорозькі землі і, де лише стріне когось, що без дозволу Коша сидить на нашій землі, проганяв його силою,— хіба що піде добровільно під нашу руку і нас визнасть своїм паном. Отож тепер і нам треба так зробити. Узяти яку сотню козаків, і напасників силою прогнати — і ще загаряча... Чи згода, панове старшино?
Усі мовчали — здавалося, що погоджуються. Тоді устав о. Созоній і закричав:
— Пробі! Український козацький народе, не робіть нічого загаряча, не гнівіть цариці — нашої матки, вона знає, що робить, і видно, що так треба робити. Пам'ятайте, що всяка власть — од Бога, і великий гріх спротивлятися волі божій. Підете перебоєм, то прийде до кровопролиття між православними братами, бо серби — теж православні, і нам — брати. Не забувайте, панове, яким великим гнівом спалахнуло добре і милосердне серце нашої матки-цариці, коли довідалася про збройний козацький опір, і яка кара стрінула неслухняних ватажків, котрі поважилися прогнати пришельців. Пригадую вам справу полковника Гараджі, або козака Дорошенка. Як важко вони відпокутували за свій непослух. Хто ж з вас відважився би робити те саме? Хто схоче наражувати на небезпеку свій спокій і своє майно?
Того-то старшини найбільше налякалися. Воно легко говориться, щоби громадно постояти за свої права і вольності, але потім гірко прийдеться покидати свої статки, придбані довголітньою працею, і, або скитатися по чужині, або каратися під рукою ката, або замерзнути в сибірському снігу. О. Созоній знав, де у козацької старшини найболючіше місце, і туди якраз поцілив. Від цих слів усі відразу охололи з першого вражіння. Всі мовчали, але це не тривало довго. Жук вдарив кулаком по столі:
— Я, сотник Жук, йду перший прогнати зайдів. Приймаю на себе відповідальність. Як старшина не хоче того зробити, то я йду на власну руку.
А звертаючись до о. Созонія, каже з досадою:
— З тебе, клятий попе, не Дух святий промовляє, а сам Люципер. Не скидай вини нашого нещастя на волю божу, бо це лиш воля цариці і її любаса По-тьомкіна. Це, що ти базікаєш, то брехня. Ти так говориш, бо тобі за це платять з царської казни і чинами наділюють, а наприкінці, може, і Сибіром заплатять. Ти — царський шпиг...
— А нуте, панове старшино, кажіть, кому даєте провід у цьому малому поході. Я радо піду під його руку.
Сотник оглядався по гостях, та всі мовчали — ніхто й пари з уст. Очевидно, нікому не хотілося наставляти своєї спини.
— Так, коли не маєте нікого охочого між собою, то я піду сам і-заберу з собою охочих козаків, і сам радо покладу мою голову за громаду. От собачі царі! За нашу вірну службу, за нашу кров, пролиту за тих самих царів, така нам московська заплата, що останню землю нам відбирають. Коли царі справді такі милостиві для балканських народів, то чому не поселюють їх над Волгою, де стільки пустої, незаселеної землі? Та ні! їм хочеться поселити нашу землю таким народом, якого наша козацька доля ні холодить, ні гріє. Вам, панове старшино, жаль покидати теплий затишний закуток, покидати ваші багатства... Ваші серця обросли салом, а відомо, що й залізо зм'якне, коли салом його обложити.
— Таке діло повинен той полковник робити, у чиїй паланці це сталося,— каже полковник Сич.— Виходило б, що це діло пана-товариша Кандиби, бо це його паланка.
— Виходить на пословицю: "Моя хата з краю". Гарно! Робіть так, а вийде на те, що кожний полковник за свою паланку має з москалями вести війну окремо. Тоді Москва буде брати вас по одному, мов шуліка курчата. Забуваєте, що в єдності сила. Це споконвічне право не лише між людьми, але і між твариною. Коли в селі в одному місці заскомлить вдарена собака, то збігаються собаки з усього села на оборону. На тебе, пане полковнику, в першу чергу приходить обов'язок постояти за нашу землю. Та я твій приятель — тебе виручу. Запевняю вас усіх, що завтра не буде вже на нашій землі одної сербської лаби. Прощавайте, панове старшино; жийте спокійно та весело, збивайте багатства, поки не прийде і на вас черга...
