Бодай мені ноги покрутило, заки я там ступила. Та чи я сподівалася такої напасті? Його лихий попутав, не інакше! Його молодиця дала мені шматок хліба, я подякувала, змовила молитву, як водиться, та й іду далі! Йно я за ворота, а він... во, летить за мною, як вампір!
— Ти з ними добре знаєшся, а що я не казав? — каже Грицько. Він дивиться на свого адвоката, зраділий. Ось піймав стару на брехні! Присягалася, що не чарівниця, не відьма, а сама каже, що з вампірами знається! Та чому той бісів "адукат" і рота не відкриє? Заклав якусь кульбаку на ніс та й бавиться якимсь патичком, а ноги заодно витягає попід стіл, як ткач. Невже ж так борониться людей? Ото йому нараяли вобронца!
— Прибіг та як наскочить на мене: "Давай, відьмо, сорочку!" — "Яку сорочку,— кажу,— бог з вами?!". — "Ти на бога,— каже,— не покликайся, бо тобі чортяка татом!" Ая! такими словами, во! Я складаю руки, хрест цілую, а він мене за лікоть, та так мною, чуєте, телепає, як грушкою! "Віддай,— каже,— та віддай по-доброму!" Та й відтак затягнув мене на обійстя, та й до сіней, та й до комори. А я так і задерев’яніла, що ні крикнути, ні заплакати не можу.
Страх налякалася того звіра! Він замкнув двері, а я вже нежива стала. Ось буде мені кінець... та без сповіді святої, без покаяння. "Господи, рятуй",— кажу. Я так господонька всё просила, аби без покаяння не вмерти, а от нічого з того, не заслужила собі тої ласки... Господи, прийми мою бідну душу, та най там, аби лиш недовго мучитися..." А він, нелюд, безсоромник, каже: "Роздягайся, бабо!" — Та й здирає з мене всі лахи. Роздяг мене,— шануючи ваші панські голови і день ясний,— геть дочиста, і відтак: "Де сховала сорочку? Кажи, а то тобі амінь зроблю!" А я така налякана, горло мені так засохло, що слова не вимовлю. А він пошпортав щось у куті, вийняв мотузок і кусень кимаки, зв’язав мені руки. Я не боронюся нічо, лиш бога молю за гріхи свої... А він як закрутить раз і другий — господи! І я тоді крикнула раз, ая, крикнула, пищала не своїм голосом, що правда — ще раз присягну... "Признавайся,— каже,— де діла сорочку?" — "Не губи душу!" — кажу і прошуся. Чую, як його молодиця калатає до дверей. "Пусти,— каже,— Грицю, бабу!" А він ще гірше розлютився та знову як покрутить, а я зомліла ціла — вмерла геть і вже нічого не знаю більше...
— І що ж далі?
— Як я прокинулась, то була надворі. Мене зливали водою. Надо мною стояв пан начальник і декілька господарів. Я вже не мала сили встати. Війт замовив фіру і повезли мене до шпиталю.
— І довго ти була в шпиталі?
— Та два місяці!
— Скільки собі рахуєш за днину, якби ти собі десь заробляла?
— Та що я вже зароблю! Я немічна, сили в мене за шеляг зламаний!
— Отже, не рахуєш нічого? А за те не рахуєш, що тебе боліло?
— Що ласкаві панове присудять,— я нічого не знаю! Нічого!..
— Коли не скажеш сама скільки, то суд нічого не присудить! Отже, кажи: сотку, дві, а може, десятку?
— Та най буде п’ятку!
— Ти виділа коли п’ятку? — гукає Гриць.
— Що ж ти маєш на це сказати, Грицю?
— А що я маю казати?
— Вона правду говорила?
— Правду, святу, до слова! — дуже щиро запевняє Варвара.
— Не до тебе тепер бесіда! Ну, Грицю!
— Та де правду! То ти кажеш, що я тебе бив? Ось брешеш зараз, а присягла! Така твоя присяга!
