Вітряк

Юрій Косач

Сторінка 2 з 3

Одним словом, хоч подорож нагору була досить довга, не можна було назвати її неприємною. Бу-тенкові і не снилися ніколи такі гожі мірошниківни.

Вітер не дармував, крутив крила, вони ліниво рипіли, вдолині дерлися кури, сонце світило на подвір'я, грало на узді Бутенкового коня, миші-шалапути бігали по соломі, ставали на задні лапи й ви-чверювали псотні міни, зозулька раз у раз виходила зі свого будиночка і кувала, а що там діялось далі нагорі, мені просто тяжко розповідати зовсім не тому, що підозрівав би я хороброго гусарина нашого в якихось негідних учинках, а просто тому, що оповідь про такі речі навіть найбільш дискретно підглядені, звичайно зайва, бо кожному відома. Думаю, що і ти, читачу, знайшовшись із прегар-ненькою мірошниківною на самоті, а маючи так, як пан Бутенко, не цілих двадцять років, потрапив би виповнити ці хвилини так, щоб і тобі, і твоїй допитливій товаришці не нудилось.

Також невідомо, як довго перебував охтирський гусарин на горищі вітряка під Ґарж, коли Фернанда, боса з соломою в чепці, підбігши до вікна, залементувала. Вони досі і не дивились на околицю. Бутенко прибіг на її лемент: з вікна видно було, як до млина, по рівній польовій дорозі скакало гальопом кількадесять вершників. Далеко за ними виднілись кольони війська, що пересувалось. Бутенко збілів: це були французькі вершники.

— Фернандо, — скрикнув він, — я пропав! Біс хотів, видно, щоб я забрів сюди, за лінію французьких пікетів. Або, що невиклю-чено, наші, проломані, відступили, і я опинився в цій пастці. Коня, ще час вирватись...

Але Фернанда вчіпилась у молодого старшину з міццю зубів бульдога. Вона запевнила його, що втікати нема найменшого глузду через те, що вітряк стоїть мов на долоні, і кожний рух біля нього видно за кілька гонів, а крім цього, вояки женуть як чорти. "Не бійся нічого, — моргнула вона, — я француженка, я їм так легко не дамся". Вона збігла по сходах, щоб відв'язати коня або хоч скинути сідло з нього, поки не над'їдуть. Бутенко, розглянувшись довкруги, шугнув у сховище, утворене кільканадцятьма мішками з мукою, зложеними тут на поді1.

Все було зроблено саме в час. Як тільки Фернанда вийшла зі стайні, під вітряком уже було шумно від мужви, що злазила з коней, брязкотіла шаблями, покрикувала і жартувала. Високий, хмурий офіцир у розшитому золотом мундирі зійшов з коня і попростував до світлиці, за ним подався ввесь почот запилених, заболочених старшин, що загукали вмить за вином, хлібом і їжею. Один, видно квартирмайстер, підозвав Фернанду, що зробила перед ним реверанс.

— Маршал Мортіє, дюк Тревізу, правдоподібно буде тут ночувати. У всякому разі буде тут, доки частини маршала Мармона не переправляться в Аржайтей через Сену. Підігрієш, маленька, вино і підсмажиш курку, маршал п'є ввечір тільки підогріте вино. Прусаків тут не було?

— Ні, пане.

— А росіян?

— Ані росіян, ваша милість. Старшина потріпав її по щічках.

— Тримайся, маленька, справи ще не такі погані.

— Нехай живе імператор, ваша милість, — хитро і голосно крикнула мірошниківна, — мої брати полягли за нього і Францію під Еспіносою й Монтеро.

Старшина зітхнув.

— Добре, дівча, тобі не забудуть твого патріотизму.

І він подався до світлиці, де за столом маршал Мортіє вже розгорнув свої карти й обмірковував деталі відступу за Сену, на мон-мартрські взгір'я.

