А вороний прийшов до свого пана, мов пес, і наставив свою голову, дивлячись йому розумними очима в лице. Козак узяв його за шию погладив і поцілував ніжно в самі ніздрі.
Побачивши се, татарський кінь осмілився і став крок за кроком наближатися.
— Заложуся, що це козацький крадений кінь,— говорив Касян.
Івасеві се дуже подобалося. Він підвівся з землі, приблизився до коня і став його гладити по шиї. А далі, побачивши другого коня, аж скрикнув з радощів і побіг до нього.
Кінь відозвався радісно і став хлопця обнюхувати, а далі поклав голову на його плече.
— Знаєш його?
— Та ж се наш буланий. Злодій татарин піймав його зразу на аркан, — говорив хлопець крізь сльози.— Я не знав, що сталося, підійшов до коня, якого татарин вже і осідлав, а той клятий схопив мене, скочив на коня і втік у степ. Я пручався щосили, а він мені на бігу зв'язав руки сирівцем. Опісля не знаю, що зі мною робилося, бо я стратив пам'ять...
— Ось як воно було, я так і думав. Тепер скажи мені, дитино, звідкіля ти.
— Яз Гаврилівки...
— А де ж та твоя Гаврилівка буде? Яке від вас найближче містечко чи город?
— Батько мій у Лубни їздив на ярмарку, то, либонь, містечко наше — Лубни.
— А батько твій, коли у Лубни їздив, то за один день повертав додому?
— Авжеж. Поїде, було, рано, а літом, коли ще сонце не сховається, було, й верне.
— Так значить твоя Гаврилівка недалеко Лубнів. А Лубни, то Яреми Вишневецького маєтність.
— А хіба ж ти, дядьку Кас я не, його знаєш, себто нашого пана?
— У вічі я його не бачив та від збігців, його підданців, що на Запоріжжя повтікали, багато я про нього лихого чував, тому й знаю.
— З нашої Гаврилівки, теж багато народу на Запоріжжя втікає. Та скажи, дядьку, куди мені додому їхати, коли мій буланий знайшовся?
— Поперед усього скажи мені, синку, як тебе і звідкіля татарин піймав?
— А ось воно як було. Пігнав я з хлопцями-то-варишами коней пасти за село. Вже було під захід сонця. Ми стали коней зганяти в купу, вертати треба було. Дивлюсь я, нема мого буланого... Я розглядаюся, а він стоїть в траві, мов на припоні, і не порухнеть-ся... Кличу його, свищу у пальці, нічого не слухає. Я підбіг до нього, та вже й знаєш, яка пригода трапилась. Я став кричати, щосили. Біля мене їхали якісь два татари. Мій крик почули старші і пустились доганяти. Почулись стріли з рушниць, тамті татари попадали з коней, а мій таки втік... У нього не потрапила куля.
— Бо твої не стріляли на тебе, сину, а то не жити б ні тобі, ні твоєму татаринові. Тепер ти послухай, що скажу. Коли ти їхав відучора звечера, то велику ти дорогу зробив. Татарин знає, як втікати. Бачу, що твій буланий кінь добрий... Бог-зна, де твоя Гаврилівна буде. Не можу я тебе самого додому пустити.
— Так відвези мене, дядьку Касяне, а батько мій спасибі тобі скаже.
— Рад би я з душі тобі пособити, люба дитино, та мені ніколи. Мене за ділом кошовий послав, треба мерщій вертати, а то достанеться мені на горіхи, бо я з шляху збився та цілу ніч по степу блукав. Треба що мога поспішати. Воно так буде: візьму тебе з собою на Січ, а відтак то якась нагода трапиться повезти тебе в Гаврилівку.
— Та на Січ мій старший брат пішов, Максим Чорноусенко, може ти його дядьку знаєш?
— Може й знаю, та там уже не Чорноусенко, а як-небудь інакше зветься....
