Олюнька

настрашився не настрашився — але чого ж лізти в зуби скаженій собаці?

Андрій побалакав про щось із Янкелем, а той поставив на стіл гарнець горілки і пляшку гараку.

— За ваше здоров'я, пане префекцє! — промовив Андрій, зняв шапку і, три­маючи чарку в руці, поклонився префектові.— Дай боже довгий вік прожити — віват!

Андрій вихилив горілку до рота, потримав її хвильку, проковтнув, скривився і сплюнув набік. Відтак налляв другу чарку і подав з поклоном префектові. Префект устав, узяв чарку до рук, відкашлянув і каже:

— Дякую, пане Єнджею! Дай боже й вам довгого віку! Споживайте здорові ваше добро та щоби вивели в люди дитину, котру вам віддали під опіку,— віват!

І знов понеслося по корчмі грімке "віват".

Андрій наливав чарку, подавав чергою і кланявся, але вже не так низенько, як префектові. Кожний шляхтич промовляв кілька слів, а відтак випорожнював чарку.

Янкелиха поклала на стіл кілька шабасових гуглів[8], миску сиру й горня сметани. Принесла зеленої цибулі, накришила до сиру, вим'яла разом, посолила й налляла сметани. Цеї мішанини понакладала на тарілки і порозставляла на столі. Префектові дісталася найкраща тарілка.

Шляхта взялася до роботи. Кожний краяв кавальчик гугля, мачав у миску і, відгортаючи лівою рукою вуса, правою вкладав обережно до рота. На хвилю втихла розмова, чути було лише ляскання язиків, задоволених смачною їдою. Хто скоріше упорався, запивав горілкою.

Як уже всі скінчили їду, поставила Рифка горнець кип'ячої води й кілька склянок з грубого зеленого скла. Варехою наливала гарячої води до склянок і ставила перед гостей, а ті знов доливали собі гараку з пляшки, від чого вода на­бирала червоної окраски. Кому було води забагато, зливав зі склянки таки на поміст. Не стало склянок для всіх, тож дехто здіймав горня з полиці, а дехто таки мусив ждати, аж старший гість вип'є. Вимити склянку, з котрої пив попе­редник, уважається обидою його так само, як обидою було б обтерти пищик цибуха, коли шляхтич шляхтичеві дасть покурити.

— Оце добре проти холери! — перервав мовчанку один з гостей.— Вода га­ряча, гарак добрий... все те розігріє кишки — та й трохи безпечніше...

— Е! Або холера таке вже велике лихо? Не одному вона вийшла на добро,— каже Петро і глядить з усмішкою на Андрія.

— Авжеж,— підхопив Антін Михасів, свояк Андрія. — Петро і Асафат, ли­бонь, попухли би з голоду, якби не возили мерців...

— Пильнуйте-но ви свого носа, пане Антоні, не наших мерців! — каже Асафат.

— Вже ж то ми не заробимо на холері стільки, як ваш швагер Єнджей.

— Мовчіть! — крикнув Андрій, а відтак додав плаксивим голосом: — Ах, я би віддав і свій маєток, аби лиш Лукашів охоронити від того нещастя...

— Бодай так пси траву пасли, як це правда! Ваша Ганя обдерла б вам чуба аж до потилиці, якби ви хоч одно стебло дали кому з обійстя!

Всі зареготали.

Андрій розсердився ще гірше, що люди знають, як жінка ним вередує.

— Кажу вам, Асафате, не пхайте носа до чужого проса, бо розіб'ю!

Асафат, випивши за трьох, не гадав не попробувати своїх кулаків.

— Е, пшоняна каша смачна, та ще як з чужого поля просо; але ледве чи Лу-кашева донька покуштує її...

— Мовчи, волоцюго, бо...

— Ого! Вважай, щоб я не виволік тебе, як твого швагра...

