Увесь вечір ми всі, як одна сім'я, розважалися, хто чим хотів: одні співали, дівчата грали на клавікорді, якийсь довгань свистів на флейті, студенти танцювали до схочу із служками, Пер Жільяр частував нас вином, а Соланж паленіла і прикривала віями очі, з чого видно було, що я їй таки був довподоби.
Слід сказати, що вся ця компанія була чортівськи гостроязика, особливо, якщо йшлося про політичні справи. Студенти, писарчуки і всіляка братія, не виключаючи Пера Жільяра, вішали всіх собак на короля, а особливо на королеву, яку прозивали різно, здебільшого величали її "австріячкою", "кривопикою" і "губатою фльондрою, що має десятки коханців" та "марнотратницею", яка пустить (якщо вже не пустила) Францію з жебрацькими торбами. Вішали собак і на міністрів, всіляких дюків, графів і кардиналів, бажаючи їм кольок і трясці та посилаючи їх до тисячі чортів і відьом. Над бідолашним королем глумилися, не залишаючи ніякого сумніву в тому, що він важить для них не більше, ніж стоптаний патинок. Один з сорбонських бакалаврів, Тасіньї, виголосив сороміцьку орацію, перетикану латиною, на смерть Людовика XV, обдаровуючи небіжчика такими епітетами, з яких "лежибок", "бугаюка", "ледар", "бабодур", "юбкоборець" були ще найлагіднішими. Другий бакалавр, що вчився на юриста, прізвищем Корбо, справді схожий на вороненя, гицав по дубовому столі і співав непристойні пісеньки на адресу теперішнього короля і королеви, що дівчата аж затикали вуха. Я, правду сказавши, дивувався, як вони не бояться ні генерального прокурора де ля Шальоте, ні його посіпак. Але, видно, вони всі були свої і між своїми, а Пер Жільяр сказав мені, що скоро в Парижі співатимуть не таких ще пісень. Соланж запитала мене, чому я такий сумний і не веселий як усі, але я звичайно не ділився з нею моєю журбою.
На другий день, коли вчорашня забава у перший день побуту на волі вишуміла з моєї голови, я роздумував над справами поважнішими. Перша моя думка була, звичайно, біля княжни: що з нею діється? Може їй не вдалось проскочити і вона зараз в лабетах жандармів та яриг? Від однієї цієї думки я здрігався.
Я пішов навіть на Орлеанське узбережжя і походив біля палацика княжни Алі-Емет, що маячив самітньо і порожньо, серед лип і ясенів, з вікнами, забитими дошками. Серце моє охопила печаль. Я ще ніколи не почував себе таким самотнім, ніколи мене так не млоїла туга.
Повернувшись, я написав і відніс на пошту листа до Андрія Розумовського з двома проханнями: жодним людям, які з'явилися б у нього з дорученням від мене, не позичати грошей і друге, якщо б люди такі були або будуть, дізнатися у них, куди вони прямують із Страсбурга.
Потім я посидів над Сеною, під розлогим осокором та роздумував над своїм чудесним спасінням з рук зловісного графа Шавіньї і всієї цієї проклятущої королівської таємної експедиції. Хто був тією добродійною силою, що мене так нашвидкуруч визволила з хурдиги і видерла з неймовірної халепи? Мої батьки? Розумовський? Цієї можливості я не виключав, бо зв'язки у них в Парижі були, як говорили, неабиякі. Але як би я не ламав собі голови, я впирався лобом у стіну. Все було в темряві, і я вирішив, що всі мої спроби розгадати секрет мого визволення надаремні і більш нема над чим роздобарювати.
