Тільки засіріло надворі, як Зінько кинувся годувати своїх
голубів. Птахи спурхували з хліва, били себе по боках крильми, колами походжали одне навколо другого. Були такі лагідні, такі ласкаві, що кожного хотілося взяти в руки й притулити до щоки.
— Гулі, гулі, іулі,— півголосом скликав їх Зінько, і очі його грали захопленням, й коли один сивий злетів над хатою, то й Зінькові кортіло з ним злетіти.
Вийшла мати до корови, кинула:
— Такі вони тлусті, чом би й не зарізати на смаженю? Зінько знав, що вона жартує, проте не втримався, щоб не
відрізати:
— Ножа ще на них нема!
Тільки це сказав, як три чужі голуби сіли на хлівець, потанцювали трохи на гребені, а потім плавно попливли до іурту, що кипів на подвір'ї. Зінько спершу подумав, що то чужаки, які чи дуже зголодніли, чи від своєї зграї відбились. Та й почав приглядатись, чи не впізнає, бува, звідки хоча б вони, з якого кутка. І зразу ж закричав:
— Батьку! Мамо! Наші турмани вернулись!
І батько, і мати спочатку сказали, що то чужі, що в них ніколи таких не було, нехай лишень придивиться краще. Вони порівнювали трьох схудлих турманів із тими, що далі їхнього кутка в селі нікуди не літали,— й не признавали їх.
— Наші! Наші! — радів Зінько, не слухаючи батька й матері.— Це Прокіп їх послав. Там і записка має бути.
Турмани не боялися йти до його рук, але записки в жодного з них не виявилось.
— Неодмінно була,— стояв на своєму Зінько.— Тільки летіти далеко, заіубилась у дорозі.
Коли про те, що повернулись голуби від Прокопа, довідалася сусідська Груня, то вона кілька день наглядала за Зінь-ковою зграєю. І одного разу, коли поблизу нікого не було, половила тих турманів, кожного старанно обстежила, ніби вважала, що та записка, яку неодмінно мав послати Прокіп, не кожному дається до рук. Проте й вона не знайшла. А тому вирішила, що, мабуть, таки загубили Прокопів лист турмани, бо з такого далекого світу летіли, що хіба не загубиш?