В. Липинський мріє про "кращих з кращих", які будуть основниками "трудової монархії" на Україні. До цих "кращих з кращих" він, ще в 1909 р., зачисляв і польських поміщиків на Україні. Д. Донцов безугавно патякатиме про "когорту", "еліту", "орден", "провідну верству", що складатиметься з селекції людей типу "домптерів" (приборкувачів диких звірів — н. пр.), "нордійських вікінгів". Навіть ліберал і прагматист І. Лисяк-Рудницький зітхає за зразками "англосаксонської раси, що вміла виплекати тип політика, жадібного влади".
Але ця концепція "елітаризму", живцем узята з криниць мудрості різного іноземного мрякобісся, в практичному пристосуванні, вимагала хоч деяких національних ознак. Отож "елітаризм" треба було підперти "традиціоналізмом" тобто обгрунтувати "відділення від отари" та "об'єднання людей спільного духа", як каже Донцов, "державнотворчими традиціями власної провідної верстви в минулому".
Українська реакція з достатнім цинізмом виявила, таким чином, не лише свою класову істоту, але і невигадливість. Вона бо в'яскравила свій родовід саме з тих сил, що в минулому нашої батьківщини були не лише типовим втіленням паразитизму, але і в політичному відношенні завжди займали позиції опортунізму, ренегатства і зрадництва.
Не хочемо сказати, що ця наша "провідна" чи вірніше — панівна верства була якимсь особливим феноменом. У добі феодалізму, та й пізніше, ця верства була не гірша і не краща від таких же верств в інших країнах. Але особливе становище України, задля її природних ресурсів завжди приреченої на колоніальні зазіхання, деякі джерела її духовної культури (нпр., Візантія, в добі її присмерку, гірші зразки окци-дентальної культури), все це лиш поглиблювало за-садничу порочність владущих шарів, прискорювало їх розклад, далеко ще перед тим як довершилось закономірне вичерпання їх творчих можливостей.
Таке явище, наприклад, характерне для української панівної верстви ХУІ-ХУН ст. її роль в культурно-національному відродженні майже ніяка. "Де дорогоцінні камені корони моєї, — жаліється М. Смотрицький в своєму "Треносі", — роди князів Сангушків, Слуць-ких, Збаразьких, Вишневецьких?.. Всі на захід укло-нишася, зосталися тільки худі і не славні" (1610). Всіх владущих визначає цілковита байдужість до страждань підневольного народу, ідейна порожнеча, гедонізм, меркантілізм. Свою національну (чи конфесійну) зраду ці "руські пани" не здатні обгрунтувати ідеологічно. Люблинська унія (1569) тобто зречення давніших, принаймні автономістичних позицій, чітко пояснюється виключно економічними інтересами. Егоїзм (м. ін., бажання визволитись з-під громадської контролі) веде вищу церковну ієрархію до Берестейської унії (1596).
Речник народніх мас ХУІ-ХУІ ст., Іван Вишенський не добачує у владущих шарах ні іскри ідеалізму. їх призначення: "у златоглавих подушках родитися, з їх сладколюбивим черевом, трапезами сереброполумис-ними... жерти піт і працю своїх підданих... їх обна-жати, томити, трудити і мучити, зимою і літом гнати, лупити, волочити, сили і працю ссати...".
В. Липинський патетично займався реабілітацією-попольщеної української шляхти, що з неї чимало, під час визвольної війни 1648 р., увійшло в число козацької знаті, мовляв, відгукнувшись на голос вітчизни і крові. Але, що з того? Чи справді був це "гурт окремого духа, героїчної вдачі, людей честі"? На другий день після перемоги, коли народні маси зламали нарешті польсько-шляхетський феодалізм на Україні, ці пово-ротці на лоно вітчизни, разом з рештою козацької верхівки, зрадили ідеали революції і повели народ у ярмо власного феодалізму. Який державнотворчий слід залишили по собі Немиричі, Виговські, Тетері-Моржков-ські і інші представники цього реукраїнізованого панства? Півтора століття після смерті Хмельницького і аж до остаточного злиття козацької старшини з імперським дворянством, це, по суті, так як і в ХУ-ХУІ ст., ганебна сторінка національного капітулянства "провідної" верстви. "Національно-державницькі ідеали" нашої "еліти" XVII-XVIII ст. визначує, кінець кінців, її соціальна натура. Правда, інколи вона вміє її маскувати. Ця наша владуща верства говорить про "оборону матки-милої вітчизни", про "безпристрастноє к отечеству по ревно ваніє", про "великість малоросійської нації", про потребу "свободи і життя лучшого"... Звичайно, не забуває вона завжди при цьому підкреслити, що тільки "лучщіє люди" (в противагу до "людей под-лих"), тільки "люди благородной кості", "сини отечества із стану рицарського і шляхетського" можуть бути "єдиним заступом і потіхою народу росского".
