Тимчасом не треба виявляти назовні нашу зв'язаність з фашизмом... рівнож треба уважати, щоб нашою близькістю до фашизму не відвернути від нас Велику Україну... Всі ці застереження мають силу на певний час, але пізніше ми маємо рішуче здекларуватись..."
Є. Онацький, довголітній експонент фашизму на українському грунті і agens in rebus ОУН у Римі аж за-хекувався від своєго лакейського о божеств лювання фашизму як "універсальної доктрини" та його "дуче", що заповідав експанзію на Схід як ціль "мирного імперіалізму духа". Цей же Онацький, аж з ах листуючись від ентузіазму з нагоди заяв солідарності німецьких "штальгельмістів" з фашизмом, рекомендує своїм однодумцям: "Мусоліні цікаві ті нові українські сили, що можуть виникнути з боротьби за перебудову Європи. Наше завдання — поширення фашистівської Ідеології, Цикл фашизму для внутрішньої потреби закінчився, починається другий — фашизму у світовому розгоні. .. Муссоліні закінчив свою останню промову в Мілані многозначними словами: "весь фашизм прислужиться більшому щастю всієї Європи..." І до решти збаранівши від надміру пієтизму до своего "дуче", Є. Онацький проповідує: "Фашистські ідеї самі переходять в загальну європейську свідомість внаслідок бажання наслідувати фашизм... Нам конче треба мати книжку, присвячену фашизмові в зв'язку з українською проблемою..." ("У вічному місті"). Поради ретельного пропагандиста не пішли намарно. "Через Аддіс-Абебу до Києва" — горлав Д. Донцов у той час, коли "мирний експансіоніст імперіалізму духа" — Муссоліні бомбардував безборонні оселі Абісинії, а його "легіони" вирізували їх населення...
Українська "провідна" верства в 30-их рр. оперла свій "націоналізм" на фашизмі "як реальній політиці", за Онацьким, навіть не відпекуючись, (як дораджував Андрієвський), своего щільного зв'язку з ним. Фашистський журнал "Антиєвропа" в 1930 р., пишаючись осягами "революційного" фашизму, поряд з гітлерівцями, "штальгельмівцями" в Німеччині, "гейм-верівцями" в Австрії, кемалістами в Туреччині, лап-півцями в Фінляндії, називає і українських націоналістів. ..
Гегемон західноукраїнської панівної верстви з цілковитою одвертістю ставить себе до послуг як загін рабів, обернених у "ксенойкос" (наймані загони) фашизму. Недаремно, та ж "Антиєвропа" (XII, 1930) мріяла: "Україна — забороло Заходу проти слов'янського світу... Як би скоріше прийшов час, коли давня столиця Східної Європи (Київ — н. пр.) поєднається із старшою своєю сестрою, столицею Західної Європи і всієї Європи" (Римом — н. пр.).
Хижацька доктрина фашизму і гітлеризму, для про буркання всіх темних інстинктів печерної людини як свою "позитивну" програму висувала гасло "Анти-європи", повстання чорного середньовіччя проти Європи Джордано Бруно і Галілея, Європи Відродження і гуманізму, Європи демократизму і соціалізму. Війна, геносид, колоніалізм, закабалення "народів-плебеїв", з одночасним закріпощенням трудящих мас власного народу, цей основний зміст "Антиєвропи" гітлерів І муссоліні, був дошкою рятунку для українських "ксе-нойкос". Не здатні створити хоч приблизно позитивну програму, вони, як і їх натхненники, всі рештки своєї вигасаючої енергії спрямовують на заперечення. Як для фашизму і гітлеризму, так і для українського націоналізму, альфа і омега його істоти це, — мовляв Є. Маланюк, — "чужее різати життя"...
"Велике відродження нації, — авторитетно заявляє один із безпорадних неуків — "ідеологів" націоналістичної дурійки, — полягає на ненависті до чужого, на боротьбі з розкладовими і ворожими силами — демолібералізмом, драгоманівщиною, всеслов'янством, космополітизмом і соціалізмом..." Як знаємо, проти тих самих "розкладових сил", навіть із цією самою термінологією, мобілізував і фашизм і гітлеризм свої розбійницькі дівізії "Антиєвропи". Недаремно той же Є. Онацький, в листі до Є. Коновальця (1930), обурюється з приводу причислення українців до "великої слов'янської родини" в якомусь необачно виданому бюлетені ОУН. "Це — зайве, — пише цей ОУНівський "комендаторе", — в латинському світі нема що про наше "слов'янство" згадувати, бо ми, фактично, ідемо проти слов'ян, а це — наш козир в Італії..."
Із клінічного стану психопатології ("чужеє різати життя") як і з раціоналізму юд, ренегатів і яничар виростає увесь комплекс "проти" українського націоналізму (нині — неофашизму). Антислов'янство його давньої дати: воно підняте ще "тирольцями сходу" в 1848 р. як прапор західноукраїнської "провідної" верстви барона Яхимовича та Венедикта Левицького. Комплекс "Антиросії" — пізнішого походження: його наголошує "українська державницька думка" дедалі наполегливіше, в міру того, як австрофільська, галицька "провідна" верства стає політичним гегемоном всеукраїнської панівної верстви. Атжеж не могло бути носієм "Антиросії" козацьке і поміщицьке дворянство XVIII—XIX ст., з тієї простої причини, що його спорадична опозиція проти імперії Романових пояснювалась не національними, а економічно-соціальними міркуваннями. З хвилиною, коли українську панівну верству зрівняно в її станових привілеях з імперською, її інтереси і тим самим — ідеологія, дуже добре вживалися з програмою "самодержавства, православ'я і народності" Миколи І. Та й в пізніших часах, ніяких основ до "русофобства" не могло бути, нпр., ні у яскравого представника імперського чиновництва — О. Стороженка, ні у речників української буржуазії — Харитоненка, Чикаленка чи Семиренка, ні у П. Скоропадського, обдарованого всіми благами царизму. Одначе, після першої революції 1905 р., коли ідеї великих соціальних перетворень, втілені в рухові народніх мас, стали реальною примарою для всієї європейської реакції, а особливо після переможної Жовтневої революції, коли ці ж ідеї стали дійсністю Радянського Союзу, жупел "Антиросії" перетворився у найактуальнішу концепцію всякої "реальної політики" агресивного Заходу. Його поставили на порядок дня пангерманські експансіоністи, польсько-шляхетський консерватизм-шовінізм і католицький прозелітизм. В зв'язку з тим і українська "провідна" верства, завжди вірна своїм ідеологічно-політичним натхненникам, зміцнила, за І. Лисяком-Рудницьким, "своє антиросійське вістря".
