Я не спостеріг розкладу, ні розпруження системи. А втім це вже тільки расово-психологічна проблема. Інші народи вже розхилітувались би, як машина, що тратить мутри, шворні й хрипне від недостачі мастила ...
Він не вмів розмовляти поетично.
— Як з їхнім виробництвом синтетичного бензину? ... Я вдоволив його цікавість. Ще й ще. Інші питання теж його займали. Він поготів погруз у місцеву акцію. Ми спинились.
— Ось там, де світло, — пансіон. Вілла "Аріядна". Зайдіть у контору — про вас знають. Ваше місце зарезервоване, заплачене. Будьте наївним, веселуватим бюрократом. Французи це називають "rond-de-cuir! N'est-ce pas?"
Ця французька мова насмішкувато відбилась від дощаної, глухої стіни клуні. Верби зашелевіли.
Він подав мені руку.
— Галочка вас поінформує.
І зразу ж, цілковито обчімхнувши всяку нить зв'язку зі мною, пішов праворуч, фактично щез, розплився в важучій синяві, що котилась валуном від Дністра. Я б не хотів попастись цьому хлопцеві на його шляху.
XIII
Проти мене прапор неба. Він жагтить синім жаром, Він пашить, мені здається, він уже впав, шовковий, на мене й ніжно, але жагуче обіймає мене — нікуди вирватись. Я підведу голову, чорно-зелена гора застала пів неба. Туди дороги нема, там немає нічого, там інший світ або пустеля, жагтіюча пустеля. Нічого. Це кінецьсвітнє. Ця річка, її тихе, впевнене шемріння відділило мене від кінецьсвітнього. Бочки плавають на хвилях — кордон. Але кордони, — уся річка, зовсім не маєстатична. Прудка й тісна, як Лета. По горі біжать кучеряшки гущавини, в сонці полощеться білий мур монастиря й з надри зеленяви гуде дзвін, повагом, важенно розпанахує тишу. Горою, стежиною мандрують білоодежні жінки, тому що це так далеко, тому що таке тремтіння кришталевого повітря, порухи синього прапора неба — вони неземні, як Беатріче. Можна забути про все, можна заплющивши очі, мандрувати тихими безкраями; кінецьсвітнє нависло наді мною, як жасна моторошність; як тиша, яка живе ще дзвенючим, умираючим, відгомоном.
Галоччині очі потемніли від густої зеленої прірви, що надить ще більше, її, признаюсь, непокоїть ще більше. Це не беоґрадська весна — далів, що роздались, урваного співу над широким плесом, безмежне прагнення зашуміти білим крилом. Це літо над Дністром, стигле, напоєне вщерть, налите до краю. Я ледве стримую себе. Я відводжу очі, я чую, що б'юсь із непокірністю, яка несподівано, мов дикий звір, рветься з моєї істоти. Мені треба впрост фізичного напруження, щоб перебороти себе. Я посміхаюсь глупо-нещиро, але мені зовсім не хочеться сміятись. Я бачу як налились її уста, як кругляться плечі й пушок на брунатно-золотій шиї іскриться сміливими вогниками. Я бачу як рисуються під ницою тканиною її груди й льотною лінією, неспокійним жагтінням взялись стегна, тонко різьблені коліна. Гай, гай. Мої хотіння, моя неприборкана жага бистріша за ці брижі, що набігають на пісок, на білі камінці.
Але мені треба себе взяти до рук. Я забуваю, що моє призначення — жити біля життя інших. Я втишив себе. Вона знала, що я приїду. Так, вона це відчувала. Методою виключення, методою неправдоподібности-рокованости. А потім їй снились постріли, просто в неї — неодмінно приб'ється хтось добре знайомий. Як це було? Цих пять років — довго, довго говорити. І як тут — у цьому закапелку, і не лише тут, у Львові, в Стрию, в Станиславові (ще недавно й там — над Дніпром), в цій дивовижній країні проміжности, в цій долині, затиснутій між двома світами? З цими людьми, радниками, директорами, начальниками, цілою складною кількаплощинною схемою традицій, навиків, звичаїв, устатковань.
— Що ж, це така сама земля, як і там, люди в основі ті самі плюс ще домішка чогось кошлатого, так, неодмінно кошлатого, як усе тутешнє дев'ятнадцяте сторіччя провінції... На сході — над Дніпром люди з великим спрощенням всієї проблематики; одно — двоплощинні, через те з ними легше, їх треба розкрити ножем, як горіх (ви пам'ятасте, у Шекспіра є таке місце — людина зі своїм мікрокосмосом замкнена, мов у шкаралупі горіха), або ждати, як на равлика, щоб показав ріжки. Тоді ви зазирнете в душу й сахнетесь від веселки, яка там спалахне. Ось де люди інші — багатоплощинні, многогранні як шліфований камінь, і одні грані рапаві, другі — світяться. Це чудернацьке. Але, ви знаєте, ці роки це таке жарке горно, там усе перегартовується, гине, попеліє або розцвітає неймовірними, небувалими барвами — свічінням вогнів.
— Розповідайте про себе й про все, ще, ще...
Моє схвилювання можна віднести на карб іншого. Аджеж і вона сама знає, що все,що сьогодні її, й усе, що ще відмежовує її від цього, тутешнього світу, це — я. Аджеж я джерело її жаги, її стремління. Може я душа її?... Проте ми говоримо-зовсім у реальних плянах. Як і діємо. Я ствердив велику реальність Галоччиної особистости. Вона називає всі речі своїм іменням. Вона все бачить і знає. Вона не боїться видатись трішки вульґарною. Вона вірить, що я її знаю — її, об яку обіб'ється все нице й відійде. Єсть просто нагота доби. Всяка роблена жінотність зайва. Життя є життям без облуди, й проте життя гарне.