Андрій не втерпів, ухопив склянку й замахнувся на Асафата. Однак саме тоді схопив хтось його за руки, і склянка впала на землю. Андрій кинувся з кулаками на свого противника, але інші не допустили до бійки.

Префект, що був зайнятий до цієї пори поважною розмовою з сусідом, вмі­шався тепер до суперечки.

— Гм... панове, заспокойтеся, я забороняю...

Ще не договорив, коли вбіг до корчми хлопчина, зняв шапку перед шляхтою, а до орендарки щось пошептав стиха. Орендарка приступила до стола і сказала голосно:

— Дмитро Яців помер!

— Дмитро?.. Господи! А то мете! — Всі стали хреститися, а Асафат і Петро пішли, щоб сповнити свій обов'язок.

Настала прикра тиша. Кожний роздумував, мабуть, над тим, чи годиться в такий небезпечний час справляти такі бучі. Почали прощатися з Андрієм, дяку­вали йому за гостину й виходили з корчми.

IV

Від того часу минуло вісім літ.

Було це одного майового поранку, ще за годину перед сходом сонця. День був зимний, як часто-густо бувають у нас весняні поранки. Ціле Закуття ще спало, ніде не видно було ні життя, ні руху.

Ворота Андрійового обійстя отворилися, а з них почали виходити одна за одною чотири корови і декілька телят. За худібкою вийшла дівчина, може, дев'я­ти літ, боса, в одній сорочині й тоненькій крамській спідниці, підперезана край­кою. На розкуйовдженій голові мала драну хустину, зав'язану на шляхетський лад під бородою, а в руці прутик, щоб заганяти худобу. На плечах несла ве­рету[9]. Дівча було заспане, кліпало очима і дрижало від холоду. В лівій руці держало кусник чорного хліба й одну цибулю та впихало за пазуху.

Це була Олюнька. Хоч то була дев'ятилітня дитина, хоч осталося для неї гарне майно по родичах, вуйна не давала їй спокою, й вона мусила робити бодай те, що могла зробити — пасти худобу.

Дитина ступала обережно покаліченими, потрісканими, як варений рак, червоними ноженятами по примерзлім болоті, підганяючи перед собою телята, що якось не мали охоти виходити з теплої стайні на пашу.

За Олюнькою ступав підтюпцем, задерши хвіст угору, вірний її товариш — старий Лиско, пес, що ще її батькові вірно служив, а тепер ні на крок не відступав від дитини своїх колишніх добродіїв.

Як лише Андрій перевіз усе рухоме добро Лукашів на своє обійстя, поплен­тався за ним і Лиско, а хоч Ганна не хотіла його ніяк прийняти до хати, від­мовляючись, що годі їй ще й собак чужих годувати, то старий Луць таки оперся, й Лиско зажив на обійсті Андрія. Та гірка була його година! Скільки то побоїв довелося йому дістати від Ганни! Все зносив псисько з геройською терпели­вістю. Поскавулів, але обійстя не покинув. За те Лиско хотів бодай тим відслу­житися, що вірно стеріг хати й добра Андріїв. Найбільше любив він малу Олюньку й ніколи від неї не відступав. Немов порівнюючи своє сирітство з Олюньчиним, він був її сторожем, пестуном і товаришем забав. На його сухих і кудлатих ребрах не раз Олюнька положила голівку й виспалася добре. Коло нього, учепившись рученятами його патлатої шерсті, вчилася ставити перші кроки, а не раз, коли збиточні сільські хлопці докучали їй чим-небудь, псисько наїжував шерсть, вискалював зуби й гарчав злобно, поки збиточники не повті­кали. А господарям служив вірно. Одного разу, вернувши з Андрієм з нічлігу, почав слідити за злодієм, що вночі вивів корову Андріїв. Лиско доти бігав, ню­хав і скавулів, поки не завів Андрія до близького ліска, де знайшли зв'язану ко­рову під корчами. Від того часу Лиско заслужив собі ласку Андріїхи, діста­вав щодня теплої страви, шматок хліба, а деколи й ложку молока.

