Хоч і ті телеграфісти. Бачте: чого їм ото сидіть так далеко од нас?
Позирнув ще раз Троянда на телеграфістів тих. "А й справді, — думає, — чого їм ото чваниться так, цураться свого?.. Пики! Маніжаться вони... Тьху!" — І тут Троянда закусив губу: соромно, досадно й на себе вмить стало йому. "Чи сидів би й він між дядьками оце, — промайнуло у його, — якби там між руськими тими знайшлось було місце йому?! Скотина чоловік!"
Довгенько довелося Троянді сидіть у Москві. Лютував тиф у пересильних: ярославській, вологодській, і етап на північ затримували. Так він привик за цей час до дядька того, що аж сльози йому заблищали на очіх, як виходив той у Вологодську і розлучались вони. Було слухав його, дивиться на його, і своє, рідне, — люде, мова, садочки, хатки, — так і стоїть перед ним.
* * *
Минуло скільки часу, і став Троянда у Вятській губерні, куди й засилали його. Сонце було під обіди уже. Провадили з поліції: його, естонця одного і ще поляків чоловіка з декілько на "распоряженіє" станового одного, щось верстов за півтораста од города. Ішли пішки: і стражники з рушницями, й засланці; тільки збіжжя підвода везла.
Малюнки усе такі не рідні Троянді, чужі. Річка якась ось іде попід городом. Ні лепехи над нею, ні верб. І сама якась така холодна, свинцова. Через міст перейшли. Лука. Вогко, грузько на їй. Квіточки рябіють так неяскраво. Та й навкруги тьмяно, сіро. І сонце, здається, світить не так. І з другого боку, здається. Сосни стирчать там он і там, берези біліють. Корови пасуться. Які! Безрогі, невеличкі якісь. На шиї в кожної дзвінок теліпається, кухоль неначе, бевкає у чавун не в чавун, — дико, по-чужому якось.
— Как зайдот скотин в лєс, чтоб біло гдє слушать, — пояснює товаришам естонець, молодий, здоровий хлопчина, що був уже раз тут, та втік.
Збоку і ліс пішов далеко-далеко кудись, тільки синіє. В ліву руч поле, одгороджене од луки і од лісу жердками. Ворота з дрючків. Увійшли в їх. Люде в синьому, в лаптях ворочаються ось тут і там: жнуть жито. Дивиться Троянда. Кінець августа вже, а в їх ще тільки жнуть. Хм!
Далі ось жнуть не жито вже, а щось... овес. Так от! І овес жнуть. А там, на Вкраїні, косять його.
До межі якоїсь дійшли. Що таке? Дві молодиці в рябому попригинались в траві, махають кісками якимись то на сей бік, то на той. Кіски такі невеличкі, горбаті! Хм! Цебто косять тут так!.. Ех, не Україна, ні. А полукіпки які ось! Гострячки. Снопів скільки ставмо стоїть, а один зверху сидить. І як вони звуться: "суслони", — каже естонець. А он далі, до лісу туди, стоять снопи, на жердки понанизувані.
— Щоб доспівало, —розказує Троянді естонець. Хутірець... куди, зовсім не український. Ліс і ліс он пішов, а він стоїть, не поринає у зелені... голий, сумний, жердками теж обгороджений. І зветься: "починок". Улиця. Ізби по цей бік і по той, на улицю вікнами.
Дрова, тріски лежать попід ізбами, де-де спориш зеленіє.
Визирають із вікон баби, дітвора.
— Пелікани, полікани! — чуть, гомонять. Доходять напроти їх "полікани", зачиняють вони вікна, ховаються. Пригріває сонце, робиться душно. Тихо-тихо в повітрі. Мухи, метелики сновигають, сонні неначе.
Підходить до вікна один з стражників, повний, присадкуватий, стукає в рямця.
— Ану, бабка, слмшь-ко, напой-ка на-а-с! Висувається луб'янка в вікно.
