— Шукай... Як ось хоч і в такому чоловікові. Іду я оце пішоходом сюди. Аж суне напроти мене, суне: пузище, в'язи... Ху! Погони генеральські, лампаси... "Пху, пху!" — оддувається. І дивиться... куди! Геть і небо, і сонце! Обминають його, звертають йому. Я звернув трохи, а то... звертай же й ти, думаю. Черконулись... ха-ха! — "Э, невежа!" — загарчав він.
Петро: "І ви не боялись його, пана такого?" — здивувався.
— Що-о? — почервонів учитель. — Що значить пан?
— Чортзна-що! — чвиркнув семінарист. — Живе купа гною якась. Грошей багато у неї, економія десь, одна, друга, і ти вклоняйся їй, бійся її. А там-то користь комусь з неї! Коптить небо та з людей бідних глумиться, та ж блощиця. Як і в нас там є пан...
— К чорту! — скрикнув учитель. Кинув недокурок. — Пани... бідняки... Користі нема, та нащо й вона? Кому? Тим що теж блощиці такі, що теж так небо коптять, що теж... собі тільки всі? Усі вони гарні: і бідні й ці туші. Зло й зло. — Підкорчив ногу. — Розкажу я й про бідних тобі. Ну, от розсуди. Хотів я користі їм, хотів добра... Так боляче дивиться було: шкура та кістки чоловік, голодний, обірваний; дітки позамучувані, позаплакувані, таке бідне, нещасне. А день і ніч працює чоловік, тягнеться... Почав я з ними балакать: "Так і так, — кажу, — ви б хоч ціну требували більшу собі". А там економія, багатющий поміщик живе. Вони й почали. Одна забастовка, друга. Полегшало їм. І харчі кращі, й ціна. А тим часом про мене довідався пан. Заарештували мене. "Ну, — думаю, — нічого. Хоч і з місця злетів, і в тюрмі це сиджу, так уже ж... Знаю за що. Добра хоч не багатечко, а зробив-таки й людям". І так мені гарно. "Вийду з тюрми, — думаю, — так буду й далі робить. Це буде мета життя мого. Боже, — думаю, — як гарно мету в житті мати, добро людям робить! Це ж вони, хоч би я і вмер отут, не забудуть мене". Сиджу, жду: ось-ось, може, й на побачення прийдуть до мене, принесуть мені цукру, чаю... Немає... Ху! — Вхопивсь за бік, закашлявсь. Почервонів увесь, очі блищать йому, а піт так на лобі і виступив. — Ху! І от... який же я дурень! Стоїть пак про добро думати якесь? Кому? Тому ж злу? Стоїть пак видумувать якусь мету життя — мучитися ради... ради скоту якогось. Ху! Тільки хворобу схопив. Холодно було. Тюрма мокра, лежав повз стіну... Розбив життя, брат.
А вчителював, як мріяв! Була дівчина — вчителька. А батько, мати, сіроми, як раділи мені! Тепер... е, чорт! — Витяг блощицю з-за коміра, кинув, з пазухи другу, сорочка брудна-брудна виглянула, почухавсь, далі: — Жду чаю і от... сиджу год, сиджу ще місяців шість, приходить мені акт обвинительний. Дивлюсь: низка ціла свідків проти мене. Хто? Що? — Помовчав. — Читаю, аж... тут і Павло Труш, тут і Микола Костенко, Іван Свись. Якраз усі ті, що тоді: "узяться, узяться"! — до мене було. Та було в мене й лежать. Я їм книжечок, чаю... такі добрі... Засудили мене. Просидів я ще два годи. Виходжу, зострічаю Костенка. "Як вам не соромно, — кажу, — було свідчить на мене, та ще як? Навчав економію грабить, чого й не було!" — "Та, та..." — та й од мене мерщій. Дивлюсь я. Слухаю: аж він... за старшоробочого в пана уже... Ага! Ну, і що ж? Тоді нітивсь, прийде до мене було: "Позичте з полтиника хоч купить борошна", а тепер чую: "Ану, чіво там! — на других. — Не розсуждать!" Так отак воно: мені полегшало, а ти... пропадай! Скотина, звір чоловік! У, гади! Зло й зло... К чорту! — Схопився з полу: — Я зараз. — Побіг У двері кудись.
