Олюнька

Андрій Чайковський

Сторінка 7 з 34

Бог приказав, щоб жінка повинувалась свому чоловікові, а ти, небого, вивертаєш право боже й вередуєш чоловіком, як сліпою кобилою. От дурний Андрій! Якби я був твоїм чоловіком, танцювала б ти мені так, як би я тобі заграв... Та на глупоту нема ліку... Нехай собі робить як знає. Одно тобі кажу: як довго я жию, не дам дитині кривди зробити. А тих десять моргів поля, що я ще ними орудую (я відчуваю, яка б мене доля ждала від моєї невістки, коли б я перейшов на її хліб), ти їх ані понюхаєш. Це для Олюньки. Буде з тебе того, що придбала з її маєтку за малолітності...

Та не все так старий Луць міг постояти за внукою. Коли його не було дома, вуйна виливала всю злість на дитину. Найменша дитяча провина або неувага не минали тоді безкарно. Ганна вважала Олюньку за дорослу й вимагала від неї такого розуму, як від повнолітньої людини.

Те саме робили з Олюнькою й діти Андрія. Вони знали добре, що Олюнька сюди не належить, а наслухавшися від матері, що буцімто вона Олюньку го­дує, стали й собі випоминати їй те.

— Ти! Дай сюди той хліб, що маєш у руці,— каже старший від Олюньки Андріїв Гринь.

— Це мій хліб! Ти свій уже з'їв... Мені вуйна дала.

— Ти не маєш свого хліба, то все наш хліб... аби ти знала, ти, жебрачко! — прискочивши, видер у заплаканої дитини шматок хліба.

Таке саме доводилось їй і з забавками, а найбільше вже з ляльками, що ча­сом дідусь Луць купував для Олюньки. Ганнині дівчатка не давали спокою Олюньці, поки не видерли в неї ляльку. Олюнька, бувало, жалілася дідусеві, але, набравши кілька разів за те штовханців від вуйни, боялася вже пожалі­тися.

Коли Олюньці минув десятий рік, старий Луць намагався конче послати її до дяківської школи. Ганна й чути про це не хотіла.

— Та нащо їй школи? От непотрібний видаток... Іно змарнує час, а могла би чого ліпшого навчитися тут коло мене...

— Коло тебе навчиться хіба язиком молоти, а більше нічого,— сказав ста­рий,— а я таки хочу, щоб дитина ходила до школи і навчилася бодай читати. Ти своїх дітей посилай або ні... Вони мають батька, нехай займається ними. Якби Андрій не був такий фартушкевич, як є, посилав би дітей на науку,— але Олюнька не має батька, то я хочу їй заступити його. Так мусить бути! Ко­ли ж будеш перечити, то піду до суду і попрошу, щоби дали для Олюньки іншого опікуна, а тоді не знаю, кому гірше на тім вийде...

Андрій, що все уступав жінці й потакував їй, настрашився погрози батька та став собі вимагати, щоб Олюнька ходила до школи, і його діти будуть також ходити.

Жінка кілька разів бралася отямити чоловіка своїми блискавичними погля­дами, але Андрій цим разом не уступив. Він моргнув на Ганну, щоб вийшла за ним до сіней, і сказав їй на вухо:

— Бійся бога, жінко! Якби так тато справді зробив, як каже, то нам хіба з торбами піти... Новий опікун забере від нас Олюньчин грунт, а мені скажуть розрахуватися за те, що я за дев'ять літ придбав. А ти сама добре знаєш, як є. Дай спокій, не переч!

— Або старий зробив би так справді?

— Чому ні? Старі люди бувають уперті, а ще він ту Олюньку так дуже лю­бить...

Ганна зміркувала, що таки справді може бути зле, і не противилася більше то­му, щоб Олюнька ходила до школи.

Луць поїхав до міста купити дитині, що треба, щоб, як казав, виглядала якось по-людськи.

Прибрану в нове плаття Олюньку повів Луць сам разом з дітьми Андрія до школи.