— Пей-но, паря-а, — бабка йому. Балакають якось так швидко, кінець протягають. Напились стражники, засланці беруть. Бере і Троянда. Таке щось: сировець не сировець, мутне щось, з шумою. І таке: соломинка плаває у йому, тарканець невеличкий чорніє.
— Брага, — всміхається естонець.
Гай он за починком синіє. Зовсім гай український. І прогалявинами починається, здається, такими. І дерево неначе таке. Кущі зразу розлогі якісь... чи не калина? А то он ще кучерявеньке щось пішло латкою, — чи не вишник?.. Ану-ну... Підходять. Не калина й не вишник. Листячко, як голки, на тому й на тому... Не Вкраїна, ні.
Ліс. Сосна, піхта, ялина. Не шепоче, не шелестить, а шумить незнайоме, дико якось. І дьогтем страх тхне. Ожина понад дорогою пішла ось. Якийсь бур'янець червоненький. Пеньки он стирчать чоловікові в пояс, рубано так.
* * *
Дійшли до другого починка. Сонце за півдня вже. Час одпочить, попоїсти. Підійшли до колодок під однією ізбою, зробили "прівал". "Що ж їсти?" — міркують засланці. Чотири дні їм призначено до станового йти і на цей час видано в поліції кожному на сутки по гривенику. Заходили в чайну в городі, і в їх цих грошей мало й зісталось уже. Платили й за стражників, щоб, мовляв естонець, дорогою не так уїдали. Що ж робить тепер? Просить по дворіх іти порішили. Позмагалися стражники, що он не можна так відпускать засланців од себе, начальство взнає, та й — знайте добрість нашу — відпустили-таки. Пішло чоловік з декілька — цей сюди, той туди. Пішов і Троянда. Увіходить у хвіртку одну. Не садочок коло хати, ні. Повітки, сміття, колодки. Східці дерев'яні у сіни. Зійшов. Якесь ганчір'я по сінях лежить порозкидане, смушки якісь, куль соломи. Мішок з чимсь стоїть під стіною. Одчинив двері в ізбу. Так і тхнуло на його кислятинням якимсь. Прихиливсь, щоб головою об одвірок не вдариться, — двері низенькі, поріг високий, — ввійшов. Чорно-чорно в ізбі. Долі перед ними бабуся сидить, молотить качалкою щось, рижій, здається... в хаті! Так от! Коло столу на лаві дід сидить, сивий, тонкий, лапті плете, протягає лики то сюди, то туди.
— Здравствуйте! — всміхнувся Троянда. Так дивляться на його. Стоїть, дивиться й він. Піл над ним зразу під стелею. Стіни, стеля... не вкраїнські, ні. Не біліє крейда на їх, рушники не рябіють. І васильки, гвоздики не стримлять за образами, за сволоком. Павутина скрізь, курява.
— Что-й-но, паря-а? — обізвався дід до його.
— М-м... Нельзя ли бьг у вас... тот... попросить хлебца кусочек?
Помовчав дід, далі:
— Да й переходит много-то вас, поликанов-то знтих. Крещеньш-то-о?
— Крещеньїй, конечно.
Підійшов дід до столу, одрізав скибочку, дає Троянді. Скибочка така з остюками.
— А чей будешь-но-о? — питає далі його. Дивиться Троянда: "Що значить "чей"? — думає.
— Откуль, из каких будешь-то? — перепитує дід.
— Из русских, — всміхається Троянда. Дід так недовірливо подивився на його.
— Ну, нет паря, — промовив.
"Нет, паря"... Хм-хм!.. Таки українець Троянда!
"Настріляли клинців" хлопці, купили молока дві кринки, посідали. Посідали й стражники з ними, хоча їх не дуже й прохали.
Дві вівці ось дівчинка гонить, такі: безхвості обидві. Ось жита снопів скільки везе молодиця. І як! Не на возі везе, а на якихсь полозках. Сама на коні верхи сидить. Яке ж таки й не українське усе!
Знов ліс, і ліс неабиякий. Те росте гіллясте, високе, а те впало поруч та так і лежить, сіре, сухе. А як позпліталося усе! Бур'ян якийсь кучерявий; молоденька ялина; кущики якісь стрибулькуваті, ягідки черввненькі на їх... Нетрі такі...
