Мисливські усмішки

Остап Вишня

Сторінка 2 з 22

Поснули...

"Раннiм-рано та ранесенько", ще ледь-ледь починає сiрiти, штовх вас у бiк:

— Вставайте! Вставайте! Час уже!

— Г-г-г! М-м-м!

— Вставайте!

— М-м-м!

— Б-б-бах!

З криком: "Бомбьожка!" ви зриваєтесь i мчите.

-— Куди? Куди?

— В бомбосховище!

— Тю на вас! То я в крижня гахнув!

— I промазав.

— Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув!

Почалася ранкова зорька...

Тут уже все залежить од вашого умiння, вiд майстерства i практики...

Качка, як вiдомо, птах... Вона — лiтає...

Як її стрiляти?

Дуже просто: цiльтесь обов'язково в око. I бахкайте.

— Бах! — i в торбу. Бах! — i в торбу.

А коли не повезе, тобто, коли бах-бах! — i повз торбу, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в якогось iз мисливцiв кiлька качок, киньте:

— Карбованцiв, мабуть, по надцять тепер штука... Бо однаково, коли приїдете додому, несвiдомi члени вашого посемейства спитають вас:

— Дорогi, мабуть, тепер качки?

Ви на це не звертайте уваги й берiться зразу ж готувати янтаревий суп iз дикої качки...

Найперше й найголовнiше — обскубти качку.

Робити це краще в себе в кабiнетi. Щоб не заважало вам уже вискубане пiр'я, одчинiть вiкна й дверi, щоб вiтерець був: ви скубнули, вiтерець пiдхопить, i пiр'я вам не заважає... I качка обскубана, i кабiнет — перина...

Обскубли, тодi вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатший:

— Уже обскуб! Мамо, зварiть супу!

Дуже це смачно у мамiв виходить.

Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:

— Та це ж курка, а не качка! — ви авторитетно заявiть:

— Це — качка. Тепер усi такi качки пiшли. Яровизованi...

— А чому в неї горло перерiзане?

— Чому? Чому? Все вам так ото цiкаво знати. Летiла, побачила, що нацiляюсь, виходу не було, взяла й... зарiзалась. Що ж тут дивного?! Варiть уже, прошу вас!

Залишається, отже, останнє: їсти суп.

— Як його їсти? Ложкою!

Попоївши, лягайте на канапу й читайте "Записки охотника" Iвана Сергiйовича Тургенєва. Прекрасна книжка!

1945

ЛИСИЦЯ

Лисiцю найвигiднiше полювати взимку, коли земля натягне на себе бiлу-бiлу та пухку-пухку ковдру i задрiмає зимовим спокiйним сном.

Тодi шкурка в лисицi робиться густа-густа та лискуча, та пухната, а, як вiдомо, лисицю полюємо виключно через її знамените хутро, що має наукову назву — горжетка.

Лисицi водяться у нас в Радянському Союзi геть-чисто на всенькiй його територiї — i на ланах, і на болотах, i в лiсах та перелiсках.

За весь час нашого свiдомого полювання нам доводилося бачити лисиць по всiх вищесказаних мiсцях i на всiх тих мiсцях в них стрiляти.

Збираєтесь ви, значить, на лисиць.

З цього приводу ви говорите вдома:

— На лисиць поїду! У Срiблянському ярку, казав Посип Явдокимович, два виводки. Поїду, — чотпри-п'ять лисичок тарарахну — от воно: тобi горжетка. Це, як чотири! А як п'ять — то й менi горжетка.

Полювати лисиць, — одягатись треба дуже тепло, бо зима, доводиться стояти на гону довгенько, — лисиця йде великим колом, доки собаки її тим колом обженуть, — замеознути можна.

Треба вам знати, що звiр, — коли його пiднiмуть i поженуть гончаки, — робить коло: i заєць, i лисиця, i вовк.

Кожний iз них; зробивши коло, повертається до того мiсця, звiдки його пiднято, — отже, ваша задача не бiгтн разом iз собаками за зайцем чи за лисицею, чи за вовком, а стояти на мiсцi й чекати, коли вiн, оббiгши коло, повернеться до свого лiгва.

Собаки гонять, як знаємо, уголос, і коли наближається гон, — знайте, що звiр іде до вас!

Стежте тодi пильно!

Голос наближається, наближається, наближається.

Ось майнула серед кущiв золото-червона стрiчка, як блискавка!

Бах! — i нема нiчого...

Заєць робить невеличке коло, лисиця — бiльше, а вовк, — той iще бiльше.