— Ти, небоже, не крути, як швець шкірою, бо нам баків не заб’єш! Вона не казала того, що ти її бив, лише, що ти їй крутив руки мотузком. Правда то?
Грицько дивиться в землю, обертає кучму в руках і мовчить.
— Ну, що ж?
— От пострашив її трохи...
— Пожди, пострашимо й ми тебе трохи...
Прикликали ще одного свідка. Це був начальник громади. Чоловік плечистий, з чорним грубим вусом, гарно підкрученим угору. Він був у кожусі. Через груди перевісив торбу з бляхою, відзнакою свого уряду. Начальник, видно, був колись військовим чоловіком, бо випрямився в струну і ноги поставив по припису.
— Ви Петре Перепічка, начальник?
— Гир! — гримнув війт і поправив вуса.
Він присягнув і оповідав, що, йдучи повз Грицькову хату, почув у коморі якийсь бабський писк. Зайшов на подвір’я і від Грицихи довідався, що Грицько тлумить стару в коморі. Казав від імені права відчинити двері й погрозив, що їх висадить. Тоді Грицько відчинив. На землі лежала зомліла Варвара, цілком,— шануючи день святий і цісарський сонд,— гола... Зійшлися люди, і він казав винести її надвір. Зливали стару водою, поки опам’яталася...
— Чи руки мала покалічені?
— Зразу не було видно. Аж як я розв’язував мотуз, тоді показалася поздирана шкіра до крові, аж живе м’ясо визирало...
— То ви ще мотузок бачили?
— Я ж його своїми руками розв’язав!
— Що ж ти, Грицю, на те скажеш?
— Я її ні разу не вдарив, присягайбогу!
— Ти все своє! Що ж ви далі робили?
— Велів бабам надягнути на неї сорочку і спідничину, бо сором було перед сонцем святим, заказав форшпан та й до шпиталю.
— А не знаєте ви, як та стара поводилася? Чи була чутка за неї, що любить зачепити чуже?
— Хрань боже! Ніколи! Я вже п’ять літ війтую, то щоби за макове зерно яка жалоба за неї або що! От бідна, бо бідна, та й за прошеним хлібом ходить або під церкву руку простягає.
— А Грицько говорить, що вона відьма.
— Ей, Грицю,— каже начальник, звертаючись до обжалуваного,— не бреши! То, прошу панів, добра кобіта[6] хоч бідна. Давніше то заробляла уцтиво[7], пряла, шила тощо, звичайно, як у господарстві. Скільки вона лише в мене наробилася,— ну, а прийшла старість...
— Та скажіть, начальнику: де все-таки поділася Грицева сорочка?
— Та де поділася? Йду я з обійстя, вже як бабу до шпиталю повезли, дивлюсь, а під плотом між кропивою щось біліє... Я штурк палицею — та й витягнув сорочку... Може, неправда, куме Грицю?
Гриць встає з лави, йде повагом до стола:
— То бо й є... що вона сама... он-то-во... підкинула та людям туман пустила, що буцімто сорочка в кропиву впала. Вона ж на все має способи...
Війт здвигає плечима, плює на землю й каже:
— Е, пощо таке говорити? Я й при війську служив, і на війні був, а про чарівниць не чув нічого.
— А в Парашки Грицишиної не відібрала в корови молоко? Ціле село посвідчить!
— Та бо ви, куме Грицю, з препрошенєм вашого гонору, дурень, що ви панам голови морочите! Хіба вони такі дурні, як вам здається, щоби в те повірили! От ліпше признайтеся красно, то меншу кару дістанете.
— Хіба ж мене мають карати? За що? Я її ні разу не вдарив — за що ж карати? За таке опудало старе — го-го-го! Ще є на світі якесь цісарське право, що як не вдарив, то таки не вдарив, а карати задурно невільно!
— А який він чоловік? — запитав президент.
— Та чому, добрий, господарний, спокійний, не п’є, лише тоді не знаю, що йому сталося,— роз’ївся, як собака, та й накинувся на жінку.
