Старезні дуби тихо хитали віттям і хилилися похмурою брилою над ним. У лісі цвіла черемшина і п'янила, немов дурман, своїм пахом. Дерева огорталися туманом, маячіли, мов чудернацькі привиди. З ліса брели вечірні тіні і сторожко їжилася хаща. Ішла з боліт, з лугів над Стоходом, з темних надр пущі романтика первісного життя — невибагливого та простого, але міцного та пристрасного, як той лісовий зов, що лунко котився між стовбурами дубів.
І незважаючи на те, що поручник був спокійний і лагідний, його непокоїло щось саме таке, як лісовий зов... Він думав про Івгу. Вона дратувала його своїми ногами, стрункими, немов виточеними, але згрубілими від спеки та холоду, дратувала своїми круглими, повними плечима, що вигиналися під сорочкою, і сміхом жагучим та дзвінким, як намисто на шиї. Вона споглядала раз у раз на нього, готувала собі в ліп'янці постелю, то враз зачувши щось у лісі, зривалася та кам'яніла, слухаючи чогось, що тільки сама чула, чогось дикого, міцного та буйного. Тоді обличчя її кам'яніло, ніздрі роздувалися, очі сонно примикалися.
Це гуділа в ній весна.
Дід Арсень не звертав на поручника жодної уваги. Тільки глянувши на череп, що був пришитий на рукаві, кинув:
— Що то, смерть?
Отто зірвав відзнаку. Його мундир, такий блискучий і чепурний, тепер став сірий, як у звичайного рядовика. Але було йому добре, погідно та легко, як після бурі.
Івга принесла тепле молоко:
— Пий, Отто!
Отто пив. Був голодний.
Дід роздмухував вогнище, що червоними смугами лягало на його худі вилиці. Дим відгоняв комарів, що одноманітно бриніли роями. Отто думав:
"Ось тут, у волинській пущі, сидять троє людей. Власне двоє, бо старий не числиться. Пара. їм тут добре... їм непотрібна електрика, телеграфи, локомотиви. їм природа постачає всього. Нащо ж уся філософія, увесь дорібок віків? Людина вийшла з природи й повинна туди повернутися. Це влучно Жан-Жак... А зрештою, як легко позбутися цілого вантажу цивілізації. Побути тут, одягнути полотнянку, як цей поліський дід, ходити босому і забути про комірці та ляко-вані черевики, забути читати та думати, почати жити простим, нехитрим життям, як і ці люди*.
З жахом згадав поручник війну, вошивих рядовиків, дні повні тривоги і втоми.
Він знову був собою. Тепер тільки тимчасовий упадок сил. Ще кілька день — і він цілком прийде до рівноваги, знову стане молодим, здоровим, сильним. Стане півбогом. Вернеться до доброї, далекої старовини кам'яного віку.
Дід Арсень дрімав біля вогню і прокидався тоді, як його припікало. Підводив голову, гостро дивився на Отта і бубонів щось довго під носом. Івга пішла спати, не зважаючи на поручника. Ставало тихо. Тільки десь гупали далекі батерії і хмиз тріщав, догоряючи.
Поручник не спав. Він уже не раз ночував підголим небом, разом з кіньми і вояками, але цієї ночі було йому якось особливо дивно й ніяково. Здавалося, що все шумить, шепоче й блукає біля нього, що з нетрів вириваються якісь веселі в'юнкі тіні й танцюють навколо вогню. Але це була омана. Поручник лежав, перевертався і знову починав думати про Івгу. Нараз щось струснуло ним. Він підвівся і тихо поповз у ліп'янку. І там у ліп'янці він з несподіваною гостротою відчув її присутність. Тоді він забув про все й тільки уста спраглі та жагучі прошепотіли: Івго!..
Але в цей момент Івга прокинулася, зірвалася й вибігла надвір. І там, десь у тьмі, засміялася. Цей сміх довго лунав по лісі дразливи-ми й глумливими дзвіночками.