Чекати iнодi доводиться довгенько, — отже, одягайтесь тепло.

Одяглися.

Вам удома й кажуть:

— Ти їздиш-їздиш, стрiляєш-стрiляєш, собак годуєш, а в Ганни Iванiвни он яка чорнобурка! І рушницi нема, i собак нема, — а чорнобурка-очей одiрвать не можна.

— Добре, добре! Трапиться, так гахну й чорнобурку! Тiльки в нас на Українi чорнобурка трапляється дуже й луже рiдкої Майже нiколи!

-— Рiдко? Повнi комiсiйнi крамницi!

-_ Та що ти, господь з тобою! Що ти хочеш, шоб я з гончаками у комiсiйнiй крамницi чорнобурку полював?! Добра буде й рудобурка!

— А песцi там єсть?

— Єсть!

— Білі чи голубi?

— Рябенькi! Вони тiльки на далекiй пiвночi білIшають та голубiшають. Так як i курiпки: у нас рябенькi, а на пiвночi —— бiлi-бiлi, слiпучо-бiлi! Так i песцi!

Взагалi збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа...

В коротенькому кожушку, в повстяниках i в капелюсi на лисичачiм хутрi виходите ви з тепло-затiшної хати Йосипа Явдокимовича й простуєте до Срiблянського ярка, де:

— Їй-богу, аж дяа лисичачих виводки! Йосип Явдокимович — старий, досвiдчений мисливець i давнiй ваш приятель, що на своєму вiку:

— Тих вовкiв, тих лисиць, тих зайцiв, що вже поповбивав, так, вiрите, й лiчби їм нема!

Ранок. Морозець. Порипує снiжок. До Срiблянського ярка вiд хутора три кiлометри.

Визирнуло сонце. Застрибали на слiпучо-бiлiй, що й оком не охопиш, ковдрi мiльярди дiамантiв...

Докучай i Бандит — на смику.

Докучай iде спокiйно, вiн багато лiт прожив уже i багато ганяв і зайцiв, i лисиць, i вовкiв, — його вже нiчим не здивуєш, а Бандит тiльки друге поле починає, — вiн то рвоне вперед, то повернеться до вас i намагається, пiдстрибнувши, покласти переднi лапи вам на груди, то знову — вперед.

Нервується Бандит...

Рветься і так жалібно-жалібно скавучить.

— Пусти,—мовляв,—дай побігать, дай натішиться!

Дивись, як біло скрізь, як хороше, як сніг блищить! Дай покачаться!

Йосип Явдокимович, пихкаючи цигаркою, совітує:

— Пустимо з того боку, од груші, щоб проти вітру.

Ви проходьте трохи вперед од груші й ставайте в ліщині, а я на той бік перебреду та за терном сяду.

Пустите тоді, як я вже на місці буду! Я потихеньку свисну!

— Гаразд!

— Та зайця не стріляйте! Лисичок спочатку поколошкаємо. Хіба собаки за куцохвостим ув'яжуться, — ну, тоді битимемо, щоб собак звільнити!

— Добре!

У ліщині затишно-затишно...

Утоптується навкруги сніг., щоб зручно було на всі боки повертатися, бо лисиця може вискочити і зцюдова, і студова, і спереду, і ззаду...

Докучай ліг і лежить біля ніг, а Бандит нап'явся, мов струна, підніс голову і нюхає, нюхає, нюхає...

— Які ж запахи проскакують через рожеві твої ніздрі в чистопорідний твій мозок, Бандите? Які? Чи фіалковий од рипиці пишної "труби" хитрої лисиці, чи густий сморід зголоднілого сіроми-вовка, чи невиразне пахкотіння і уві сні тремтячого зайчика-побігайчика?

Які? Ляж, Бандите, заспокойся!

Ви обдивляєтесь навкруги...

Он од ялинки простягся вузенький ланцюжок-слідок і біля груші обірвався.

То — білочка.

Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплі прикрившись, і сняться їй соснові

шишки та солодкі горішки...

А он далі трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькі ямочки, і де-не-де між ямочками ніжнолегесенький по снігу "чирк".

То лисичка з нічного полювання в ярок одпочивати пішла...

Значить, єсть!

Легенький свист.

То Йосип Явдокимович подає знак, що він уже на місці.

Відпускаються з смика Докучай і Бандит.

— Ну, хлопчики, вперед! Ні пера ні пуху!

Три хвилини напруженої тиші... П'ять хвилин... Ще тиша...

Раптом одчайдушне скавучання Бандита І нервово-густий Докучаїв бас:

— Гав!