Підпільну акцію не треба романтизувати. Це стихія, як і все інше — любов, війна зростання мас, творчість і Дністрові хвилі. Це тільки перерва між двома поїздами життя: один мчить в особисте, нехай щастя, нехай забуття, другий — в життя інших. Тільки повна екзистенція, keine verkrachte Existenz, як говорить майор Енґерслебен (хто такий майор Енґерслебен? А, це власне той ...), pas d'existence manquel, як сказала б мама. Бідна мама, а втім....
Яка стихія — рідна земля! Яка це правда — міт про Антея.
В Бучачі; таке місто з барокковим ратушем — іграшкою, з лябіринтом вуличок, вони пнуться під гору, сонцем вижарені; огорожі з каміння, а Липа вилискує ятаганом між вербами. Спинився час, спинились хмарки, такі снігокрилі лебеді. І цей запах землі, ця страшна, нестерпна гаряч землі передається садам, камінню, людям. Це була онова кохання, знаєте? Це була повідь жаги, недуга й хміль, але враз із тим підземна сила, що нею напивались, вона, Галочка, й Ірин. Соняшники коливались за вікном, над киддю зеленяви, відвертались від вікон. Це була хатина добросердих людей провінції, що поблажливо дивились на їхню жагу.
Вранці на траві дзвеніла роса, й на луках мантачено коси. Впасти в річку — вона зараз же за садком тіло шпигала холоднеча, ця ранішня свіжість, але сонце вмить до однії краплини спивало вільготу. І під вербою, мов діти, сміялись назустріч дневі: Ірин цілував її плечі, золоте іскріння пушка на шиї, лоскотав її поцілунком.
Що є любов, як не глядіння в далечінь, туди за імлу очей, в далечінь, що стане свічадом душі, коли жагу змінить злагода певности — Ти це я, я це Ти? ... Соняшники відвертали важкі голови, бузок соромливо ронив свій квіт.
— Чи може любов раз скінчитись? ...
Моє питання вирвалось недоречно, я зовсім не хотів, щоб воно саме тепер, саме тут зайшло за глибоко затаєний, болісний відгук.
Галочка кинула камінці під хвилю, що набігла. Вона перекидала їх у долоні, гранчасті, різноколірні витівки ріні.
— Любов це онова, повсякчасна онова. І саме це — проба любови. Це велике мистецтво бути одному новим, щодня новим. Не зважаючи на спокусливість новизни (кожний чоловік любить невідоме в жінці), уміти з щоденности визволити дедалі все новішу снагу до любови. Аджеж людина щомиті відкриває себе. Чому ж не відкрити любови, що така багатюща своїми відмінами? ...
— Але колись ця все нова відміна стане останньою, колись прийде межа. Нудьга.
— Цього не може бути.
Хвиля засокотала осітнягом. Я сказав — так, і любов, і онова, і жага, і життя. Яке Галоччине завдання в цій акції? Палало літо, й ми забували, що нечутно, зовсім нечутно сідає за нами, на піску розпростує крила шестикрил-мара. Єсть завдання — в три — чотири дні закінчити. Майор Енгерслебек. Папери про дисльокацію, важливі інструкції, шифр і дані про нас. Крім того, схеми довозу пального з Румунії. Треба його зацікавити, створити атмосферу, здружитись, знадити.
— Ви знаєте, на що йдеться, Галочко? ...
Вона кинула камінець зовсім далеко, сливе за межу, відзначену поплавищами. Люди пройшли повз нас. Прислухались. Згодом:
— Знаю.
— А Ірин? ...
Вона знизала плечима. Що ж — це наказ. Але (згодом помовчавши);
досі він мене охороняв від цього...
З "Аріядни" били в ґонґ, на обід.
XIV
Рокованість — це таки призначення кожної жінки, хоч би найспокійнішої що до свого щастя. Кожна жінка несе в собі рокованість, з невблаганною послідовністю наближаючись до розв'язки — в декого-страхітливої.
Галочка схилялась наді мною, часто, в соняшному дозвіллі, — я лежав горілиць над річкою й перебирав, зморщивши лоба, містерне плетиво цих днів з їхніми обличчями, примхами, гримасами й тихим рухом хмарин. Зелена твердь, найсубтельніший залом смарагду, ні, це буває: ви дивитесь у лісі в глиб листви — прорідженість, тремт зникає й високо, високо зеленолиста падь твердне, там уже чорнота прірви.
Я, відкрито скажу, боявся за цю зеленяву очей. Мов би насмішкуватість, мов би іронія приреченого й тільки інколи блиск жаху — усе ж таки вона була в своїй істоті тільки квола жінка. Ні, я заборонив би їй ці експерименти. Єсть жінки, заздалегідь приречені, єсть жінки — шпигунки за фахом, єсть фанатичні, одержимі, дечим упосліджені жінки — милосердя для них — вони йдуть посліплі, вони йдуть, бо інакше не можуть. Але вона? ..
Ні, навіщо — за цим могла б критись таїна їхнього життя, Ірина й Галочки. А я вставав рано, коли роса зрізувала стебла, роса була й на її косі — я міг би думати, що вона цілу ніч лежала в шемріючій траві й слухала, як говорить молодик, річка, осітняг, земля.
Ступні вгрузали в рахманний пісок, натрапляли на камінці річки, очі шукали спокійних виломів берега, цих лагідних ліній обрію, що стрічався з голубінню неба. Щокрок — падав промінь, дедалі гарячіший, роздирав жагливу листву садків, підтинав сухий шум осоки. Я роздягався — річка обдавала мене шепотом бриж, цей її неспокій, невгомонність, затаєна в гадано мовчазній прозорості хвиль, починали хвилювати. Річка знала багато чого з моїх дум і мрій.