"Терпимий і демократичний" прагматизм не проголошує ніяких догматів, ніяких критеріїв. Він дозволяє, за Джемсом, "кожній людині мати власну істину", "торгувати істинами". Хіба ж це не знахідка для українського "дійового націоналізму", що в своїй істоті є нічим іншим як постійним торгуванням істинами? Зокрема такими, що їх мірилом є "їх корисність", їх "практичне пристосування" (Дьюї).
Щоправда, західноукраїнська каста займалась філософією либонь завжди в порядку "данини порока чесноті", за Рошфуко. Але, тим не меньше, зв'язки українського націоналізму після війни з прагматизмом— помітні і знаменні. Вони розкривають повністю його відірваність від рідного грунту, його сутню залежність від світа проблем і ідей, що з українською культурною самобутністю і державною сувереннністю не мають нічого спільного, свідчать про його принципову облудність і порочність, про його спекулятивність і мімікризм.
Про буваючи в орбіті післявоєнного західного світу, недобитки колись панівної на Україні верстви зокрема їх "інтелектуальна верхівка", зрозуміла, що давніші її позиції, ясно вказуючі на джерела, її компрометують і вимагають принаймні сповидної "ревізії". Досвід, згідно з теорією інструменталізму, добре засвоєною діячами "еліти", повинен оцінюватись "діалектично" — в аспекті "розумного пристосування істини до кожночасної дійсності". Це дуже важливе, по-скільки "український дійовий націоналізм" як ідеологія провідної частини "діаспори" діє нині вже не в вузькому маштабі провінції, а на тлі широкої панорами реакційних сил, а з них кожна, від своєго знаряддя, вимагає гетерогенної формули "пристосування". Ринки політичної кон'юнктури в періоді "холодної війни", нотують бо іноді і акції "українського дійового націоналізму", правда, невисокої вартості.
Таким чином, стаємо, після війни, свідками деяких метаморфоз. "Провідна верства" т. зв. політичної еміграції, міняє шкуру. Вона повертається "обличчям до реалітетів", проголошує "боротьбу з конформізмом, фетишизмом" тощо, теревенить про "еволюцію українського націоналізму", проповідує "плюралізм", "гуманізм", "боротьбу за прогрес", засуджує "примітивізм донцовщини", "тоталітаризм", жадає "омо-ральнення", "демократизації" націоналізму, ба, пишається своїм "соціалізмом" і — страшно вимовити — навіть "респектує всі реалітети сучасної України"... Слухаючи осьтаких солов'їних співів різних "Сучасних У країн", "Сучасностей", "Українських самостійників", "Вільних У країн", і т. п., можна було б подумати, що ця "інтелектуальна верхівка", принаймні, відмежовується від своєго неславного минулого, визначеного комплексом Каїна — тієї "творчої меньшості", "воїнів зпід знаку архистратига Михаїла" і т. п., які полишили на Україні сопух дерманських могил, жидачинських тортур, чад братовбивства і ненависті, кривавий слід кондотьєрів і катів.
Але, скільки б не говорили речники колись панівної верстви на Україні про "еволюцію" її ідеології, з чималою похватністю пристосовуючись до всіх змінених обставин, істота "українського дійового націоналізму" залишається незмінною. На перший погляд здається, що залежно від економічного і суспільного становища різних прошарків в структурі українського зарубіжжя, існує диференціація, окреслена не стільки розбіжністю "ідеалів" як засобів тактики. Але, і католицький прозелітизм і "ліберальний позитивізм" і неприховане мрякобісся і "теж — соціалізм", "теж — прогресизм", "традиціоналізм" і "народництво", все це є лиш видозміни однієї породи, амальгама з різного мотлоху наоспіх позичених ідейок, "робочих теорій", що правлять за "світогляд і політичну платформу нового українства". Знаменник цих видозмін є один — егоїзм шарів, претендуючих ще й досі на монополію ідейного і політичного проводу нації.
Ось, нпр., Донцов геїЗМуш, який проповідував боротьбу з релігією в школах (1910), твердив, що "до упадку Польщі майже всі українці були католиками" (1918), нині, як "ревнитель православ'я" (з текстами з євангелія та творів теософів Штейнера І Блаваць-кої, "з хрестом проти диявола" та з "традиціями київо-печерських мучеників") знов вибирається організувати "конструктивний бандитизм" проти "проклятого соціалізму" і для "цілковитого стертя з лиця землі Росії" (?!), закликає плекати все той самий "орден лицарів комбативного духа" — типу катів з Бабиного Яру.
Але і "ліберал" І. Лисяк-Рудницький переконаний, що "тільки активна меньшість веде націю". Л. Білас, (що декларує себе "істориком, який є слугою лиш одного пана-правди"), констатує, що хоч територіа-лізм" (концепція В. Липинського приєднання до "дер-жавнотворчої праці" польських поміщиків на Україні) не здійснився, "але це не значить, що він перекреслений на всі часи". Для цього "слуги правди", як бачимо, реституція Браніцьких і Потоцьких в їх статусі паразитів на тілі українського народу належить цілковито до "категорій логічного мислення". Зате ж "поняття соціальної боротьби" він зараховує до "сфери містики". Його "пан-правда", як видно, цілком виразного походження.