Пишнівська школа стояла посеред села рустикальних Пишнівців. З Закуття було досить далеко. Школи етатової [13] тоді ще не було в Пишнівцях, не було також і шкільного примусу, тож діти вчилися хіба взимку, а ціле літо вакаціювали при різній господарській роботі або при худобі.

В Пишнівцях учив дяк Пришлай. Був це інтелігентний ЧОЛОВІК, начитаний, а щонайважніше — не був п'яниця. Він скінчив дяківську школу в Перемишлі, а це в тодішніх часах значило дуже багато. Одягався по-шляхетськи, ходив у сурдуті. Пришлай був і не без педагогічних здібностей. Він міг тим похвалитися, що діти дуже його любили, а це рідко трапляється поміж дяко-вчителями. Однак засобів, якими розпоряджався, зовсім не вистачало до втілення в життя його педагогічних планів.

Пишнівська школа містилася в низенькій сільській хатині з одною-однісінькою кімнатою. В тій кімнаті стояла велетенська сільська піч з припічком і запічком, дві лавки, стіл, одно крісло і ліжко для старої баби Параньки, що мешкала з дочкою в школі. Не було тут наочного приладдя, яке тепер можна зустріти і в найбіднішій школі.

Наука відбувалася без плану. Діти сходилися, коли котре могло, і приносили книжки, яку котре мало. Для того годі було посортувати дітей так, щоб хоч десятеро вчили разом. Діти вчилися всі голосно, кожне для себе, а з того наста­вав суцільний гармидер. Кожне складало слова для себе окремо, як було в книж­ці. Учитель викликав по одному, по двоє на середину, казав читати, поправляв, пояснював і задавав далі. Це не перешкоджало іншим дітям виводити співучий голосом: "Баба, га-ла-ма-га..." Так само не перешкоджало дітям, коли учитель виконував тілесну екзекуцію над неслухняним учнем... Діти сиділи на лавках стиснені, як оселедці в бочці, не було місця викласти вигідно руки на лавку. Означеного місця ніхто тут не мав; хто скоріше прийшов і засів яке місце, сидів там уже цілий день. До школи ходилося раз на день. Ополудні оголошував учитель малий відпочинок, а тоді кожна дитина, що їй було далеко додому, вий­мала полуденок з торби і їла. Ціла наука обмежувалася читанням з книжки, яку хто приніс, і писанням. Хто мав починати вчитися писати, приносив аркуш паперу та гусяче перо і все те складав на вчительський стіл. Учитель затинав перо, складав папір учетверо, лініяв, списував першу лінію зразком письма, починаючи з букв. Ті діти, що не писали, виходили на середину, щоби іншим бу­ло просторніше писати, й сідали з книжкою де попало, і далі кожне бубоніло своє. Старших хлопців учив Пришлай церковного співу й єрмолойських сольок [14]. Місцевий парох рідко коли показувався в школі, а як часом прийшов, то питав молитви, старшим казав співати, і на тім кінчалася його наука. Про інші пред­мети, котрих тепер учать у народних школах, не було тут і бесіди. Часом лише пояснив учитель розумнішим дітям дещо з того, що читалося, та й годі! А проте пишнівські люди, як шляхта, так і хлопи, дуже радо посилали дітей до школи, коли дитина не була конче потрібна у господарстві.

До такої-то школи привів Луць одного осіннього дня своїх онуків.

Олюнька була гарна дитина. Її чорне волосся й чорні очі та смагляве личко, рум'яне від зимного вітру, гарно відбивалося від червоної хустини, яку купив їй дідусь у місті. Олюнька увійшла несміло до школи, приступила до вчителя й поцілувала його чемно в руку.

Старий Луць розповів, кого привів до школи, й учитель записав їх до свого каталога.

Учитель знав добре Луця й поважав його, як усі люди в селі. Привітавшись, попросив його сідати на лавці, що стояла коло вчительського стола.