Бутенко із своєї схованки, хоч-не-хоч чув усе, що діялось і говорилось надолині. Вістуни приходили, рапортували й відходили, у ватрані шкварчало від нашвидку смажених курей і гусей, що лягали трупом під рукою Фернанди, війська-полки, ескадрони, батерії.

1 Під — підвищення у вітряку, де знаходяться жорна.

бригади в шаленому марші пересувались під цирклем маршала дюка Тревізу, його сухий, прикрий голос брязкотів, мішаючись із брязкотом шабель і острог, верблюжі, слонячі, кінські імена сипались на адресу запізнених генералів і полковників, інші похмуро мовчали. Оборона Парижу мала початись у найближчі дні.

Бутенко почувався дуже зле. Його попросту кидало раз у холод, раз у нестерпну горяч, у схованці ставало душно від мучного пилу, кожна хвилина била в вилиці молотом: як можна було пальнути таку дурницю? Хто знає, що про нього вже говорять у полку, невідомо, як це все скінчиться тут? Розмови, які він слухав, підойма-ли волосся дубом. Та, з одного боку, якби йому вдалось вирватись, то це були неоціненні відомости для командування, з другого боку, це було надзвичайно нешляхетно, з третього — коли б його тут виловили, його становище важке як полоненого погіршилось би втроє за підслух. Але поволі звикаючи до свого стану (бо до чого тільки врешті людина не звикне?) Бутенко заспокоювався, пропасниця його минала, і він незчувся, як задрімав, а згодом, втомлений так дорогою, добре заснув.

Снився йому милий сон: начеб він був у себе на хуторі і цькував гончаками зайця, заєць шпарко гнав через ріллю, Бутенко скакав верхи, поруч нього Фернанда в амазонці і в чепці, за нею всі сусіди з околиці: Мироновичі, Вітри, Кулики, Бобрики, Суховієнки, псарі кричали: "Ату його, ату його", а тут знечев'я заєць перекинувся у Шварценберга і пудив просто під ноги Бутенкового коня. Бутенко хотів стьобанути його нагайкою, але дістав здоровенного стусана і вилетів із сідла у пухку ріллю, впав, зарився носом і стогнав, заєць Шварценберг зник, а на його місце прийшов здоровенний дядько у ґренадієрській кучмі1 і просто товк його Фернандиним ступанцем.

— Вставай, гей ти, вставай...

Хтось настирливо кричав над головою.

— Пане капітане від вітряків, вставайте, — глумливо додав другий.

— Чуєте, добродію-мірошнику, вставайте, час!

Кругом стояв регіт. Щось світило в очі. Нарешті Бутенко їх відкрив. Перед ним стояли і реготались просто йому в лице французькі старшини й вояки. Бутенко зірвався і виглядав, як білий стовп: увесь він присипаний був мукою, мука сіла на вуси, на розшиті груди, на еполети, на чоботи. Це мусив бути жалюгідний вигляд, а вони всі аж заходились від реготу. Бутенко тільки кліпав очима, сам пробував безглуздо посміхатись і зчищувати брошно, але від того пилюка ще більшала і врешті нічого не було видно, крім якоїсь важкої білої імли.

* Кучма — висока бараняча шапка.

— Що там таке? — крикнув іздолу Мортіє, — що там діється? Два кіннотчики пхнули Бутенка наперед по сходах вниз. Зало-

мотіло від чобіт, так якби збігало принаймні півтораста чортів із горища. Бо Бутенко якось виховзнувся з рук і, посовгнувшись по сходах, злетів просто вниз без зупинки, поки не опинився на цегляній підлозі, оточений хмарою борошна. І це видовище було таке потішне, що сам суворий Мортіє не витримав і засміявся.

— Хто ви такий?

Старшина за нього заявив, що вояки ненароком найшли в стайні коня з російською збруєю і сідлом, а перекинувши вітряк здолу догори, найшли цю людину між мішками.

