як і орієнтація польського націоналізму на центральні держави підчас 1-ої світової війни були переважно проблемою стратегії, а не ідеології. Царизм і монархія Габсбургів, які спирались на різнонаціо-нальну аристократію, були польським магнатам ближчі ніж шовіністична юнкерська Прусія чи Бісмарків "рейх" з його пангерманістичними тенденціями.
Зате германофільство західноукраїнської буржуазії було одним із традиційних і емоційних елементів її ідеології. Мабуть, лише в цьому ідеологія рутенства не була копією польського первовзору. Від Рилла до Сембратовича, від барона Яхимовича до барона Василька, від Ангеловича до Петрушевича, західноукраїнська "провідна" верства була вірною служкою "Ба-стілії народів". її чорно-жовтий лоялізм переходив у лакейський сервілізм, її становище вірнопідданих "ти-рольців Сходу" не виправдували ніякі міркування політичної стратегії, бо, кінець кінців, — як зауважує Леся Українка в листі до О. Кобилянської (ЗО. 12. 1902), — цих "цісарсько-королівських патріотичних рутенців австрійське правительство ні за що має"... дарма що, за Франком, вони "згиналися в три погибелі, побачивши ц. к. урядника..."
Отож, ще в 1918 p., коли жалюгідний кінець всіх монархій був очевидний, західноукраїнська "провідна" верства "стояла якнайвірніше біля цісаря і держави" (за заявою К. Левицького і М. Василька). Депутат парламенту і пізніший голова уряду ЗУНР, Є. Петру-шевич запевнював Карла І в квітні 1918 p.: "Ми ніколи не прагнули викликати революцію серед народу, навпаки, наш народ завжди вірно стояв на сторожі інтересів держави, а образ нашого імператора є для нас як і завжди священний і зоря Габсбурзької династії світить ясно на нашому небосхилі..."
Навіть в останніх тижнях перед розвалом Австро-Угорщини, як свідчить Л. Цегельський у своїх споминах, західноукраїнському "проводові" ввижалася "своя галицько-українська держава під дахом— австрійської монархії... для наших державнотворчих замислів здавалося нам безпечнішим держатися покищо цісаря Карла. В тому самому напрямі працював і архикнязь Вільгельм (Василь Вишиваний), що був у сердечних відносинах з Карлом і з нами стояв у тому самому порозумінні..." Л. Цегельський твердить теж, що "Українські Січові стрільці мали в часі коло 1 листопада 1918 р. свій план державного замаху, а саме проголосити архи князя Вільгельм а диктатором — королем галицько-української держави..."
(Західноукраїнська вояччина, як відомо, вже влітку 1918 р., приготовляла для ВільгельМа Габсбурга значно ширше поле діяльності: вона хотіла посадити його на трон "короля України"...)
І подумати, що всі ці "династичні ПлаНи" снувалися в добі, коли навколо "вірних синів Габсбурзької зорі" палахкотіла велика соціальна революція і народні маси своєю нестримною волею перевертали трони та "священні образи" всіх царів і імператорів!..
Германофільство української панівної верстви поглиблювалося вміру розвитку агресивних планів пангерманізму. Ще в 1854 р., один із співробітників міністра Бетмана Гольвега, барон X. Бунзен, намовляв Прусію "кинути свій меч на вагу" і, кори стаючи сь труднощами Росії підчас Кримської війни, реалізувати політику загарбництва на Сході Європи. В 1888 р. проекти "ампутації значних територій Росії", "анексії всіх просторів аж по Урал" і ін., поновив публіцист Гартман. Він навіть передбачував створення "Київського королівства" між Прутом і Дніпром під опікою Німеччини, попереджуючи тим обіцянки А. Ро-зенберга, що годував "тирольців Сходу" грушками на вербі — "українською державою від Львова аж до Саратова..."
Українська реакція, і не лише в Галичині, з багатьох причин, бачила в зростаючій агресивності пангерманізму небувалі перспективи для себе. Концепція української буржуазної держави, як васала австро-німецького імперіалізму, за своїм соціальним змістом наскрізь реакційного, цілковито відповідала інтересам панівної верстви України.
Наступ пангерманізму гарантував, як захоплено вигукуватиме Д. Донцов, "Ідеальні передумовини" для здійснення найсокровенніших мрій української буржуазії в усіх її прошарках.
Насамперед, для неї було ясно, що царизм, у добі імперіалізму, на останньому етапі своего розкладу, не може приборкати сил назріваючої революції. З другого боку, економічна і національна політика царизму, зміцняючи напівколоніальне становище України та спираючись на шовіністичну, великодержавницьку російську буржуазію, ігнорувала дедалі більше українську, "національно-свідому" буржуазію. Отже, програма "спасибі і за те, що дають" вже не задовольняла українську буржуазію. Вона годувала себе ілюзіями, що ставши "союзником" пангерманізму, визволиться з під гегемонії сильнішого економічно конкурента — російської, польської і ін. буржуазій, здобуде монополістичне становище на Україні, а одночасно втихомирить "гайдамацтво" зрадикалізованих народніх мас, які для неї були такі ж загрозливі як і для самодержавства.
Крім того, для галицьких "месіаністів" серед української буржуазії агресія германізму відкривала нові можливості для католизації Сходу, виходячи з засновків того ж Донцова, що "аж до упадку Польщі вс? українці були католиками" (!!), а "православна церква не пустила міцних коріннів в душу українців" ("Укр. державна думка і Європа", 1918).