Ми знаємо, наскільки сутнє нашій "панівній" верстві всяке кон'юнктурне "концепціонерство". На наших очах, недобитки української "провідної" верстви кожної хвилини найдуть ідиллічну спільну мову із своїм російським відповідником, якщо тільки їхні життєві інтереси якоюсь мірою сходяться. Таке ж саме кон'юнктурне (дарма що возведене в "догмат"!) "русофобство" чи комплекс "Антиросії" є лише зайвим причинком до виявлення духовної порожнечі і епігонської істоти нашої, колись панівної верстви.
Українська націоналістична "доктрина Антиро-сії" годується як міфологічна Надія з рук західноєвропейської реакційної Химери. Під впливом сло-в'яноненависників історичної школи Мішле, Ранке і Трейчке і польської школи істориків-консерватистів Шуйського, Ашкеназі і ін., неминуче постає така ж "державницька школа" українських фальсифікаторів історії. Не встигне польський католицький шовініст і месіаніст Я. Кухаржевський випустити в світ свій бревіар сходоненависництва з шарлатанським шельмуванням всього, що слов'янське, російське, українське, радикальне, "схизматицьке" ("Від білого царату до червоного") як його ж бездарним плагіатом з'являється донцовщина. Не встигнуть німецькі чи італійські слов'яножери розпочати свою безуспішну кампанію проти Достоєвського, Толстого, "цих духовних батьків більшовизму", як онацькі і маланюки, із безсилою люттю нікчемних пігмеїв, проголошують і собі "війну" проти російських класиків. Запінені і осатанілі, на спілку з наоспіх українізованими єзуїтами (типу Карашевича-Токаржевського), з польськими і угорськими шовіністами-великодержавниками, з випадковими "світочами" сумнівної вартості, з істерично-о скаженіли ми пост-гітлерівськими реванжистами, з найрізношерстною тічкою мрякобісів, викопують вони зап лісні лі реляції усяких Штаденів, ФлетчерІв і Кюстінів, хапаються Чаадаєвих, Соловйових і Роза-нових та, як єзуїти Поссевін або Скарга в XVII ст., проголошують "похід з хрестом проти диявола", роз-добарюють про свою "одвічну місію загнання російської потвори в степи Азії"...
В цих заклинаннях шаманів, в цьому белькоті біснуватих, вже нема ні крихти чогось, що нагадувало б Україну, нехай і в її дивоглядному аспекті. Це не про Україну ідеться, а про якусь "Антиросію", покру-ча і "гибрида, нікчемного каліку, що ненавидить всіх і вся, що запльовує своєю жовчю все живе, молоде і творче, аби лише, як істерично репетує Донцов,
"нарешті стерти з лиця землі Москву" (?). Забуваючи навіть про свою звичну фразеологію, про свою "національну містику", бачать ті оскуділі духом людці лише "Пошехонію" (?!), лише "слизького спрута Сходу", лише "москалів", яких навіть ново явлений націоналістичний poeta seraphicus — В. Барка уважає "дикі-шіми від монголів, якщо вони організовані в політичний механізм, як нація! (!)".
Можна було б на цьому феномені, що належить до клінічного обстеження, не спинятися. Поуз усі намагання його експонентів та їхніх натхненників, безглуздість його надто очевидна. Нині, навіть проміт-кіші діячі неофашизму, самозрозуміло, з усім їм притаманним "прагматичним" лицемір'ям, пробують затушкувати комплекс "Антиросії" як один із краєв-угольних каменів їхньої "визвольної доктрини".
Але, по суті, комплекс "Антиросії" логічно таки входить як складова частина в "ідеологію" недобитків української "провідної" верстви. Як для запопадливого лакея фашизму Онацького "антислов'янство" було "нашим козирем", так таким же "козирем" невигадливих еміграційних "ксенойкос" в їхньому накладанні з реакцією всього світу існує комплекс "антиросіянства". Яка мета, яка праоснова цього антислов'янського жупелу?
А кого ж не надить марганець і вугілля України, нафта Азербайджану і Караганди, малахіт Уралу, золото Верхоянського хребта, мідь Казакстану? Кого не надять ці величезні простори, резервуари незлічених земних скарбів, праці мас і ринки?
Здавен-давна, з затаєним віддихом, стежить Захід, (не Захід Петрарки, Ліонарда, Ньютона і Ейнштейна, а Захід Гастінгса, маршала Ліоте, Сесіля Род-са, Бісмарка, Аденауера) за могутнінням "велетня, що здивує світ" — слов'янської сім'ї народів, з їх ядром — українським, російським і білоруським народами, що з подиву гідною силою і витривалістю, мов той казковий Микула Селянинович, розпростали плечі, натруджені віковим ярмом і аж до зір, в космічні велепростори підняли свої ОЧІ.