Сотник Жук с клонився всім і хотів вже вийти, як йому Петро заступив дорогу:
— Візьми й мене з собою, пане сотнику, я хочу старого батька заступити під твоєю рукою.
Сотник поглянув любо на Петра, і обидва зараз вийшли.
О. Созоній в приявності Жука не посмів відповідати на його слова. Аж тепер, як сотник вийшов, він зробився відважним і премудрим:
— Брати мої, православні козаки! — кричав, завертаючи очима.— Ви чули хулу того окаянного чоловіка! Він мене, слугу божого, назвав слугою Люципера. Це страшний і великий гріх. Не пошанував духовного стану і моєї посвяченої ряси, підняв бунт проти законної влади, проти божої помазанниці, милостивішої государині Катерини. За те вас усіх Господь важко скарає — за те, що ви такого богохульника не зарубали шаблями зараз на місці, як він собі заслужив. Заклинаю вас Богом Святим: біжіть і здержіть того божевільного, щоб не робив бешкету, бо цариця, наша добродійка, не вибачить того вам і строго вас покарає.
Один з старшин, якому надоїло слухати тих теревенів, каже:
— Та побіжіть ви самі, отче, та піймаєте Жука за ногу — він саме тепер на коня сідає, може, його здержите...
О. Созоній закусив зуби з досади, бо всі зачали сміятися. Але він був дуже з того радий, що довідався, як сотник називається. Так не випадало питатися, бо до того часу звали його лише сотником.
— Я бачу, що нічого мені між вами робити. Де немає послуху волі божій, там мені не можна бути...
Він старався вийти із-за стола.
Полковник Кандиба узяв це за обиду своєї особи і своїх гостей. Він аж скипів. У ту мить настала у ньому велика переміна, відколи його син показався таким відважним однодумцем сотника.
— Отче Созоній, ви не рахуєтеся з тим, з кого ви живете. Ми вас шануємо і годуємо нашим хлібом, а ви за нашими ворогами руку тягнете та ще нас обид-жаєте. А що буде, як ми вам за службу подякуємо та проженемо з оселі?
Полковник говорив так грізно, що о. Созонія аж заморозило. Чого доброго, а цей богобійний полковник, що так щедрою рукою обдаровував церкви і його самого, скаже лиш одне слово, а люди проженуть його, мов паршиву шкапу у степ. Тепер пожалував того, що так висказався, обидив полковника, але вже годі було завертатися. Вийшов, не попрощавшися ні з ким.
— Гей, гей! — каже один старий козак.— Вже перевелися ті наші духовники, що з нами, козаками, поруч ставали та проти ворогів виступали...
— Бо тоді ще не було ні царів, ні царських грошей. Тоді ще царі не мали таких довгих рук, щоб аж сягти на Запорожжя. Але, що не кажіть, але того клятого дня, як Богдан у Переяславі складав цареві присягу, чимало до того причинилися попи. Вони-то підбурювали юрбу, що наперегони дерлася: "Хочемо під православного восточного царя!" І тепер цариця у нас ними вислуговується...
—
Гості прощалися з господарем і роз'їздилися до своїх хуторів, дехто з важким серцем про непевне завтра...
IV. В ОБОРОНІ БАТЬКІВСЬКОЇ ЗЕМЛІ
Сотник Жук не попрощався навіть з жінкою та дочкою, так йому було спішно. Коли вже сидів на коні, приступив до нього донець:
— Візьми і мене з собою, товаришу. Сотник подумав хвилину:
— Ні, у тебе інша робота. Ти їдь за своїм ділом і не показуйся москалям. Тебе зараз по мові й одежі пізнають, що ти не наш, а донець. Вони пізнають, що ти приїхав сюди, щоби запорожців бунтувати проти цариці, і тебе можуть піймати царицині гончі. Лишися поки що тут, у полковника. Ти тут будеш безпечний, а коли відпічнеш, так мандруй дальше по Запорожжю.