Наталка, не почувши за собою погоні, обернулась і почала дражнити:
— Пилипе, тебе знайшли на липі!
Не відповідав, дивився на неї так, наче вперше бачив.
— Пилип сидів на печі, їв пшеничні калачі!
Але й цим його не допекла. Тоді спробувала придумати нове:
— У Пилипа-курогриза голова порожня й лиса!
А він, мабуть, і не думав гніватись. Ішов спокійно, навіть усміхався їй, наче вона й не прозивалась. Тоді Наталка пожур-нішала.
— Чого ти такий, Пилипе? — поспитала.— Журавлі, мабуть, прилетіли й полетіли. Дядько Танас набрехав про відморожені лапи. Там далі, на середині ставу, було багато слідів.
— Авжеж, набрехав... Авжеж, було багато слідів,— мовив хлопець, не спускаючи з неї погляду і відчуваючи, як непереборно кортить узяти її за руку.
— Вони зірвались і полетіли назад. А повернуться тоді, коли потеплішає.
— А може, й не повернуться.
— Е-е, ні, так не буває. Журавлі завжди повертаються на свої старі місця.
Вони таки довгенько блукали, бо вже ледь-ледь почало сутеніти. Сніги наче ще більше набрякли густою водою, потемнішали. Ліс зостався у них за спинами, і чим далі відходили од нього, тим більше супився. А Пилип почувався так, наче в лісі і отам, біля ставу, справді щось знайшов. Не журавлів, яких вони сподівалися врятувати, а щось інше, про що й словом не скажеш. І було йому добре й затишно на душі, і зовсім не лякало, що доведеться перед матір'ю та батьком виправдовуватись за прогайнований день. Чомусь був певен, що з нього й не питатимуть нічого.
Між верболозами зненацька обоє стали. Може, Пилип зупинився тому, що зупинилась Наталка, чи, може, з іншої причини. А вона підвела вгору голову, ніби сподівалася щось розшукати в захмареному небі. І спроквола по її лицю розтікався задумливий, теплий усміх.
— Чуєш? — поспитала майже пошепки, і брови її затремтіли двома веселими кущиками.
— Еге...— видихнув хлопець.
Він і справді чув — такий тужливо-тоскний, такий стомлений і щасливий голос журавлів, що серце раптово забилось прискорено, і йому перехопило подих од незрозумілого, бентежного почуття. Зажмурився, проганяючи з очей мимовільну сльозинку, а коли розклепив повіки, то під самісінькою хмарою зовсім виразно побачив пташиний шпур, який то стискуючись, то розтягуючись летів над їхнім селом, над полем.
— Куди вони летять? — запитала Наталка, і в її голосі прозвучав розпач.— Вони ж позамерзають!
— Хіба вони знали, що знову випав сніг?.. Е-ех!..
І Пилип, приклавши долоні до рота, закричав угору, в небо, де летіли журавлі. Він просив їх вернутись. Але птахи не чули. А якби й почули, то вже не змогли б повернути назад.
— Ходімо,— сказала Наталка, заспокійливо кладучи йому на плече руку, коли журавлиний ключ розтанув над лісом.
Вони розминулись на городах. Коли Пилип наближався до своєї хати, тільки й думав про те, що завтра на уроки не піде, а знову подасться у ліс розшукувати журавлів, бо сніги, крига ще не зійшла, птахи можуть позамерзати.
Мабуть, і до Наталки зайде, щоб удвох рушити, як і сьогодні.