— Як же воно так?
— А такий старий козацький запорозький звичай. Зови себе як хочеш, а, попавши на Січ, приложать тобі зараз інше ім'я і у список так переведуть...
— Чом же воно так?
— А ось чом. Ти знаєш, може, що на Січ до запорожців втікають підданці усяких панів. А пани страх люті за се, що їм робочого люду убуває. Вони стежать за втікачами, перед королем, перед гетьманами польськими скаржаться на запорожців, що їх підданих переховують. Тоді то король чи гетьман польський пише на Запоріжжя кошовому гостру грамоту. Приказується, мовляв, зараз віддати під стражею та ще й у кайданах такого а такого раба божого
Івана Щербу, що втік на Запорожжя від такого а такого пана. Ну, що ж, звелено, віддати — треба, годі не слухати його королівської милості. А віддати втікача панові, значить віддати християнську душу самому антихристові...
— Я сам бачив, як мучили у нашому замку одного пійманого втікача Семена Пшеничного. Страх як мучили... Киями на смерть вбили...
— Ти, хлопче, не перебивай, коли старший говорить, а слухай, бо воно не годиться. Коли бачив, то й знаєш, що се гріх утікача панові віддати. Але кошовий каже писареві: що ж робити? Воля короля свята, пошукай, пане писарю, того гільтая у наших січових списках і коли знайдеться, звели закувати в кайдани і під стражею віддати до рук вірних слуг такого а такого ясновельможного пана. Хай не забагається хлопові лицарювати, коли його діло панщина. Так гукає сердитий кошовий і то у вічі ляцькому посланцеві, що з письмом приїхав.
Йде писар у січову канцелярію, а згодом приходить і каже, кланяючись батькови кошовому:
— Ясновельможний пане кошовий, у нас не знаходиться Іван Щерба, наприклад, з Гаврилівки, є лише Іван Перегнихвіст, Іван Розбийголова, Іван Півко-жуха — вони усі з Гаврилівки, а Щерби Івана ні сліду.
А на те гука кошовий батько:
— А добре ти шукав, пане писарю? Тям, що ти головою відповідаєш за недогляд, бо воля його милості короля мусить бути сповнена, ану-ко пошукай ще раз.
А ляцький післанець усе те чує. Вертає ще раз писар, приносить з помічником цілий оберемок списків і кладе кошовому на стіл.
— Хрестом святим клянуся, головою відповідаю, що нема у нас Івана Щерби, а є лише Перебийніс, Півкожуха, Розбийголова, ось поглянь,— і суне пальцем поперед очі кошовому на папері.
Кошовий і собі встромить ніс у список та й каже:
— Справді нема Івана Щерби, пиши, пане писарю, його милості, що такого нема, а коли той гільтай тут покажеться, ми зараз його відставимо, як було приказано.
А як писар відпише і відправить післанця, то кошовий каже до писаря:
— Побачить він вражий син Івана Щербу тоді, як своє вухо. Звідсіля нікого ми не видамо...
Тепер вже знаєш, чому на Запоріжжі перемінюють назвиська?
— Знаю.
— Та ми опісля балакатимемо, а тепер в дорогу нам пора,— Касян став сідлати вороного та збирати свої причандали. Сонце вже стояло високо і дуже пекло... Обом дошкуляла спрага. Касян привик до того та боявся за хлопця. Він заговорював його чим міг, щоб тільки відвернути його увагу.
— Так у тебе, Івасю, батько-мати є?
— Батько є, його Степаном звуть. Мати давно вмерла... Був у мене і брат, та на Запоріжжя втікати мусив...
— А задля чого мусив?
— Отамана двірського пом'яв за те, що мою сестру на лані побив. Добре пом'яв, аж ребра поломив. За те ждала його кара. У нас економ дуже лютий чоловік.
— А до самого пана не можна на нього поскаржитися?
