Мої господарі мабуть замислювались, де це я так пропадаю цілими днями. Одна покоївочка, Констанс, що частенько, ні з того ні з сього, забігала в мою кімнату, тільки зітхала, беручи мої одяги і чоботи, щоб їх привести до ладу. Вона бачила, що я сердечно чимсь зажурений та й так і просилася, щоб мене тим чи іншим розважити. Але я кидався на ліжко і засипав камінем, щоб спозарання протерти очі і знов продовжувати моє безглузде заняття. Далебі, якщо оця моя безглузда мана поморочила б мене довше, то я звівся б на нінащо.
Але ось нарешті настали сонячні дні, небо засяяло синявою і Париж мені видався іншим, принаймні грязюка підсохла і дерева зазеленіли. На лагідному присмерку, я, як звичайно, почімчикував до Пале Руаяль, задумав заглянути у кафе Конті і продирався крізь юрбу гапіїв і дармоїдів, які стовбичили біля дверей, щоб, бува, випросити дещицю у іменитих гостей або хочби лупнути на них очиськами. Коли дивлюсь, а з кафе, легкою ходою, в супроводі негритяти, яке несло на ланцюжку мавпу, та лакея-телепня, випурхнула дама, в якій я зразу пізнав незнайому з'яву мою з балу Опери. Юрба перед нею роздалася, а вона війнула своїми сукнями, швиденько підійшла до карети, яка її видать чекала, пригнула голову, на якій височився фонданж яких 20 цалів, ступила на приступку карети, телепень затріснув дверцята за нею, виплигнув на зап'ятки, і, поки я зміг проштовхатися крізь натовп, карета вже гримотіла за вильотом вулиці. Коні ж були хвацькі як звірі. Справді, мало що на сльози мені збиралося, коли на мої опитування, ніхто з лакеїв чи форейторів, ані з финтиків-роззяв, нічого не міг мені сказати, хто така ота панія. Врешті тільки один мимоходець, канцелярист або поліцейський шпик, у чорному, доброзичливо доповів мені, що це була карета княжни Алі-Емет або Дами з Азова, знатної чужинки, яка в своїх справах перебуває в Парижі і проживає у власному "палаццо" на Орлеанському взбережжі, на острові святого Людовика, що за собором Богоматері.
Гадаю, всяка розсудлива людина на мойому місці зреклася б дальших заходів. Та я іноді буваю більш упертий ніж самий чого хочу. Вмить я подався на острів святого Людовика і зразу ж допитався, де живе Дама з Азова. Мені показали палацик, що височився на відшибі за кронами лип і каштанів. Крізь вікна чутно було клавесни і голоси врозбрід. Я було постукав тростинкою у головні двері, але пренахабні лакизи н лівреях, без усяких церемоній виштовхали мене, бо у мене, мовляв, чортів лакиза, не було ні рекомендаційного листа, ані запрошення. Я поплівся додому, проте в іншому, непоганому настрої. Принаймні, я вже не блукав потемки.
Усю ніч при обгорілих свічках я писав натхненного листа до княжни Алі-Емет або до Дами з Азова, жаліючись на серце, зранене стрілою, безсонні ночі, сповнені мріями про щастя зустрічі, однак, ніщо з того не сподобалось, бо було надто наївне або надто плачливе, а тоді я просто переписав один листик із "Двірського письмовника". Там говорилось про погожу пастушку, влучання стріл Амура, приєднано декілька строф готового віршика і прохання допустити мене до ясних очей.
Вранці з цим листом я пригнався на Орлеанське узбережжя і сонному лакузі ткнув у руку декілька екю з наказом принести відповідь на мойого листа. Проте ніякої відповіді не було і до полудня і після полудня. Я вистоював поблизу плацику, вдаючи, що дивлюся на баржі, які йшли Сеною. Жителі та й перехожі звертали увагу на моє стовбичення і поглядували, хто з підозрою, хто з глумом. Врешті, вже на присмерку з палацику вийшов присадкуватий, кремезний чолов'яга з густозарослими бровами та м'ясистим носюрою. Погляд був його презирливо допитливий, а одягнений він був з-панська, у вишневий каптан, із шпагою при боці. Він запитав мене, чому я ось-де стовбичу, хто я такий, чого мені треба, бо він покличе поліцію. Я сказав йому, що тлумачення від мене ніякого не буде, вулиця ота для всіх і стовбичити осьде можу скільки схочу. Автім і розмовляти з ним нема потреби. Бевзь у вишневому каптані ще раз зиркнув на мене з голови до ніг своїми олив'яними важкими зікрами, морозно посміхнувся і пішов у дім. Незабаром лакеї, сміючись собі в кулак, з пересоленою ввічливістю, відчинили браму і запросили нагору. Другим разом я провчив би це лакейське плем'я, але тепер не зважав на його єхидство, радий, що мене пропустило.
Приведено мене в велику кімнату, що була салоном. Безладдя тут було чимале: софи, комоди, етажерки, столики, зібрані мабуть нашвидкуруч. В каміні стирчали сирі дрова, від яких диміло, виїдало очі, свічки блимали немов у мряці, пахло лікарствами, а в кріслі біля вогню розсівся бевзь у вишневому каптані, що виходив до мене, пренахабно розвалившись і заклавши ногу на ногу. Поряд з ним сидів другий панок, молодший і худіший, навіть красивий з виду, аж солодкавий, дбайливо примащений і припудрований, такий собі паризький финтик, прилизаний франт, хоч не присягну, чи й у нього, як осьде у багатьох таких, під перукою не завелися гниди. На ньому був каптан кольору "королівської блакиті", парчева камізоля з ланцюшком від годинника, в пещених пальцях — лорнет, крізь який він частенько приглядався мені своїми каправими очицями.
