Идемте со мной.
Підійшли до дверей, гукнув діжурного. Так усі з того проходу й сипнули до їх. Слухають.
— Болен... Тиф, кажется,— той, в окулярах, до діжурного.— В больницу надо его. Смотрите, какой на лице.
Буркнув щось діжурний, пішов. Повалили й ті у свій прохід.
— Тиф! Какой тиф! Афера! — кричать.— Вот суки политические, хотят спасти гадину. Их тоже попришить бы.
— Я так и знал,— чуть білявого.— Это натуральный сыщик. Сидит и то за голову возьмется, то глаза сделает больными.
Стелиться вже дехто; хто на нарах, хто долі.
— Идите ложитесь, товарищ, и ничего не бойтесь,— той, в окулярах, до Луценка.— Вот вас, может, возьмут в больницу, а нет, то мы ночью не спим, больше в шашки играем, все будем видеть.
Подибав Луценко. Взяв халат, дивиться, чи нема харкотиння на цементі.
— Не дать, не дать! — заворушились під стіною на нарах.
Ось десь узявся один, у тужурці сивій, підійшов і сів скраєчку на середніх нарах, якраз над тим місцем, де лягати Луценкові. З'явився і другий, у піджаці.
— Заиграем?
— Да, ложись ко мне.— Ліг пикою в ноги тому, положив руку на спину, лежить. Підходять ще й ще, ляпають у долоню йому.
Таку гру розпочали.
— А вы,— до тих, що стеляться долі,— попросторней там, чтоб не было места суке. Пущай возле параши ложится.
Забрав свое збіжжячко Луценко, подибав назад. Ось стоїть той поляк товстий. Оскирнувсь до Луценка так хижо:
— А, поверенных нашел себе! Больной! Не обойдешь, брат!
Помістили Луценка у цьому проході. Витер харкотиння якоюсь онучею, послав халату піджака не скидав, чобіт теж, укрився чумаркою, лежить. По цей бік і по той теж лежать. Важко-важко дише Луценко.
Довго Луценко кріпився, щоб не заснуть, стерігся все, щоб не підкрались до його. А то й задрімав-таки. Саме щось таке важке верзеться йому, коли чує геп-геп на животі хтось йому. Схопивсь, аж босяк один здоровий, чуб кошлатий, сірий, з його та під нари. Скрививсь Луценко, заболів живіт, заболів йому. "Ну что это, за что?" — почав. Попідводили голови політичні на нарах, устав і той, що в окулярах.
— Что? — питають.
Розказав Луценко. Схитнув дехто головою й нічого. А в тому проході і на задніх нарах таке завели.
— Ха-ха! — регочуть.-^Молодец, Васька. Ха-ха! А что, лягавой, как на желудок?
Не спав уже Луценко, поки й розвиднілось. А вранці перейшов під стіну до вікна, простелив халат поз чийсь клунок, вузлик під голову, сам у чумарці, лежить. Така неміч. Пайки внесли, взяли для його, сам не вставав. Чай п'ють. Пив би, здається, і він, у горлі так сохне,— нема сахарю. Може б, і дав хто, так тяжко — прохать ще!
Не їв Луценко цілий день, не пив. Смерком увіходив хвершал до його, за руку глядів, порошків дав, щось про больницю балакали.
На цю ніч помістили Луценка на нарах уже, під стіною. Тільки од вікна далеко. По цей бік хтось бородатий, сорочка навипуст, по той хтось рудий, чуб йоржиком. Так вороже дивляться на Луценка. Оддав їм пайку Луценко, пообіцяв і назавтра,— пом'якшали. Тільки блощиці... ну, так же тнуть його! Як комашні по стіні, по нарах... Крутивсь, крутивсь, устав, куняє.
Помістили його на середніх нарах, до вікна ближче, якраз напроти себе,— той, в окулярах, і той, у сорочці.
З одного боку у його хтось у папасі, здоровенний, ніс увігнувсь. Лежить, лежить оце, та як повернеться, як придавить коли не тут, то там Луценкові шкуру.
— И втаскали же черта сюда,— бурчить.
По другий бік у синьому хтось, молодий:
— Еще и нам через него нагорит!
А "тоже политические",— казав про їх той, в окулярах.
Кріпиться Луценко. А тут ще раз у раз луп-луп очима, чи не лізуть душить його. Ще голова його сходиться з якоюсь кошлатою з того проходу. Нари середні на обидва проходи спуском, сплять і звідтіль, і звідтіль. Що, як цапне? А розплющить очі зовсім, скрізь так чорно, метелики, плями якісь та піт...
Третього вечора увіходе надзиратель з книгою.
— Забирай вещи, в больницу пойдем.
Зрадів Луценко, та зрадів і той, в окулярах, аж до дверей провів його...