Найголовніше, що я видерся з хурдиги і похожаю по волі, та й пора мені було подумати над тим, що далі робити. Найкраще було б, звичайно, повернутися до Страсбургу і засісти за навчання, забувши про княжну і всі її справи. Це було б найрозумніше, що я вчинив би. Гуцати по Парижу ось таким неробою було безглуздям. По-друге, треба було бути обачним та сумирним, бо я не сумнівався, що паризькі шпики мене так легко не спустили з очей і може навмисне (ця думка вразила мене як блискавиця) дозволили мені ходити на свободі до часу, поки я не наведу їх на слід княжни.
Наприкінці тижня, який я провів досить безцільно, прийшов лист від Петруся Розумовського, бо Андрія в Страсбурзі вже не було. Він написав мені, що всі страшенно дивуються і турбуються, що таке діється зі мною, чому я стирчу в Парижі. Дуже журяться мої матінка і батенько, які вже писали до Ханенка, що за чудасія зі мною? Чи, бува, я не набрався якоїсь недуги, або чи не розбестився грою в карти?
Розумовський не припускав, щоб я попав у лихе товариство, бо оце недавно були у нього два достойні кавалери, барон Христанек і граф Доманський, які передали мого листа з проханням про гроші, але не хотіли нічого розповісти про свого любого молодого друга, тобто про мене. Розумовський жалів, що не міг їм дати більше, але зібрав яках сотню ліврів. Після того гості, хоч він їх запрошував на почастунок, бо був заохочений їхньою (особливо барона Христанека) галантністю і освітою, скоренько відійшли, кажучи, що прямують до Швейцарії, щоб поклонитись мудрецеві у Ферне, пану Вольтеру.
Лист добросердого, але наївного Розумовського мене заспокоїв у тому відношенні, що, як видно, княжна без пригод добилася таки до Страсбурга. Подумки, однак, я посилав сотні чортів по адресі двох пройдисвітів. Звичайно, їм і не снилося їхати на поклін до Вольтера, який їх цікавив, як торішній сніг. Просто вони замели за собою сліди на всякий випадок і їдуть зовсім в іншому напрямку, може в Мангейм, або куди їх дідько поведе. Інакше сказавши, лови тепер вітра в полі.
Мангейм, Мангейм! Тепер він мені верзся по ночак; я ним маячив. Мангейм — це єдине місце на землі, де у мене є хоч найменший і проте єдиний промінь надії зустрітися з княжною. Якщо я не поїду до Мангейму, вона щезне з моїх обріїв.
Так минали мої дні в Парижі, що ставав однак для мене чужий і холодний. Мене ніщо не розважало: ні всілякі чудасії на площах і в садах, ні каруселі, ні фейєрверки, ні гулі над річкою, біля Нотр-Дам. Якщо вечорами ми не збиралися на чудасійні вечерниці у господі Пера Жільяра з низькими стелями, дубовими лаврами і столами, то Соланж ішла зі мною на трагедію або комедію або на прогулянку, ген аж до абатства Клюні та до Люксембурзького саду.
Я сидів біля Соланж і вона тримала мою руку в своїй руці, уважно слухаючи, як я їй розповідав про страждання молодого Вертера. Цей твір радника Гете, який вийшов з друку цього року, з захопленням читали наші студенти в Страсбурзі. Книжка ходила по руках і до мене дійшла зовсім витріпаною. На жаль, французького перекладу цієї сентиментальної повісті ще не було, і я переповідав її зміст Соланж вже третій вечір. Вона ревно плакала над долею Вертера. Я дивився на неї зукоса і ця дівчина справді видавалась прегарною. Вона була русява, з личком, торкне-ним, як світанок, загравою, як усі парижанки легка до сміху і до плачу. Обличчя її було правильне, і я мимохіть порівнював її з княжною.
Княжна Алі-Емет, або пані де Тремуйль, була в істоті негарна. Свої веснівки вона старанно припудровувала, риси її обличчя були швидше неправильні, шкіра смаглява. До того ж вона була косоока, це особливо впадало в очі, коли хвилювалась. Очі її були проймаючо чорні, в той час коли у Соланж були очі сині, волошкові. А втім і очі її, як уся стать, часто мінялись. Своїми бровами та й смаглявим видом княжна скидалась то на волошку, то на іспанку, або й на циганку; мабуть за таку її прийняли б у нас. Отже, що було в ній таке, що мене, з біса, знадило до неї?