До сходу сонця було ще геть далеко, щойно пробудилися жайворонки, а все інше спало. На сході небо червоніло чимраз більше.

Олюнька вигнала свій товар на опуст і ждала тут, поки інші діти не позга­няють свого.

Опуст — це було пасовисько між Закуттям і хлопською громадою, нижче церкви.

Олюнька сіла під корчем, підгорнула змерзлі ноженята під себе, рученята поховала за пазуху, загорнулася веретою і сидячи вдивлялася в зачервоні­ле поза горою небо.

Ранок був дуже холодний, вся дрібненька травиця була вкрита білим інеєм, що блищав, мов розсипане срібло, і ждав, коли прийде тепле сонечко та красу його злиже.

Довгий час не було видно нікого: мабуть, родичі жалували своїх дітей від-правляти на таку студінь.

Олюнька притулилася до кудлатого Лиска і грілася його теплом. Він лежав тихенько, лиш час від часу піднімав голову і розглядав, чи не грозить яка не­безпека Олюньці.

На сході небо червоніло щораз більше, а вкінці показалося сонце в цілій своїй величавості. Зараз прокинулися пташки і стали вітати його своїм ще­бетом. Від Закуття відізвалося мукання корів і перегукування пастухів, далі показалося стадо товару й громадка сільських дітей. Кожне з дітей несло з со­бою що потрібно, не забули й полуденку, що складався звичайно з шматка хліба й сиру або масла.

Між усіма пастухами був найстарший як віком, так і розумом, досвідом та дотепом Левко, або, як його радше звали, Левонко. Був це хлопчисько сімнадця­ти літ, а нероба на ціле село. Зате ж не було такого доброго пастуха в цілім селі. Його товар — пара старих коней, дві корови та три ялівки — був усе най­ліпше випасений; в нього вовк ніколи не вхопив телятка, ані польовий не займав зі шкоди. В усіх пригодах умів він собі порадити і виплисти наверх там, де інші потопали. Левко був отаманом між громадкою шляхетських пастушків. Усі слухали його не зі страху, але задля штук і жартів, котрими умів усіх заба­вити. Більше ні до чого не був він здатний, тож, як лише сніг згинув, Левонко був на пасовиську аж до другого снігу. Інші шляхтичі були з того дуже раді, бо з Левонком могли сміливо пускати своїх дітей навіть у такі небезпечні місця, як за канал, де кожної хвилі можна було боятися як не злодія, то вовка. Через зиму Левко не брався до роботи, вилежувався на печі в просі або в ячмені, а деколи вистругував з дощок і прутиків забавки на літо.

От і тепер за всіма пастухами надійшов і Левонко. Став поміж дітворою і спитав:

— А що? Вже всі?

— Всі! — гукнули діти.

— Ну, то в дорогу! — закомандував.

Дітвора розбіглася зганяти товар докупи. Зчинився гамір, крик, перегуку­вання, а за хвилю череда, справлена на дорогу, пустилася повагом дальше. Левко видряпався на свою шкапу і їхав позаду дітей, котрих було п'ятнадця­теро, віком від дев'яти до п'ятнадцяти літ.

Сонце за той час піднялося вже настільки вгору, що своїми променями роз­морозило болото й калюжі та зігнало зимну росу з травиці. Вся природа ожи­вилася, жайворонок аж заходився від співу, а діти й собі гуторили та співали.

Дорога, котрою гонили закуттянську череду, вела попри двірський лан та широчезне пасовисько. Воно було ще тоді спільне для громади шляхетської, рустикальної і двора. Але поки що в тій порі пасли худобу ще на сіножатях і торішніх стернях, тож трава на тім пасовиську була ще свіжа, нестоптана.

Зо дві години марширували наші знайомі, поки дійшли на призначене їм пасовисько. Перейшли міст на Дністрі, минули місце, зване жидівською толокою, й опинилися за каналом під греблею.