VIII
— Еге. Такі-то діла. — Почухавсь у голові семінарист. Зліз на лежанку. — Тут хоч блощиць менш. — Позіхнув. Сидить, насвистує якоїсь.
Петро на полу: "Ага, попалась... ось я тобі!.." — Ловить на штанях їх, кидає додолу, давить підошвою.
Тихо. Тільки чуть, — регочуть за стіною та гудок десь гуде.
— А до якого біса їх! — знов Петро про блощиць. — На полу ось, на стінах.
Кадить світло, скло заяложене, зверху надбите, а все-таки видно Петрові — ворушаться ті сюди, ті туди. Видно смуги на стінах, плями: хтось пальцями подавив, порозвозив. А глянув на лутку, за спинЬю в себе... тарканів, тарканів там; так і вкрили крихти. Десь стоноги взялись, одна, друга, теж плазують туди.
— І то ж... — всміхнувся Петро. — Турбується й воно, живе, лізе їсти... А подумаєш, для чого воно таке, нащо?
Убігає учитель. Булка, півкварти горілки в руці:
— Ху! Шкутильгають тепер там по роботах батько, мати старі. Ех! К чорту з життям! — Налив у чашку. — Ну, да здравствуєт небитіє! Гоп! — Випив, сів, їсть.
— І ти думаєш, — знов до семінариста почав, — такий чоловік тим, що темний? Однаково. Візьми ти й освіченого. Був у селі у нас у панка одного син студент. Учився, такий був завзятий. Давай йому рівність, добро, простоту. Скінчив університет, слідчим тепер. І от... куди к чорту! Геть, не надходь до його тепер! Так, брат. Нічого доброго, гарного в життю, в чоловікові. Bсе — одно маніжіння, полуда, зло.
За стіною щось загрюкотіло, хтось крикнув, лається хтось.
— Да-а, — почав семінарист на лежанці. — І інакше не може буть. Такий уже корінь життя: зло. Не кажучи вже про чоловіка, блощицю, візьми ти й... ну, ростину візьми, яку квітку, чи що. Хоч і прекрасне на вид, поетичне, божественне, а там... що в йому! Росте, пишається само, а тебе, іншу ростину, все норовить заглушить, обійти, посісти. І так скрізь і завжди. Ось хоч і це розказать. Познакомивсь я був з панночкою однією раз літом. Живе коло нас поміщик один. І вона в його готовила кудись Дівчину. Курсистка сама. Чудової краси. Ніс, очі, брови, стан... не сказати. Ну, се ще нічого. Головне. "Ах, ах! — було все вона. — Який же й мир божий загадковий!" — та й усміхнеться було й поведе очицями так... "Дивуюсь, — каже було, — які є люди байдужні до цього. От моя бариня: тільки й знає їсти добре, ходить в шовках... Живе! Для чого? Ху! Яке ж воно гидке, осоружне багатство оте! Нічого великого, святого в йому. Ах, як жить? Що життя?" — Та й скривиться було, ті губоньки якось уже так поставить було. А я дурень: "Так от де все те гарне, чудове, — радію було, — що вчувається мені в шепотінню листячка, в співі пташок; вбачається в сяйві місяця, зір! От де все те прекрасне, святе, до чого мене ще так змалечку тягне!.. Божественна!" — Покохав... І покохав страшно, безумно. Не побачу вечір, ніщо не миле мені. І вона: "Смерть одна розлучить нас", — мені співає було. І от... — похитав головою семінарист, — дурень я, дурень! Отак вірить в людей, таке бачить у них! — Помовчав. — І от що ж? Приїздить до пана того небіж його один в гості. Франт, шарлатан... В університеті не робив нічого. Ну, дивлюсь, щось моя Оля так несмілко дивиться в очі мені і вибіжить до мене на часинку, та й на місці не встоїть. Одно то сюди, то туди позирає, немов боїться кого. Що таке? Слухаю через який час, аж... — всміхнувсь семінарист якось так сумно. — Слухаю, аж нічесоже сумняшеся, заміж іде Оля моя за... небожа того. Так от... от і "осоружне багатство" і "ах, ах, ах!" Трапивсь їй мішок з грішми, і вона... де все й ділося те. І се такі ми. — Помовчав. — Пам'ятаю: місяць, було... тихо... вишник... соловейко... ех! — Рвонув вусик чорний собі. — К чорту! — Схопився, до пляшки. — Да здравствуєт небитіє! — Голь-голь, п'є нахилки. Плюнув.