— Особливо, пане реєнцє [15], поручаю вашій опіці мою сирітку Олюньку,— сказав Луць.— Не знала вона гаразду з немовляти, то нехай би хоч під вашим оком трохи віджила й мала яку веселішу годину...

Старий зітхнув важко.

— Таж я про все добре знаю,— відповів учитель.— Будьте спокійні, я їй кривди не зроблю.

По тих словах прикликав Олюньку до себе, погладив її по голівці і спитав:

—Як називаєшся, дитино?

— Олюнька.

— А скільки тобі років?

— Либонь, десять.

— Знаєш молитви?

— Знаю, дідусь мене навчили.

— А маєш ти книжку?

— О, має, має! — відзивається дідусь.

Старий був гордий тим, що купив онуці книжку.

Учитель поглянув на книжку, а відтак узяв дитину під бороду, погладив по лиці і каже:

— Ну, а тепер будемо вчитися. От, бачиш, моя Олюнько, як пізнаєш оці всі значки, як вони називаються, будеш їх складати докупи, і вийде з них ціле сло­во. Зараз тобі покажу... А хочеш ти вчитися?

Учитель говорив до Олюньки лагідним голосом, яким промовляв до неї хіба дідусь. Вона осміліла і зараз-таки полюбила вчителя.

— О, хочу, хочу! — промовила, а очі її аж засвітилися. Вона схопила вчителя за руку й поцілувала щиро.

— Ти, Олюнько, будеш отут сидіти,— показав їй учитель місце на лавці,— а ви, хлопці, не робіть їй збитків, бо вона сирота, то і бог покарає, і... лінійка буде в роботі!

Учитель виконував конечні тілесні екзекуції сильною сливовою лінійкою.

Зараз розпочалася перша лекція читання. Учитель показував Олюньці пооди­нокі букви і називав їх. Олюнька виявилася дуже понятливою дитиною. Дідусь з радості аж не міг всидіти на лавці. По закінченні науки питається вчителя:

— А що гадаєте?

— Буде добре. Видно, розумна дитина.

— О, дуже розумна дитина! Я вам кажу, що розумна. Такої другої годі знайти,— старий Луць випростався з радощів.— Пане реєнцє, припильнуйте її, прошу вас, а я буду вам дуже вдячний за те... Я розуміюся на чемності.

Це означало обіцянку окремої винагороди.

Луць погладив іще раз свою любу внучку по голівці і вийшов.

Ідучи дорогою,старий тішився, яке то буде для нього щастя, як то він буде собі в неділю лежати— взимку на печі, а влітку в садку, — а Олюнька буде йому вголос із книжки читати. "Й по музиках та вечорницях не буде волочитися, як засмакує науку,— закінчував старий свої веселі міркування, — а це в нинішніх часах значить дуже багато. Го-го! А то все темнота та й тільки. Ціла забава в них гуляти, пити та до хлопців зуби сушити!" І старий махнув рукою, начеб хотів відігнати всі ті злі спокуси від своєї внучки.

Луць увійшов весело в хату, — цe в нього рідко траплялося, — зняв з себе новий кожух, повісив на жердку над полицею та й каже:

— А що? Не говорив я, що все буде добре!

— Що таке? — питає невістка.

— Та професор казав, що Олюнька дуже розумна й понятлива дитина, будуть з неї люди. Боже, дякую тобі за ту ласку й потіху! От славна дитина, на ціле село...

— А що ж казав на ваші діти? — питає Ганна.

— Що? Нічого не казав... не було коли... Tа я й не питався.

— Бо ви лиш одну внучку маєте, — каже Ганна з досадою.

— Одну не одну, таж і ваші діти люблю та кривди їм не роблю. Але Олюнька сирота, і крій мене ніхто нею не журиться, а твої діти мають тата, маму, нехай вони ними турбуються. На мою стару голову трохи забагато клопоту... Та й яка ти смішна, Ганю! Хіба ти сама не можеш більше зайнятися своїми дітьми? Тобі здається, що як даси дитині їсти й чисту сорочку, то вже досить з тебе.

1 2 3 4 5 6 7