Але, до чого здалися ті красиві слова? Навіть автор "Історії Руоів", один із тієї ж верстви владущих, з гіркістю стверджував, що всі ці "ревнителі отечества і свободи", на ділі, прагнуть лише "на счет нації сделаться хорошими володільцями і оставили сію націю ожидать обітованія отча свише", щось на зразок нинішніх "ідеологів", які заспокоюють свої зневірені "когорти" надією на "тверду руку невсипущого провидіння". Сумлінні історіографи, позбавлені комплексів кон'юнктуризма і ідеал із ато рства, як Лазаревський, Мякотин, Слабченко, Возняк І ін., нещадно демаскують "патріотизм", "опозиційність", чи, як це не вагаються називати фальсифікатори, — "державництво" українського панства ХУІІ-ХУІІІ ст. Його "ідеали", в світі об'єктивної історіографії, це лише жага до особистого блага, коштом суцільного покріпачення народних мас. Не про "милую Україну матку" їм ішлося, а про "обиклоє послушенство подданих", про те, щоб "всіми дворами і людьми і двори і села владіти і доходи впредь мати", "быти волни в своїх подданих і как хотя ними урежати і обладати..."
Українська реакція має рацію, коли нині гл ори фікус цих своїх "прадідів великих" за те, що вони "вміли командувати, бути домптерами", "меньшістю сильних". Очевидно! "Батогами і залізом", дибами і шибеницями вміли вони "грубую чернь не допускати до своєволія", "крепкими руками держать", "маєтку своего пильновать, чтоб ущерб який оно му не стал", "послушенства подданих требовати", "что хотя с ними чинити"...
Але, хто з них, цих "людей окремого духа", будь-чим прислужився вітчизні? Які результати їхньої політичної діяльності? Яка участь їх в національній культурі? Адже ж цих усіх діячів XVII-XVIII ст., яких глорі-фікували сучасні панегіристи, а нині ідеалізують безвідповідальні "корифеї державницької історичної школи", не можна прирівняти до ніодного державного мужа, полководця, мислителя, національного героя, що їх дала тогочасна панівна верства інших народів, навіть беручи до уваги питоменні риси її соціальної природи. Де українські Кольбер, Тюрень, Струензе, Помбаль, Татіщев, Пітт, Костюшко, ВашІнгтон, Мірабо, Раді-щев?..
Ще Іван Ви шевський з геніальною прозорливістю стверджував: "на панів же ваших руського роду не надійтеся, в них ність спасен ія". Для українського народу це панство, за три століття, було інколи стократ гіршим гнобителем ніж Іноземні феодали.
Рівняти тих "прадідів великих" до "людей окремої вищої духом породи", героїзувати їх як "носіїв нашої національно-державної традиції" може тільки невіглас, який підмінює правду історії її безсоромною фальси фі кацією.
Ідеологія української панівної верстви форму ва-валася не в одному дні. Вона, ясна річ, в'язалася з конкретною історичною обстановкою, з загальним процесом економічно-суспільної формації на Україні. Залежно від кожночасного укладу продукційних відносин переміщувалася і вага того чи іншого прошарку панівної верстви, мінялась його "ідеологія" для вжитку (духовного оволодіння масами) і його власна ідеологія.
Українське великопанство і церковна ієрархія XVI ст., маючи на увазі свої станово-класові інтереси, обґрунтовували свою "ідеологію" на базі польського великодержавництва, Інтеграції України і її матеріальної та духовної культури з польським, католицько-абсолютисти чним чи олігархічним Заходом. Програма інтеграції логічно завершувалася прискореною денаціоналізацією. Супроти національно-культурного відродження України, яке виносили на своїх мужніх плечах "чинбарі, сідельники, шевці" тобто народні низи, ця "порода лицарів духа" стоїть на яскраво ворожих позиціях.
Ідеологія "реукраїнізованої" шляхти та козацької старшини після 1648 року диференціюється, залежно від кожночасних орієнтацій (полонофільської, туркофільської, шведофільської...), диктованих звичайно, не національними, патріотичними міркуваннями, а виключно мотивами збереження монополістичного класового панування. Це — ідеологія допоміжного загону колоніалізму шляхетської Польщі, царсько-дворянської Росії, султанської Туреччини, Габсбургів, Ваз, знаряддя "східної місії" єзуїтизму, секретної дипломатії різних європейських дворів. Згодом, ця наша панівна верства, самозрозуміла .завжди байдужа до проблеми національного відродження, не вважатиме навіть потрібним зберігати свою класову культуру, національну за кольоритом і включиться в лави ретельних виконавців русифікаторської політики царизму.
У XIX століття панівна верства України входить як майже поголовно зрусифікована, ультралояльна, про-вінціальна галузь імперської панівної верстви експлуататорів.
Слабенькі українофільські нуртування, виявлені в споминах про втрачену монополію на гноблення народу (тепер треба ділити її з російською, польською та іншими панівними верствами), в нешкідливих культурницьких та етнографічних зацікавленнях, дещо яскравішають, в міру того, як, незалежно від волі цієї верстви, починає будитись національна і громадська свідомість народу. Під натиском просвітительських ідей, згодом — романтизму, а головно під натиском економічних процесів доби і народу, це наше панство заворушилось, дарма що свої українофільські, літературні заняття вважало лиш дозвіллям — "для одной лишь забавы себе, для веселого чтения с женой" (Г. Квітка-Основ'яненко).
Епігони автономістів козацької старшини кінця XVIII ст., ані в гадці не мали зміняти свою монар-хістично-вірнопіддану ідеологію. Бо й навіщо? Чого ще треба було, казав А. Метлинський, коли "є у нас Віра, Цар і Мова..." Вони хотіли лиш "цареві служити, славоньки собі шукати"...
А проте, з часом структурально збагачена допливом прогресивніших сил з інших прошарків, українська провідна верства шевченківської доби починає розуміти, що і їй треба включитись у процес національного відродження, очевидно, щоб у ньому захопити провід.