Бандит однаково істерично скавучить, чи то зайця він підійме, чи то лисицю, а Докучай, почувши зайця, спочатку дає легесеньке "скаву-скаву", а потім — спокійний "гав", і далі рівномірне "гав", "гав", "гав"...

Погнав, значить...

На лисицю Докучай подає перший "гав" значно нервовіше і йде за нею, гавкаючи трохи частіше і вищим тембром, ніж за зайцем.

А Бандит і за зайцем, і за лисицею однаково істерично:

— Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Погнали лисицю...

Ну, тут уже у вас пульс із 72 ударів зразу на 90, очі рогом на лоба, "прострілюючи" ліщину, і ходором ходить у руках двадцятка.

— Спокійно! — сам до себе.— Спокійно!

Перша горжетка на вас іде!

Метрів за 50 од вас, з легеньким тріском, із ліщини на поляну вилітає вона...

Вона не біжить, а летить, червона-червона на сліпучо-білому фоні, випроставши трубу (хвіст) і витягши мордочку.

— Бах!—легкий стрибок і червоного нема,—самий тільки білий фон...

Вискакує Докучай, за ним Бандит.

Докучай зиркає у ваш бік, бачить, що нічого нема, рявкає суворим басом і мчить далі.

За ним Бандит.

— Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Покотила горжетка через яр, і ви бачите, як майнула біла китичка на її хвості у ліщині по той бік яру.

Докучай мало-мало не на хвості в неї сидить.

На Йосипа Явдокимовича пішла.

— Пильнуй, старий!

Аж ось:

— Бах!

Дим і снігова курява біля Йосипа Явдокимовича.

— Бий, — кричу, — старий, удруге, щоб певнiше було!

— Крiпко лежить! — кричить Йосип Явдокимович i додає таке, про що, хочи ви як мене просiть, написати не можу.

Я зриваюсь з мiсця, лечу крiзь кущi в ярок, засапавшись, видираючись на гору, й пiдбiгаю до Йосипа Явдокимовпча.

— Єсть?— питаю.

Вiн дивиться кудись убiк i не каже, а стогне:

— Єсть! Он! За терном!

Я стрибаю за терен...

Крутиться Докучай i смикає лiвою ногою.

Я падаю в снiг...

А десь далеко, аж у другiм кiнцi яру, Бандит аж плаче та заливається:

— Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Горжетку ганяє...

Приїздите ви додому в старому Йосипа Явдокимовича кашкетi, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через кущi бiгли...

Вам дома й кажуть:

— Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. I хто тi рушницi вигадав?!

— Ладно, — ви собi думаєте, — ладно! Говори! Говори! Одужає Докучай — знову за горжетками їздитимемо.

1945

ЗАЄЦЬ

І

Золота осiнь...

Ах, як не хочеться листу з дерева падати, — вiн аж ніби кров'ю з печалi налився i закривавив лiси.

Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зiтхає клен, i тiльки берiзка, жовтаво-зелена й "раскудря-кудря-кудрява", — ген там на узлiссi бiлявим станом своїм кокетує, нiби на побачення з Левiтаном жде чи, може, Чайковського на симфонiю викликає.

Креслять тригонометричнi фiгури високо в небi запiзнiлi журавлi, запитуючи своїм "кру-кру":

— "Чуєш, брате мiй, товаришу мiй?" Вiдлiтаємо!

Золота осiнь...

От в цей саме час заєць уже збiгав до пIдборщика хутра, той йому вже на всi прорiшки попiдбирав густо-теплi шматочки, вичистив вуха й лапки i посалив на рiпицю бiлий помпон.

Набиваються набої крупнпм шротом, витягаються теплi штани й пiджак, мастяться грубiшi чоботи, деруться на онучi теплi пiдштаники, вiдкидається набiк веселенький картузик-кепочка, а натомiсть розтягається на кулаках сумовито-серйозна капелюха...

Коли в качачому полюваннi бiльшу вагу мали помiдори й огiрки, то тут їх замiняють сало й ковбаса.

Незмiнною залишається стопка.

При полюваннi на качки стопка, як ми знаємо, береться, щоб вихлюпувати воду з човна, а при полюваннi на зайця з неї, при певному досвiдi, дуже добре оглядати обрiй; коли дивитись крiзь дно, — мiсцевiсть рельєфнiшає.

Всi вищейменованi твердi, плиннi й газуватi речi розкладаються в певному порядку на канапi, ви ходите й усе кiлька разiв перераховуєте, перевiряючи, чи нiчого не забули:

— Штани, значить є! Чоботи є!..

1 2 3 4 5 6 7