Війта відправили.
Почали ще щось читати, чого Грицько не розумів, а відтак став той пан з червоною обшивкою і щось балакав, балакав, показуючи рукою на Грицька. Грицько хотів уже втекти. Чого пан від нього хоче? Перший раз у житті бачить його, а так напосівся. Бігме, які то люди на світі бувають... Ні коня він у нього не вкрав, ні межі не переорав, ні шкоди в полі не зробив, а он як дзєпає! Ну, і йому вільно все, а християнин, коли лише рота відкрив, то зараз мовчи, бо до арешту! А його вобронца то сидить, як намальований, бодай його малювало!..
Ось прокурор закінчив балакати. "Ну, слава богу! — Грицько зітхнув тяженько і перехрестився.— А що тепер буде? Ади! Ади! І мій вобронца встає. Ну, прецінь, нагадав собі. То не міг трохи скорше, чим тепер? Мене тут розпинали, а він іно ногами під столом вимахував, як ткач. Ну, балакає, бо балакає, та чорт його зрозуміє...— Грицько й не слухав.— От шкода й слухати..." — Він задумався важко над тим, що тут робилося. Та й не дійшов до жодної конклюзії, як вобронца скінчив.
"Овва! От, небоже, знемігся! І то має бути за вісім срібних! Боже, боже! Я своїй сусідці Фесьці якби дав п’ять шісток, то перебалакала би цілу днину, молола би язиком, як вітряк. Та й як вона балакає! Ніхто в селі не здержить її язик! Тамтій то заплатили б, аби не балакала. Її сам чоловік дав би за те багато, аби йому не тарахкотіла над головою, а тут плати кервавицю за те, аби говорив десять слів! То все ті пани повигадували: і тих воборонців, і ті суди, нібито цісарські, бодай так! Та аби хоч сказати вмів до ладу, а то балакає все, лише не те, що треба. А чому він не сказав, що вона чарівниця, відьма, що вона дійсно вкрала сорочку, та лише підкинула? Ну, і за таку має бути кара? Я розумію: кара за побиття,— ну, то розумію; а я би й малої дитини не вдарив... Та я й її ні разу не вдарив, скарай мене, боже, але пострашити — то й того не можна? Ов, а то як? То за своєю працею ні упімнутися, ні пошукати не можна? То хіба роздати все дідам он таким, а самому піти з торбою та й людські сорочки красти? Якби я мав іти за прошеним хлібом, то нащо мені було працювати, гарувати, крейцер до крейцера складати... податки платити? Ліпше було відразу... Ось цього року то я податок заплатив геть дочиста. На податок бика продав. А що мені з того прийшло? Правда, купив пару чобіт до хати й кожушину, але таки за податком пішло більше як півбика. Та то шістдесят срібла, як золота, взяв... А можна було й більше взяти. Добре мені жінка говорила, аби притримати ще до ярмарку покровського. Був би, певно, взяв більше, бо товар пішов страх угору; я боявся, аби відтак ярмарки не позамикали (то також панська напасть із тим контрамасом). Каже, худоба гине... А тобі зась, най кожний пильнує свого! Якби я був перечекав до ярмарку, був би взяв щонайменше вісімдесят, та ще з докладом. Не шкода то двадцять срібла? Було б акурат за що поставити шіпчину. Шіпки мені конче треба. З шіпки зроблю стаєньку, бо цього року сподіваюся під великднем двоє телят. Ей, коби-то бички бог дав... Не продам за жодні гроші, мушу вигодувати на воли — будуть ладні гроші. За три роки, дасть бог здоров’я, буде можна взяти двісті, як дріт... То зараз куплю ниву... от та, що в межу під Лисою горою в Івана, то ж то би придалася, аж проситься до моєї. От би спарувати... З Іваном щось не конче добре... щось дуже з нашим Іцком покумався..."
Грицько Чепіга забув про суд, про Варварку, став усміхатися сам до себе...
"Ті дві верби, що на межі, зараз вирубаю...