Але я про себе промовив словами Гая Валерія Катулла, якого любив читати на дозвіллі:
Квінтія, кажуть і справді висока, білява,
Статна. Буває, і я всі ці прикмети хвалю,
Взяті зокрема. У цілому ж це для краси ще замало,
Зваби в тім тілі гладкім ані крупинки нема.
Лесбія — ось хто красуня! Для себе одної
Чари всіх інших жінок викрала нишком вона.
Де ж є та жінка, що сміла б сказати, що хтось її любить
Більше ніж я тебе, Лесбіє? Де ж є така?...
Бідна Соланж не втаювала, та й це було видно по ній, що вона не була до мене байдужою; вона мусила бути моєю повірницею і (як я потім сам собі дорікав) вислухувала мене, коли я всякий раз у розмовах з нею повертався до тієї, що займана мій розум і мої думки, — до Дами з Азова. Справді, це була сердечна дівчина, та й вся сім'я Пера Жільяра мене зразу полюбила, як свого рідного. У цій сім'ї не було нічого фальшивого: всі вони жили як діти, що радіють світом і людьми, любили людей розуму, гострої мислі і високого серця, любили радість життя, не чинили нікому нічого злого. Та й їх любила уся ця галайстра голодранців із Латинського кварталу, але талановитих і промітких, гостроумних і дотепних людей, з яких багато, я гадаю, стали пізніше добрими юристами, письменниками, журналістами, художниками.
Чому було не пристати мені до цього затишку в господі "Під золотим левом"? Чому було мені не відплатити Соланж такою ж щирою любов'ю, одружитися з нею, продовжувати науку в Сорбоні і стати хоч і непомітною, але хосенною людиною? На жаль, ці думки навістили мене пізніше, але її той час немилий був мені і весняний Париж і його сафірне небо, і покрики на баржах, що йшли вгору Сеною, і квітучі сади Монсо, і щасливий посміх голубки Соланж. Думки мої полонила пані де Тремуйль, яка імовірно вже мчала постшезом до Мангейму. Нанінащо здалися зусилля Соланж і добрих друзів із господи Пера Жільяра: мене розважали Французькою комедією і Оперою; проміткий Корбо дістав білети навіть на "Ефігенію в Авліді", яку пощастило поставити тільки завдяки впертості королеви Марії-Антуанети, котру композитор Глюк ще у Відні надаремно навчав музики; парижанам ні Глюк, ні його опера не подобалися, плескали тільки, щоб приподобатись королевій, яка хизувалася у своїй ложі. І мені, признатись, цей Глюк не надто сподобався. Я розповів Соланж, що до нас, у Страсбург, дійшла слава молоденького хлопчини, який, маючи дванадцять літ, вже компонує симфонії і опери. Ось він, а не той нудний Глюк, буде найбільшим композитором нашого часу. "А як його звати? — спитала Соланж. "Це син капельмейстера Зальцбурського архієпископського оркестру — Вольфганг Амадей Моцарт, от хто він..."
Мої ловкачі — студенти поперлися навіть у Малий Тріанон, який саме почав перебудовуватися. Пер Жільяр казав, що ця перебудова коштуватиме державному скарбові чверть мільйона і податки будуть ще більші, щоб оплатити цю примху королеви. Ми її бачили на сцені її власного театра в Тріаноні, але грала вона препогано.
Мабуть саме тоді звідкись узялась на мене пропасниця, так що я з тиждень пролежав, поки якийсь студентина-ескулап не пустив мені кров та сказав, що моя недуга більш душевного, ніж тілесного походження.
А втім це так і було, бо занедужав я від туги.