Поручник побіг за нею, але боляче вдарився в стовбур. Тоді пропала вся тайна цієї жагучої ночі і чогось стало соромно. Поручник ніяково повернувся й знову ліг біля вогнища. Дід саме прокинувся. Уважно глянув на нього, підвівся на лікті:
— Чого бродиш, навіжений? Дівки не візьмеш, вона не з таких... Відвернувся й захропів знову.
Вже сонце добре пражило, коли поручник прокинувся. Він умився, випив молока й пішов до ріки. Івги не було. Дід сам заставляв кловню.
— Глуши рибу! — гукнув дід до нього.
Отто зрозумів. Він уліз у воду, де дно було мулке та багнисте, і мусив бовтати там ногами. Захляпався, забруднився, довго не йшло як треба. Дід витягав самих черепах та жуків. Так довго ходили берегом.
Отто добре втомився, комарі неймовірно викусали його, він душив їх брудними руками, лишаючи болото на лиці.
Полову було обмаль. Дід утомився теж. Кинув щось непривітне поручникові і поніс кловню до хати. Плював тричі на захід, через поріг — від відьм відганявся. Сердитий був. І аж тоді злагіднів, коли поручник знайшов у кишені півпачки вояцького тютюну та дав йому до люльки. Тоді затягнувся, закашлявся, засміявся і ліг біля вогнища.
— Добрий бакун1, — зітхнув. — Давно не курив такого. Усе вишню та бур'ян.
Цілий день поручник ходив по лісі, збирав квітки, розкопував муравлища. З лісу якось вийшов на дорогу, кудою прийшов з табору. На обрії далеко, битим шляхом, тягнулися обози і багнети вилискували на сонці. Фронт, очевидно, пересовувався далі. Гаґенав зморщився — це нагадало йому недавнє минуле.
Раптом він побачив Івгу. Вона несла в горняті, як звичайно, юшку. Побачивши поручника засміялася і здалека махнула рукою.
Обидвоє пішли до ліса. Він у зеленому мундирі, вона вся в червоному, як червінь, світанку. Дивилися одне на одного, сміялися, але не говорили, бо і так не зрозуміли б.
Дід похмуро глянув з-під лоба:
— Знов він з тобою! Чого йому! Хай іде!
— Е, хай, діду, залишиться. На всіх стане. Він тихий.
— А чого поночі бродить? Івга засміялася:
— Не дістане нічого. А вам бакуну дасть.
Дід утихомирився, хоч ще буркотів, не знати чи до себе, чи до Івги.
Отто був збентежений.
— Ходи! — гукнула до нього Івга.
Вони пішли разом до лісу пасти корову. Отто лежав і дивився на неї, вона плела віночки з півників і щось наспівувала. Дід стукав десь молотком по бодні', а з ним дятел на дубі.
Було тихо і добре.
Так минув другий день.
Поручник уже починав зживатися з новим життям. Придивлявся до Івги та діда, порівнював їх із собою. Вражала його мова цих людей. Щось тягуче, солодке, спокійне, як шум цього тихого лісу, як плескіт цієї багнистої ріки — було в їх мові. Якою іншою була його мова! Мова переможців, хижаків і вояків тверда, сталева, рішуча. Але тепер ця тиха, сумирна, лісна мова відповідала його настроям, навівала якусь тугу, зворушувала. Десь там була війна з її страхіттями і смертю, тут була тиша та спокій. Тут не хотілося піднести руки, щоб відігнати комарів. Тут панувала якась розкішна сонність. Відвічна сонність глуші. Тут жили й родилися, щоб родити інших, знайти їжу і вмерти в спокою. Тут ніхто не знав про якийсь другий світ, де борються і гинуть за гроші, за шматок хліба. Тут ніколи не чули про парляментарні кризи, про соціяльні рухи, про суперництво націй. Тут не було змагання та руху, тут було ідеальне життя ідилічної людини, тут була первісність.
1 Бакун — міцний тютюн.
2 Бодня — дерев'яна низька діжка з накривкою.