— Здесь й медведи єсть, — балакають стражники. — Корову на той неделе зарезали-то в починке вон там.
* * *
Аж увечері ліс почав рідшать. Засіріли ізби в прогалявину. Чуть стало щось... співа... Так. Співи чоловічі й жіночі. Чи не хлопці в чумарках, не дівчата в керсетах співають це там? Похнюпивсь Троянда, приплющив очі, і ввижається йому: тополі. Захід жевріє за ними. Улиця. Біліють хатки за острішками; яблука, груші жовтіють. Місяченько з-за садка он там підіймається. Ідуть це там вони... оченята карі, вусики чорні, граблі на плечіх несуть, співають "Ой по горі, по горі..." Підняв голову. Нічого, нічого того. Улиця одноманітна, сіра. Захід, правда, жевріє, підіймається й місяченько, та не за тополями стрункими, білими, не за садком кучерявим, зеленим, а за низкою ізб чорних, за лісом синім, страшним. Ось ідуть і ті, що й співають. Справді: хлопці й дівчата, тільки... не ті й не такі. В лаптях усі, в курточках усі сірих якихсь без зборів. Заступи на плечіх несуть і співають не "Ой по горі", щось... "бен-бен"... так дико, з скигленням якимсь.
— Вотяки, — до Троянди естонець.
Дивиться Троянда на вотячок-дівчат. Біляві самі, очі сірі здебільшого і в іншої вузенькі такі.
Ех, оченята карі, українські оченята! — хитає головою Троянда. У його Галі, любої Галі, такі вони чудові, палкі. А бровенята у неї! Чорнесенькі, шовковенькі. Це вже вона заняття швидко в школі почне. Ех, мила, кохана вкраїночка! Як надіне було вона керсет плисовий, намисто, стьожки і... "А ти, милий, чорнобривий, присунься ще ближче", — заспіває йому. Ех! А як було гуляють вони. Соловейко... місяченько... гай... верби... калинонька... Немає, немає того тут.
А ось... що це ще?.. Через улицю жінка іде, в синьому вся, лице таке худе, зморщене в неї, несе щось за спиною обіп'яте, за шию почеплене.
— Вотячка. Дитину в колисці несе, — естонець Троянді.
— Не Україна.
Холодно, свіжо зробилось надворі. Морозець набирався назавтра. Суворий край таки!.. Де-не-де стирчить по вгородах картопелька, та й та вже повішала листя, дарма що ще літо не кончилось...
Годі вже далі іти. Зайшли хлопці по ізбах просить на вечерю собі. Світить починали уже. Увійде в ізбу Троянда куди — якийсь поставець стоїть коло столу. У йому застромлена березова тріска горить. Біля його вотяк худий, суворий на колінах стоїть, ще трісочок коле з дровини. Кепсько балака по-руському. На ослінчику вотячка сидить, розмотує лапті собі і очима так здавлює, — хворі. Тісно в хаті, сморід, чадно, поночі. Світло — тріска курить.
Впрохались ночувать до руських одних. Насилу впрохались. Усе то до старости справляють, то сяк-так одмагаються. Аж поки стражники не стали доказувать, що вони — начальство: мають право зайти й ночувать.
Сидять долі на збіжжі, вечеряють. Усі вмісті: і засланці, і стражники. З стелі над ними висить лампа, горить. По долу коло їх лазять блощиці, діл дощаний чорний. По щілинах на стінах таркани шарудять. Сім'я невеличка: чоловік, жінка та ще дитинка. Лежить манюсіньке в колисці, всміхається. Колиска до кінця жердки причеплена. А жердка з-за сволоку стирчить над те місце, де піл в українській хаті. Хитає жердку молодиця то вгору, то вниз. Торкає за щічки дитинку, цілує її.
Так дивиться на молодицю Троянда.
"Мати, — думає, — що то та мати!"
Був колись маленьким і він.