Дада сидів тихо, але недовго, скочив і побачив перед татом другого Даду. Це все була мряка. І тут у цих малюночках спалахували один за одним ті дні, Жилянська вулиця, Хмельницький на коні, бородатий Грушевський, і автор "Федька Халамидника", і Київ, синій, задуманий Київ...
Тим часом бородань говорив із панною, і разом із соняшними плямами на шталюґах, на отомані1, на палітрах плигали в кімнату дивовижні слова: Сезан, Ґоген, Мане, Ван-Ґоґ, Пікассо... Це останнє вбивалось Даді особливо: "Пі-кас-со". Щось дивне, хвилююче було в тих звуках, так якби трохи глумливе, трохи задумане. А потім Дада дивився на плями фарб на полотні. Підходив зблизька і вони ніщо — тільки пахли, віддалявся і на полотнах зявлялось чудо: брунатні дівчата в помаранчевих хустках, дідусі з люльками в брилях і ліси, ріки, заулки. Це була таємниця, приваблива, неспокійна таємниця барв і ліній. Але Дадина таємниця була інша: йому хотілось, щоб ті барви та лінії укладались в трикутники, в квадрати, в кола, щоб усе було суворо відзначене, щоб усе було на свому місці, кантовате2, живе, набухле сонцем. Цього Дада не розумів.
*1 Отоман (франц.) — м'який низький диван без спинки.
2 Кантовате — кольорове.
— Головною плястичною темою є струнке жіноче тіло, якого всі члени напоює чарівний ритм танку, розвиваючись від пальців ніг у напрямі рамен. А рамена, вносячи в основний доземний мотив постаті поземий1 рівноважний, розв'язують хвилястим ритмом рух, притаєний у тулубі, — говорив бородань, і Дада бачив, як він складається із квадратів: борода, тулуб, дві ноги, трикутники черевиків і довга хвиляста лінія сизого диму. "Притаєний, таємний, таємниця, тайна". Дада чув ці слова! Все довколо було притаєне, затаєне, таємниче. І Дада пригадав собі, прислухуючись до слів бороданя, бронзову танечницю, що вилітала із брудного Брікслевого шкамаття...
— Треба йти, — підвелась панна, — малому треба обідати...
— Але приходьте, приходьте з ним, — ткнув пальця бородань у живіт Даді, і Дада знов попав у ліс бороди, вусів, чуприни. Панна сміялась.
— Він чудний, цей Дада...
— Не робіть тільки футуриста з нього, — зареготався бородань і залишився сам, оточений своїми плямами фарб, що розливались по полотнах клекотливими, неспокійними озерами. "Подобалось?" — спитала панна. "Подобалось", — сказав Дада і копнув паперову кульку, що лежала на хіднику. Йому вже от-от мало зірватись необачне слово на доказ, що знає про щось, але нікому не скаже, та не міг відважитись. Насупив брови, удавав, що йому все одно, чи йде з панною, чи сам, забігав наперед, зачіпляв батя-риків, хотів показати панні, що він нічого та нікого не боїться, що вона даремне вважає його за такого малого. А вона йшла з журналами в руці, квітка горіла на її сірій сукні, але її очі були сумні, чорні-чорнющі.
— Який ваш наречений? — нагло та хмуро обернувся до неї Дада. Вона на хвилинку спинилась, відчинила торбинку та витягла фотографію. Дада скоса глянув: на нього дивився всміхнений юнак з кучерявою чуприною, з бровами, що тісно прилягли до очей і зростались над носом, з тоненькими вусиками.
— Йому довго ще сидіти?
— П'ять років ще, — сумно сказала панна і сховала фотографію.
— І ви будете чекати на нього, не вийдете заміж?.. Панна посміхнулась.
— Певно.
* Поземий — горизонтальний.
Дада шарпнув головою, як кінь, свиснув і спересердя копнув бляшанку від консерв, що заскавуліла і поточилась на середину вулиці. Більше Дада нічого не сказав до самого дому. Панна говорила ввесь час про тюрму, які огидні дозорці, як їм не соромно відбирати книжки, що Богдан (наречений) сидить тепер за кару сам, але це все ще не кінець.
Дада слухав, кивав головою і йшов. "Будь здоров, Дада!" — сказала вона йому на сходах. "Поважання", — похмуро відповів Дада і незчувся, як чиїсь очі спинились нарівні з його очима, довгі вії залоскотали його чоло та до його уст доторкнулося щось ніжне, запашне, безкрайньо солодке... Дада завмер, але в ту саму мить схаменувся, розсердився: вона брала його за малого, за ґнота. Шугнув червоний, як буряк, нагору, а вона стояла ще довго внизу і дзвінко сміялась. Сміх її біг низкою ніжного намиста по коридорі.
А перед хатою пані Слюсарчикової була халепа: стояли юрбою — Ґізеля, Куриловичі, Зоха, Маруха, Шмідова, Семко і пані Слюсарчикова чомусь не входила, збентежено прислонилась до дверей і шкода було дивитись, як трясуться її тістяні мішки під бородою. Дада заглянув у кухню: там усі речі стояли сторчма, ліжко виставило червону перину, немов зранене, муку розсипано по долівці, і Трач сидів біля стола блідий, схвильований. Три чоловіки, подібні один до одного, нишпорили, як миші в сінниках, а Мільорд стояв переможно і тримав у руці пачку з жовтими паперцями.