Ідучи за вимогами доби, "еволюціонізуючий" націоналізм, звичайно, роздирає шати за деколонізацію Азії і Африки і при цій нагоді пристьобує і себе до визвольних рухів колоніальних народів. Але, одночасно йому "трудно не погодитись з думкою, що державне усамостійнення країн Південної і Середньої Америки почалось на сто років за скоро"... Є. Врецьона — цей самий речник такого своєрідного "антиколоніа-лізму" уважає, м. ін., що колоніальна адміністрація і католицькі місіонери для "сірої народної маси" в Африці були більше благодійні ніж національна суверенність, а що ж до цієї суверенності, то вона не є ажніяк результатом національно-визвольних рухів африканських народів, а явищем цілком випадковим, від волі цих народів незалежним...
Нічого дивного, що в зв'язку з такими поглядами всі новоявлені "прагматисти" прославляють тюремника Анголи Салазара або оспівують "оборонців" Дієн-бьєн-фу, тварюк у людській подобі з відділів "пара" в Алжирі, співчувають диктаторам типу Бат-тіста і іншим подібним "мужам провидіння" — гнобителям підкорених народів і власних трудящих. Нічого дивного, що у таких "прагматистів" найдеться спільна мова і з гене рал іссімусом Чан-Кай-Ші і з мадярськими баронами, що мріють про "Велику Угорщину" (із Словаччиною та Закарпаттям), з реставраторами "Наддунайської монархії" на чолі з "приятелем України" — Отто Габсбургом, з Іспанськими Бурбонами, що снують плани "хрестоносного походу" на Схід, з польськими князями-"обновителями ягай-лонської ідеї" та з усіми, найрізноманітнішіми осередками інтернаціонального мрякобісся і реакції.
У шаті невинного ягнятка проквиляють ці "прагматисти" про свої "симпатії до єврейського народу, що поніс такі жертви в часі гітлерівського геносиду". Але вони ж, без усякого сорому, вважають "служінням українському народові" (!) діяльність тих людей, що їх "формально можна було б визначити як квіслін-гів, бо вони займали адміністративні посади у німців і ангажувалися в громадській та культурній праці..." Засуджуючи, очевидно, гітлеризм, "прагматисти" рюмсають над тим, "що фатальні помилки німецького командування (а не героїчна боротьба народів СРСР! — н, пр.) були причиною неуспіху всієї кампанії, яка могла б змінити карту Сходу Європи"(!). Логічно,— на тлі такого щирого жалю за "невикористаними можливостями", співдія з німецьким вторжником і окупантом, зокрема як "збройний чин" усяких "нахтігалів", "ро-ландів" і "українських дівізій", здійснюваний на українській землі і проти свого ж народу, зазнає дедалі од-вертішої глорифікації і стає "національною легендою". Не злічити, при тому, всіх лірично-слинявих "гуманістів", "християн-миролюбців", яким мариться третя світова війна і які Цілком згідні з тим, щоб "дві третини української території були знищені атомною бомбою, аби лиш на одній третині заіснувала українська національна держава..."
Така казуїстика чи "діалектика українського по-літикума в діаспорі", незалежно від функцій, які має виповнити, походить з простої причини. Рештки української дрібної буржуазії не в силі переступити тих меж мислення, які зумовляє їх соціальна істота. Буржуа, навіть, коли він принаймні декларативно хоче пристосувати свою ідеологію до умов нової дійсності, завжди необачно приходить до тих самих завдань І концепцій, з якими він виходив на захист інтересів своего класу.
Борсання банкрота, давно свідомого своєї поразки, з усім його невдало маскованим обскурантизмом і опортунізмом, це —— український неофашизм. Це остання видозміна ідеології агонізуючої української "провідної" верстви, що опинилась в заулку суперечностей, на тлі закономірного історичного розвитку. Це те саме, тільки пристосоване до "духа часу", вчення про те, "як треба бути звіриною, де не можна бути людиною", "щоб виконувати владу над народом". Це ідеологія останньої когорти української реакції, в якій поєдналась і притаманна їй завжди провінційна закостенілість і сервілістична здібність до пристосування; це ідеологія гаснучого світу, свідомого своєї приреченості, а тому й торгуючого наоспіх "істинами" тобто такими "істинами, які є тим, чим ми хочемо, щоб вони були". Практичне пристосування неофашизму, як і фашизму, це — "всякий шлях, що веде до нашої мети, є добрий, незважаючи на те, що інші це називатимуть підлістю". На такий шлях приходить неминуче всяка сила, відчужена від головного напряму розвитку людської спільності.
Націоналізм — як ідеологія епілогу, присмеркової фази української панівної верстви, вражає безприкладною убогістю своїх потуг становити собою хоча б якийсь "ерзац" філософської, світоглядової чи політичної системи. Як продукт "мізерної карлючки" — галицької чи нол о читальної і клерикальної "еліти" чи випадкових ренегатів, давно позбавлених будь-якого зв'язку з рідним грунтом, цей "націоналізм", самозрозуміло, не міг бути нічим іншим ,як напохват перелицьованою копією чужих шаблонів. Один із горе-ідеологів цього "націоналізму", Д. Андрієвський, в 1930 р. стверджує це такою маккіавелістичною заявою: "Нині Італія єдина країна, яка може мати активну і позитивну політику супроти України... Отже маємо перти (!) в той бік з усієї пари...