— Все полуда, брехня. — Пройшовся по хаті.
— А ти ж чого? — до Петра. — Пий!
— Хе-хе!.. Не той... спасибі.
— От ще! — обізвався учитель. — Ми п'ємо, а він слину ковтать буде. Ми ж не дуки які.
— Так... — мнеться Петро. — Воно ж ото гроші вам стоїть.
— Що-о? Що значить гроші? — скрикнув семінарист.
— Та воно... — почухавсь Петро. — Хм-хм... А як нема їх, та нігде й узять, то... — всміхнувсь. — Що тоді?
— Тх!.. — пирхнув семінарист. — "Що тоді?" Інша річ, якби смерті-небуття не було! О, тоді що? А то... Якийсь чорт заставляє жить тебе! Завжди ж можна жить перестать. — Пройшовсь по хаті. — А гарно б, чорт візьми, замолоду розквитаться з життям! Менш зла зазнаєш і зробиш.
— Добрі ви, та... таке балакаєте, — Петро до його. — Мені жалко вас.
Семінарист:
— Що?.. А се що ще? Що значить жалко? — Подививсь на Петра так сердито. — Кожний про себе жалій, про свою нікчемність журись. Ну, не п'єш, силувать не буду. — Поставив пляшку. Подививсь, подививсь Петро, простягає руку.
— Ану ж... хе-хе! — Налив у чашку, випив. — А як! Хі-хі!
Семінарист їсть:
— Ходжу як неприкаяний тоді, — знов до вчителя. — Ніщо не інтересне мені, нічого не треба. Що тоді семінарія мені? Став вчиться на двійках, кинув!
Дістає їсти й Петро.
— Хе-хе! — усміхається. — Ну й... як! Лоскоче щось у голові, лоскоче, йде, шелестить... гарно... — Пройшовсь по хаті, схитнувсь. — Хе-хе!
— Ага, — зареготав учитель. — Оце-то й воно!
— Гризе мене тоді батько-дяк, — далі балакає семінарист. — Ледащо, волоцюга... ха-ха! Вип'єм! — Знов хильнув з пляшки. — От так-так!
Ходить, точиться то сюди, то туди, всміхається.
Учитель:
— Топи його, топи зло!.. — Хильнув і собі. Сидить на полу, ноги звішав, куняє. Теж усміхається.
Петро булку мегелить. Положив шматок. — Мм... і я ж... Да здрав... гоп! — допиває остачу.
— "Не осенний мелкий дождичек..." — починає семінарист. Сів коло учителя: "Брызжет сквозь туман..." — деренчить баском.
— "Слезы горькие льет", — підхоплює тенорком учитель.
Позабирались за плечі один одному, хитаються.
— "Пей: тоска пройдет... — виводять. — Пей, пей!.."
Петро: "Пей!.." Ій-бо... Хе-хе! — Підстрибнув. — Як гарно! — Іде, поточивсь до дверей. — Тра-та-та! — Вхопився у боки. — Поза гаєм, гаєм!.. Гоп, ті-ра-ра! — викидає ногами.
* * *
Не шукав уже більш місця Петро. З якою огидою став він згадувать про те, як тоді вклонявся швейцарові, плакав у садочку... щоб... щоб тільки: "як жить, що робить?" Тьху!..