Маршал перестав сміятись і глянув на Бутенка. Той несміливо подав своє прізвище, полк і ранґу та оповів коротко пригоду, звичайно, поминаючи особисті подробиці. Високий, чорнявий чоловік із утомленим обличчям презирливо дивився на нього. Між вояками Бутенко помітив Фернанду, що плакала, закривши лице фартухом.

— Те, що ви оповідаєте, молодий офіцире, — почав маршал, — мало скидається на правду. Не розумію, як ви могли так далеко відбитись від своїх, коли до того ваша бригада, наскільки нам відомо, не дійшла навіть до Саннуа, а бівакувала в Понтуа? Скоріше, все це виглядає, що вас із спеціяльною місією вислали в цю околицю. І тому без найменшої надуми наказую вас розстріляти як шпигуна...

— Ваша світлосте, — почав Бутенко, — це буде фатальна помилка...

Маршал нетерпляче кивнув головою і повернувся плечима, щоб далі розглядати карти. Але його спинила Фернанда, що, розіпхавши вояків, вчіпилась йому за рукав.

— О, маршале, ви не зробите цього. Як кохаю мою покійну матінку, він не шпигун. Це бравий чоловік, якого змусили битись проти нас. Коли б він був шпигуном, то чи я, якої брати згинули за імператора, один під Еспіносою, другий під Монтеро, дозволила б йому тут перебувати? Я ручу за нього, маршале...

— А звідки ви його знаєте? — спитав Мортіє, здається зворушений тою згадкою про братів, що вмерли на полі хвали. — Ви його знали раніше?

Фернанда соромливо взялася за край фартушка.

— Це мій наречений, маршале. Він нині обіцяв оженитись зі мною і дати свою частину до млина, коли там попродає своє; це багатий чоловік, має хутір і сад, вітряк також, і він зовсім не хоче воювати... а наш батько вже досить кволий...

— І ви це так швидко вирішили і залагодили? — спитав, посміхнувшись, Мортіє.

— На війні все робиться швидше, аніж у час миру, маршале, — скромно відповіла Фернанда, а всі з маршалом вибухли сальвою1 реготу.

Бутенко волів би бути тепер під землею на тисячі миль. Він дійсно виглядав йолопувато, присипаний мукою, знайдений у такій безглуздій ситуації, зв'язаний з цією дурною дівчиною. Він проклинав той день і ту годину, коли сюди приїхав. Краще було б його розірвало ядро артилеристів Мармона. Але не було ради.

— Так що ж, пане вітрячаний Казаново, — з усміхом сказав Мортіє, — я повинен би вас розстріляти і не лиш як шпигуна, а просто тому, що нам ніколи тягатися із бранцями, тим більше, що ваші козаки, як нам відомо, з засади не беруть наших у полон, а вбивають. Але ця панянка вставляється за вами й ручить за вас, не хочу її кривдити. "Ви поїдете до кватири як воєнний полонений, але з тим, що, давши мені слово, по війні оженитесь із цією панянкою. Так чи ні?

— Так, маршале, — промимрив Бутенко, тупо вдивляючись у землю.

— О мій Никифоре, — скрикнула Фернанда і повисла в нього на шиї.

Кімната знов наповнилась реготом. Але маршал спохмурнів і все стихло. Небавом Бутенка посадили на коня, і два кірасієри мали ескортувати його до Сен-Дені, штабової кватири. Він похнюплено сидів у сідлі, без шаблі й без пістолів, вихуділий і посоловілий.

Сальва — залп. 82

У свому червоному мундирі, присипаному ще досі мукою, нагадував якогось общипаного півня. Фернанда відводила його далеко за частокіл і говорила:

— Никифоре, як тільки скінчиться війна, маєш ставитися тут. Батько все буде знати і вже поділимось до того часу. Йому нехай залишається млин, а ми збудуємо там за винницями новий дімок.

1 2 3