На софі біля каміна, обтулена хутрами, лежала княжна Алі-Емет, мабуть нездужаючи. Мені вона видалась кращою ніж тоді, на балу, хоч обличчя її приблідло і притьмарилось смутком. Чорні, великі очі споглядали на мене може й привітливо, а може з невеличким глумом. Біля уст вона тримала хустинку і частенько покашлювала, либонь від того ядучого диму.
Оторопілий, я стояв, мнучи трирога в руках, навіть мову мені відняло. "Сідайте, кавалере, — промовила Алі-Емет, — нагородіть себе за ваш безприкладний терпець..."
Обидва бевзі зареготали. Я спохмурнів, слід було б провчити тростиною обидвох гевалів. Навіщо й вони були осьде, в таку святкову для мене мить? Служка приніс каву чи шоколад, а десь у куті хтось заверещав так переразливо, що я отетерів, поки не побачив, що це верещить папуга, прип'ята за ногу в клітці. Як на те і мавпа, підкравшись до мене ззаду, стрибнула мені на рам'я, а я зірвався як навіжений. Це привело бевзів до ще нахабнішого реготу. "Розповіджте ж тепер, кавалере, нам про себе і про свої справи...", — кволо і без посміху сказала княжна або Дама з Азова, що очевидячки не було її справжнім ім'ям. Було мені маркітно, бо видно було по цій Дамі з Азова, що у неї не було ніякого хвилювання, навіть цікавості до мене; ось так, наказала привести мене може тільки з жалощів, думками ж була деінде. Позіхала і покрикувала на негритеня, яке видалось мені чортеням, щоб прикривало її хутрами та пильнувало вогню. Моя розповідь була швидше млява і несміла, як якогось бурсака або провінціала з глухої сторони, зовсім не така одважна і самовпевнена як на балу. Куди поділась моя красномовність на паризький манер, одчайдушна речистість, самохвальство шалапута, що попавши за кордон, приховує свою душевну убогість пустомельством? Тепер, стиха і повагом, я розповів про моїх батьків, що за ретельну службу у війнах і на громадських посадах на Україні, нагороджені земними і селами, вислали мене, студента у Страсбурзі, до Парижу на негоціації для розвитку рідновітчизняної промисловості, Згадав про свого протектора графа Розумовського, навіть показав інтродукційні листи його до деяких вельмож, в тому до Міністрів Некера і д'Аржансона, також до дюків де Бролі і Шуазеля. Алі-Емет слухала з увагою, помітно пожвавішала і спильна позирала на мене, дедалі привітніше і зичливіше. Я, звичайно, подякував їй за увагу і в поетичній формі злегка натякнув про радість мою із сповнення мрії мого серця —лицезріння такої шляхетноуродженої особи незрівняної краси й кебети, очевидно, як княжна Алі-Емет.
Дама з Азова, що мовчала, з легким посміхом, наказала принести бургундського.
Мою розповідь слухали з неменшою увагою два її ад'ютанти чи чорт їх знає хто — гевал Доманський у вишневому каптані та финтик Христанек. Я їх звичайно лише терпів, жоден мені не сподобався ажніяк, то ж з обачності я не говорив усього, що хотів би сказати. Автім моїм завданням було поки-що утвердити добре враження про себе, а все інше я залишав.
Сьорбнувши з усією компанією бургундського, княжна Алі-Емет, видно, після деякої надуми, промовила:
"Кавалере Рославець, а краще мій милий земляче, бо не припускаєте як хвилює мене одне лише знаття, що ви прибуваєте із сторін, котрі якоюсь мірою і мені не чужі. Вас може здивувати наша стриманість, з якою зустрінуто ваші, я вірю, благородні наміри. Знайте, що ми оточені ворогами і то ворогами могутніми. Ми завжди з обережністю ставимося до всіх, кого не знаємо. Але в очах у вас стільки доброти і чесності, стільки юного запалу, що для мене ваша щира і правдива особа — мила, без тіні будь-якого сумніву чи підозри. Я вас завжди з радістю вітатиму в скромних порогах нашої тимчасової оселі".
На це я ґречно відповів, що з радістю віддам усі свої сили, щоб захистити княжну Алі-Емет перед ворогами, хто б вони не були. З першого погляду я мріяв про лицарське служіння княжні; до цього готовий і зараз і завжди.
Тоді ж княжна Алі-Емет, подякувавши мені, заговорила, досить імлисто і плутано, що її доля була завжди дуже безталанна, шлях життя тернистий, одначе, хто вміє витривати, той через страждання таки "досягає зірок" [Реr aspera, ad astra…). Саме ті зорі, додала вона, глянувши по всіх нас, присутніх, промовляють вже дедалі проречистіше і до княжни та до її справи дедалі прихильніше.
Після цього вона простягла мені свою довгу і худу руку, яку я поцілував, і просила прийти завтра, бо сьогодні вже пізно, до того ж вона не почувається добре.
Мене випроваджував той самий дзиндзивер-зух, який розсідався поряд з похмурим гевалом Доманським. Він вийшов зі мною і на вулицю. Я ж був такий окрилений, що спочатку просто його не зауважав, відповідав йому недоладу. Переді міною весь час була княжна.
Финтик, ідучи поруч зі мною, назвав себе бароном Христанеком, лейтенантом гвардійських кирасирів імператориці Марії-Терези, також офіцером угорських гонведів, кавалером багатьох орденів, зокрема Ордену Вірності, наданого йому марграфом Баден-Дурлаху за якісь особисті подвиги.