Як тобі — бог, так і мені... чого тобі, того й мені треба.
— А звісно... А воно як ведеться в нас? Тому небо й земля, а тому... ані писни. У того є й переє, а в того... хоч пропадай... У Чмеля ожереди й гниють, а в мене... крига в хаті... У Чмеля діти, а в мене цуценята. Ех!..— похнюпивсь Кирило, а сльози кап-кап йому.
Параска й собі давай утирать...
— Господи,— каже,— чи ми вже не люди! Чи в нас уже й не діти?
— Боже, боже,— хлипа Кирило,— який-то толк добру твоєму!
— Ось годі, годі! — зупиняє Хома їх.— Дума ж! Усі будемо люди, годі!
Кирило втерсь, осміхнувсь:
— Та коли б же дав бог!
Параска:
— Коли б дав милосердний... Цар же пише... Коли б! Бо так допекло вже...
— Чи повірите, куме, так допекло,— перехопив Параску Кирило,— так допекло... І оце ж... топлива... Ну хоч кричи!
— Хе-хе, бодай вас...— Хома йому,— у мене вівсяної є там... беріть... топіть... помиримось. Моліться тільки, щоб Дума швидше.
— Спасибі, куме! — Кирило йому.— Значить, коли б дав бог... значить... Хе-хе...— Кирило встав, у вікно подививсь, по хаті пройшовсь, осміхається.— Значить, хе-хе, і ми люди!
— Аякже, куме! Хе-хе...
— Коли б же дав бог, щоб Дума... А то й дитині не радий.
— Та як же ж,— Параска до кума,— почав на дітей.... що діти винні?
— Та звісно,— Кирило їй, та до полу сам:— А що там,— каже,— не плачуть уже?
Оленка й Андрійко повистромляли голови з печі та так радісно дивляться, так осміхаються.
Кирило:
— Дак як, Оленко: "Й Устуся, й Ганнуся будуть, а мене не буде?" А ти така!.. Як так можна! — Далі:— Андрійку, а йди лиш, чолом дай татусеві хрещеному, йди.
Хома до полу, Андрійко з печі простягає ручку...
— Чого ти плакав? — Кирило йому.— Га, чого? — Та тріп, тріп по щічках його пальцем.
Андрійко:
— А як лаяли он... ожюм не купили.
— О мій синку, дасть бог — купимо... ще й жупанок справимо... чобіток нема.
Оленка:
— Так... тату, і... спідничку справите?
— Справимо... спідничку справимо... та й керсетика б треба.
Оленка давай у долоні плескати:
— Спідничка, спідничка!
А Андрійко:
— Ожюм, ожюм, жупанок, жупанок...— та аж підскакує.
Оленка з печі, та за ручки Андрійка, та собі стриб, стриб, далі обняла й поцілувала його.
— Хе-хе,— сміється Кирило.— Стара, давай насіння!
Беруть, лущать, радіють...