— Він такий тихий, on taki cichy, panie Milord1... — кинула пані Слюсарчикова.
— Всі вони тихі, прошу пані, — злісно сказав Мільорд, і Дада аж здивувався, як може змінятись така людина. Його руденькі волосики блимали на руках червоними черв'ячками. Очиці, руді миші, вперлись у Трача: "Звідки ви це маєте, пане Трач?" — "Найшов", — посміхнувся Трач. Мільорд звузив шпарки очей і потягнув носом: "Ага, ви це найшли..." Байдуже дивився, як три чолов'яги риються, мов хом'яки, у брудному біллі. "Ви рішуче не скажете, хто це вам дав?"
Трач знизав плечима. "Добре, — стиснув губи Мільорд, — там розберем".
Пані Слюсарчикова зойкнула:
— Невже ж ви візьмете його, пане Мільорд? ІІт ООМЄБ'МІІІЄП1, Іакі Брокоіпу сЬіорак2.
*1 він такий тихий, пане Мілорд (пол.).
Обличчя Мільорда скривилось:
— Прошу пані, це є тільки формальність, він зараз вернеться... Три чолов'яги стали перед Мільордом і подібні були до собачок, що стоять на задніх лапах. — "Нема нічого, пане аспіранте".
Мільорд гавкнув: "Пане Фіц, закувати арештованого". Трач підвівся, ах, Трач був прегарний, чудовий у цю мить. Він зблід іще більше, очі йому горіли. Пані Слюсарчикова захлипала.
— Щось би з харчів йому, — сказала Ґізеля. Слюсарчикова заметушилась, але не знала, за що братись, була
сама не своя. Але їй нічого не треба було робити: звідкись з'являлись пакунки, пакуночки, торбинки, і все це пхали у Трачеві кишені, під пахи. Він стояв уже з залізною пружкою на руках і посміхався. Хтось кинув йому плащ на плечі, кашкет на голову. Семко тягнув до нього руку з тютюном, з паршивою махоркою. Пан Курилович мимрив щось під носом. А Дада збілів, завмер — його все єство перекраялось надвоє.
"Вперед пане Фін!" — гостро наказав Мільорд, і Трач між трьома хом'яками по-військовому вибив крок.
— Будь здоров, Трач, тримайся! — гукнув Семко-челядник. "Кланяюсь всім!" — ніяково сказав Трач, і Дада нараз припав до його рук:
— Траче, добрий, любий Траче! Вам нічого не буде!
Трач хитнув головою. "Трач, я вас дуже-дуже люблю, — палко зашепотів Дада і чув, як сльози йому гарячим струмком біжать по щоці. — Трач ви — герой..."
Мільорд сердито глянув на Даду і крикнув знову: "Вперед, вперед!"
Всі потоком ринулись за Трачем по сходах, а Дада, не випускаючи Трачевого рукава при плащі, йшов за ним, як за героєм. На партері Дада побачив панну. Вона стояла бліда та мовчазна, вдивляючися у Трача. Дада обернувся: Трач ледве-ледве похитав головою: "ні, ні..." Панна посміхнулась і відітхнула. Того ніхто не бачив, крім Дади. Це була таємниця їх трьох.
*1 Боже мій (нім).
2 такий спокійний хлопець (пол.).
У брамі стояли тільки самі свої: Шевчуки, пан Курилович, Семко, Дада. Ґноти, панна, її мама, навіть Федюки кинули товктись, а Міль-чановський — оса злісно дивився крізь вікно і кричав: "Так і треба!", пані Прочковська здерши носа презирливо проштовхувалась на сходи, бо її це не цікавило, — їй було все одно. І Дада відчув, що всі вони осьде — і пан Курилович, і Федюки, і Шевчуки — це одно, й ніхто, і він ніколи не збагне, про що вони думають, і ніхто ніколи не розіб'є їх єдности. Семко тримав його за руку, і приємно було чути доторк тієї великої, мозолистої руки. Пан Курилович сердито пахкав люлькою, і смердючий її дим був Даді милий і солодкий.
Трач уже був далеко, його плечі виднілись із-за кратястого плаща Мільорда, його чоботи раз у раз вилискували до сонця. Люди ставали і дивились. Трач обернувся востаннє і кивнув головою, посміхнувшись. "Держись, Трач!" — гукнув дужо, незважаючи на нікого, добрий Семко. "Держись, Трач!" — гукнув за ним Дада, і голос його згубився у скрині трамваю. Він спостеріг, що очі його сухі, йому вже не було шкода Трача — він був гордий за нього. І ще спостеріг, що вже все було чітке та виразне: граняки домів перетинались на углах вулиць, трикутниками виростали дахи, просто вгору стріляв димар, і колами, маленькими колами були обличчя людей. Місто розділилось надвоє: з одного боку були тіні, чорні смуги тіней, з другого була ясність, велика соняшна ясність. І все тоді вирівнялось, рушило одно за другим — коні, люди, події. Дада мимохіть провів рукою лінію: праворуч пішли тіні, ліворуч світло, і це була перша лінія, що він накреслив.
— Ідемо, Дада, вже нікого нема, — сказав Семко.
— Ідем, Семку, — мов луна, відказав Дада.
І повен дивної, хвилюючої ясности Дада пішов у темну браму своєї кам'яниці. Дада стріпонув золотими кучерями. Дада відкрив очі, але Даді було тоді всього тринадцять літ.