— Батько мій каже так: скаржся перед вовком, що вовченята вівцю з'їли. Наш князь страшний чоловік, звір. Як він деколи до села приїде, то люди криються, мов перед вовкулакою...
— Про твого пана ми чували. Колись і на нього прийде черга розплати. Чи до вас забігає татарська орда?
— Не знаю, а інколи татари забіжать та коні крадуть...
— А часом і людину...
— А так як мене вкрали...
— За тебе були б узяли гарні гроші,— говорив Ка-сян вдивляючись в гарного хлопця.
— Невжеж? А що би вони зі мною зробили?
— Повезли б у Крим де-небудь на базар, може, до Козлова, а може, аж у Кафу, та й продали б, мов тварину, а що ти хлопець гарний, то б і гроші великі заправили...
— А опісля що?
— А що ж би? Потурчили б, присилували б відректися Христа і всіх божих угодників та хвалити, молитися до препоганого Магомета. А відтак ти став би зрадником та, може, дійшов би і до великих почестів, та своїх православних братів різав...
А коли б ти сього не хотів зробити, коли б в тобі дійсно така тверда християнська душа була, то тебе б мучили, били, заморили б так, що ти б де-небудь і здох, мов та собака.
— Я чував про те від дідів старих у нашому селі, що в турецькій неволі побували, та мені не хотілося вірити, щоб так людей мучили...
— Добре в тебе, синку, серце, невинне, дитяче. Та воно так справді, а ти колись дізнаєшся, що немає лютішого звіря на чоловіка, як сам чоловік... А від кобзарів ти нічого не чував про турецьку неволю?
— У нас кобзарів нема. У нас є наказ із замку, що як тільки покажеться в селі дід-кобзар, так зараз його повісити. Чому воно так, дядьку? Хіба ж кобзарі справді такі лихі люди?
— Ні, синку, вони люди добрі, праведні, людям добра бажають, та їх пани-нелюди дуже бояться, щоб люди не дізналися, ким їх батьки були, та не захотіли того самого, а тоді з панами було б круто. Коли б так усі закріпощені люди були одної думки, то б усіх панів шапками закрили і на усій Україні не стало б панського-ляцького духу. Ось чому вони кобзарів, неповинних старців божих вішають.
— Дядьку, чи далеко нам ще до води буде, мені страх пити хочеться...
— Нам усім хочеться. Дивись на коней, як похнюпили свої голови, аж постогнують... Привикай, серце моє, до степу, се козацький брат. Він щиро приголубить, заховає перед ворогом, а то й погодує...
Сонце страшно пражило. Ні легесенького вітерця, ні одної хмарки. Повітря ставало гаряче, що нічим було дихати. Здавалося, що сонце живу кров із тіла ссе. Коні попріли і не в силі були відігнатися від комашні, яка кружляла довкруги цілим роєм. Івась дуже терпів. Він так знемігся, що не мав сили сидіти на коні.
Касян боявся, що хлопець впаде і тому їхав близько нього та придержував під руку. Високо над їх головами показався орел. В степу стояла висока трава, так що коней закривала зовсім. Було тихо. Деколи вискочить з-під кінських ніг сполошений заяць або дика коза, іноді схопиться стадо куропаток або перепілок. Вони втікали якийсь час, поки знов не засіли в високій траві. Сонце хилилося вже до заходу, а Касян ще не міг зміркувати, де вони саме. їхали на полуднє. Касян надіявся, що вечером доїдуть до якої ріки, а тоді вони спасенні. Задля великої спраги їм не хотілося їсти.
Аж відразу коні наче б зі сну прокинулись. Вони підвели голови вгору, втягали широко ніздрями повітря, а далі зірвались самі від себе до бігу. Касян вмить пересадив Івася на свого коня наперед себе.
— Чого вони дядьку так злякались?
— Вони не злякались, а зраділи. Десь далеко відсіля почули воду і тому так поспішають.