Отто, що зріс серед гамору міста, не задумувався над тим, чи може так довго вижити. Він взагалі не думав про завтра. Його цікавило лише сьогодні — як дід латає сітку, як Івга гукає на корову, як дятел довбає на в'язі, як торохтить у траві вуж. Він ділив день на години — коли пив зраня тепле молоко, коли Івга приносила юшку, коли знов вечеряв молоком і медом. Ніщо не каламутило його спокою. Дід уже не кликав його на рибу. Отто йому тільки перешкоджав. Отто лежав цілий день під сосною, муркотів пісеньки, дивився на отари хмарок, що повзли по далекій блакиті, а коли знудилося лежати — йшов у ліс і блукав сам, із своїми думками, задиханий тихою радістю життя.
Тільки вночі його огортав неспокій. Він лежав біля ліп'янки, чув як віддихала Івга і відчував її присутність. Тоді не міг заснути. Івга маячіла там у темряві чарівною з'явою і бентежила його уяву. Прокидалося щось несвідоме та нове. Отто відчував, що вже не панує над собою. Підносився і повз тихо в ліп'янку, будив Івгу, з тремтінням дотикаючи її теплих рук. Але вона зразу виривалася, відпихала його своїми сильними, як у лісової звірюки, руками, або тікала, сміючися, у ліс і ховалася десь там до ранку.
Отто плентався назад. Ставало соромно за свою звірину жагу. Видавалося гріхом бентежити цей лагідний спокій. Тут усе мусило прийти незломним законом відвічного. Івга сама прийде, коли її дійсно потягне до нього. Адже ж удень він вже бачив, як хвилювалися її груди, коли вона проходила повз нього, бачив, як часом дивно горіли її очі. Вона прийде до нього!
А ранком Івга сміялася, сідала біля нього і тихо пестила його руки.
— Івго! — шепотів поручник.
Дід зранку, звичайно, ходив на ріку. Якось, у саме полуднє, він почав гукати. Отто зірвався і побіг на його голос. Дід радісно кричав десь у хащах. Він тягнув здоровенного сома на берег. Але сом рвався, і дід ніяк не міг собі з ним дати ради. Отто кинувся на поміч. Удвох вони насилу витягли рибу. Дід був захоплений. Сміявся і плескав сома по чорнім хребті. Сом тяжко дихав, рухаючи довгими вусами. Дід добув ножа і перерізав рибі горло. Темна, холодна кров почуріла1 на траву. Тоді дід забрався до риби і довго порався біля неї. Отта нудило від неприємного запаху товщу та кишок. Але дід не давав йому спочити. Тільки пізно ввечір вони понесли рибу додому.
— Ай, лепський який! — скрикнула Івга. Вона пробивала сало, розглядала плавці й шарпала сома за вуса. — Здоровий, бо мерців їсть. Трупи річкою пливуть, ось він і годується.
Того вечора всі втрьох наїлися, як ще ніколи. Дід розійшовся і плів якісь теревені. Отто сидів біля Івги. Він уже починав її розуміти. Вже і сам міг зв'язати кілька слів. — Івго, любиш мене? — питав Отто.
— А чом ні? — Івга сміялася, тільки невідомо, чи з того, як він вимовляв, чи з чого іншого.
А бір гомонів. Тріщало ломаччя і листя шелестіло так, немовби хтось йшов незнаними лісовими стежками.
Івга довірливо дивилася на Отта, знову сміялася, показуючи білі, як у вовчиці, зуби.
Отто поклав свою руку на її коліно. І чув, як знову заграла в ньому кров, як знов прокидався в ньому хтось другий — владний і хижий.
Але він переміг себе. І повний дивних думок пішов спати.
У сні кілька разів здавалося, що хтось стоїть над ним. Він відкривав очі. Ні, це був сон. Нікого не було. Івга спала в ліп'янці, а дід хропів, прикурнувши біля вогнища.
Десь у глухій гущавині кричав пугач.