Тож не дивно, що в переддень 1-ОЇ СВІТОВОЇ війни, В. Липинський, один із ідеологів української реакції, в сподіванні "Київського королівства", що постане внаслідок розгрому царської Росії у війни, готує вже і кандидатів на "володарів": пруського прінца йоахіма або одного із синів ерцгерцога Франца-Фердинанда Габсбурга... Проте ці химери українізованого польського поміщика, що жив у координатах середньовіччя, вражають своєю благопристойністю, якщо порівняти їх з лакейсько-віншувальними телеграмами, які висилали, нпр., з нагоди здобуття Холма німецькою армією, Вільгельмові II, діячі "Союзу Визволення України" і видатні "соціал-демократи" —— В. Дорошенко та С. Меленевський.
Більш реально ніж вожді української буржуазії, що хотіли ярмо царизму на шиї українського народу змінити на таке ж саме ярмо Гогенцоллернів і Габсбур-гів, дивився на справу загарбання України сам пангерманізм: "Аграрна Україна буде прекрасним доповненням розбудованої промисловості Німеччини і Австро-Угорщини" (А. Шмідт). Але химера "Київського королівства", здійснялася, як і всі інші проекти пангерманізму "в поході", в атмосфері, далекій до іділлічної. Дарма що "непереможна славна і могутня німецька армія", — як захекано прорікав В. Дорошенко — "визволить українські краї на схід від Буга з їх серцем — Києвом", героїчний опір українських народних мас окупантам поставив у невідрадне становище і їх і українську "провідну" верству. В. Винниченко меланхолійно стверджував: "Єдине чим держиться наша влада це німецькі імперіалісти. Українські політики їх самі покликали, самі шукали в них захисту від пролетаріату, самі розстрілювали цей пролетаріат, самі задушили шворкою соціальну революцію..."
Колоніальний статус України в 1918 р., дуже далекий від мрій ідеологів "Київського королівства", лаконічно окреслювало німецьке командування в Києві (5. 5. 1918): "влада українського уряду не простягається далі наших багнетів"... Не дивно, що незабаром.
німецько-австрійські окупанти, оточені загравами на-родніх повстань, від ТаращІ до ВерхнєднІпровська, сперлися на більш дійовій силі ніж на фікції українського "республіканського уряду", а саме — на російських поміщицько-буржуазних шарах, які період "гетьманської державності" вважали етапом до реставрації царизму. "Державність" П. Скоропадського, що згодом займе видатну позицію в націоналістичній міфології, була за свідченням сучасника, "найбільш зненавидженою на Україні", "цирковою бутафорією, в якій урядовці старого режиму як найцинічніше знущалися над ідеєю самостійної України. Українська культура, українська мова зазнавала наймерзеннішої наруги від російського чорносотенства, для якої гетьманат був тільки тактичним маневром у боротьбі за єдину, неподільну Росію..."
Перша спроба німецького імперіалізму перетворити Україну з допомогою української "провідної панівної верстви в колонію типу Кяо-Чао проходила на тлі шибениць і під свист шомполів каральних експедицій та і скінчилася крахом. Народні маси доказали, що їх не можна перетворити в "громаду гелотів"...
Одначе, ця лекція історії нічому не навчила недорікуватого українського буржуа. Зазнавши під опікою багнетів Ейхгорнів і Краусів хоч на мить ілюзорного "щастя влади", він нетерпляче чекатиме, коли німецький імперіалізм, зализавши свої порани, вже в значно "модернішій" формі ніж це було в добі "ліберального" вільгельміанства, тобто з усією жорстокістю захланного хижака, знов простягне свої лабети по "життєві простори, необхідні для німецької нації". З телячим отетерінням вітала західноукраїнська чорна сотня в 1933 р. "прихід нового середньовіччя" — захоплення влади в Німеччині фашизмом. Донцов, маститий "теоретик волюнтаристичного націоналізму" або, простіше кажучи, вивірений зубр германофільства аж упадав: "Адольф Гітлер не дискутує, він творить сакрамент (таїнство)"...
Це була вже не лиш "політична орієнтація, традиційна для української державницької думки", як обхідливо мовить історик О. О г лоб лін. Це було тотальне насичення "української спільноти новою концепцією життя, новим світоглядом, новою вірою, новою ідеєю". За тим же Донцовом ішлося про "перекування психології українця"...
Така "перебудова української психіки" відбувалася насамперед в ідеологічно-культурній галузі. Дон-цовський "Вісник" — вогнище пропаганди фашизму на Західній Україні, проповідував свій "націоналізм" в дусі догматів людиноненависництва, виплеканих "ідеологами" типу А. Розенберга, редакторами "Штюрме-ра" і політичними виховниками "штурмових батальйонів", що їх "римський крок" викликав у Донцова спазми істеричного захоплення. Цей же "Вісник" годував своїх читачів біографіями Муссоліні і Гітлера, Маккіавелі, пруського генерала Блюхера, расиста Герреса, пруського міністра і царського агента Штейна...
Наука в ліс не йшла. "Декалог українського націоналіста" наснажував "нового українця "такими "заповідями моралі", як, нпр., те, що "не треба числитися з ніякими загальнолюдськими принципами солідарності, справедливості, гуманізму і милосердя" або, що "не треба вагатися перед жодним злочином".