Примус сердився.
Зойка встала й поправила кисло-синій вогонь. Дезертир підійшов до неї.
— Я знаю, що ви мене не любите, навіщо ж це? ...
— Ні, я вас люблю.
— А ваша мрія? Ваша Лариса? ...
— Не говорімо про це. Говорімо про вас. Мені здається, що я вас знаю так давно.
— Правда?
— Правда.
Бідна, вона притулилась до нього високими грудьми й він бачив її голову зверху, бачив лиш рівний, зворушливо дівочий проділ в її зачісці. Вона підвела голову — на віях блищали росинки.
— Мені все одно. Бо я вас люблю. Так, як надію. Ще більше. Навіщо вас Ірин сюди привів? ...
І ковзаючись по її плечах, по тугих жгутах коси, мерклість вулиці, заблукані, злякані косини фар поплили знов дгорі на стелю. Стеля розсунулась, інший світ, як сон, розчинявся навстіж, безмежна кристалічність просторів, дрижання сніжинок ніби похід на гору, діямантово-сліпучу. Віддих ставав горячіший. Перегородка тендітно тріснула. Третьою вулицею ляснула серія пострілів. Чайник википав. "Кипить", сказав дезертир — й посміхнувся в темряві. "Нехай кипить ..." слабо озвалась вона. їй раптом здалось, що вона лине в цю розчинену стелю, в просторінь, хоч чужу, але морозну й ніжну і свіжу, як забуття, як смерть...
— Як ви находите це товариство, підійшов до мене професор Кравчук, з винуватим посміхом облизуючи тучні вуста — він, бідолаха, давно не їв; типове збіговище щурів перед загибеллю корабля...
— Хто ж тоді люди, професоре? ...
— Корсар Ірин, безперечно. А доґареса, ця ніжна блідорожева дама, її звуть здється Галочкою? У неї дінарська расовість, далматинська матовість обличчя, але інкарнуючи чиєсь колишнє існування — це, неперечно жінка Quatrocento, ви бачите це опукле чоло, ці очі з загадковістю рідких вій...
— Які ж висновки з того? ...
— Ніякі, мій друже, просто констатую факт. Я стежу тільки за різними виявами інкарнації. І все це в пляні повторальности людських доль і існувань. Ця дама переживає величезну трагедію, зрештою, як і наш друг. Трагічні коханці, чи це не так? ...
— Імовірно.
Ірин покликав мене: "За кілька хвилин починаємо акцію" — його шепіт розтанув у слизості диму. Він стояв, склавши руки на грудях. "Де дезертир?" "Мабуть, ще у Зойки." "Ці люди мені надокучили. Це оскома доби." "Що ви думаєте з ними зробити?" Він посміхнувся але вія його здрігнулась, мені видалось, його надра жевріла як до білости розвогнене залізо. "А Галочка?" Він обернувся, не відповівши Галочка танцювала з Ґаєром. Цей патентат Карпатенелю плив вкрадливо, як слина. Він шепотів їй, торкаючи носом сережку в її вусі, вона посміхалась, але я знав, вона нічого не чула, її тут не було. Я вертався з дезертиром. Зойка стояла на порозі й за нею плили сонми тіней, синіючих від примуса. Зойчина мати прокинулась і зойкала після кожного вибуху. "Ви прийдете, друже? ..." Болісно черкнувся рапавими стінами Зайчин голос — вона була певна, що він уже не прийде.
Третя, четверта, п'ята компанії проходили й прокльони їх застрягали в мокрій безвладності брезентових фургонів. Люди подубілі, одерев'янілі з утоми, машини з виттям-скаргою немащеного металю і кутасті брили возів, автомобільних кадовбів угрузали в синяву зловісність міста. Люди, офіцери, штабовики, жандарми шаліли: вони не знали, хто до них стріляє, де ворог і звідки йде ворог. "Verfluchtes Land, dreckiges Land, Packland ..." Від коліс відлітали жовтобрудні кім'я снігу й грязюки. Музика на горі замовкла. Дим несподівано осів. Крізь зеленкуватість лікерного струму, соняшність токаю, просочувалась тверезість, жовта, як ця ніч відступу.
Біля Галочки стояв, не скинувши шкуратяного пальта високий чоловік з перістим шаликом на шиї. У його кам'яному обличчі вражала сталева непорушна блідність. Скіснуваті очі дивились підзорливо, тонкі уста ледве цідили короткі речення. Ґаєр, рожечки, журналіст були видимо схвильовані. Один професор Кравчук не покидав стола, він сидів і спокійно їв, тручи інколи лисину. Він їв, їв, їв на запас голодних днів.
— Це Божок. Я приглянувся.
— Божка треба розглядати феноменологічно, продовжував пояснення професор; це явище, яке нічого спільного не має з загальним потоком доби. Це абсолютна величина. Він почав із продажу шкарпеток і кінчить на каратах. Світові маштабі. Але він має в собі якийсь інший світ.
— Про що їм ідеться? ... Божок приніс звістку, що виходу з міста вже нема, Дороги відрізані, так що єсть один тільки шлях через міст, туди кинулась уся армія ...
— Я чекаю вашого рішення, хриплувато сказав Божок.
Ірин запалив цигарку.
— Звідси ніхто не виїде.
— Я знаю. Ваші люди зірвуть міст.
— Звідки ви знаєте?
Їхні погляди зустрілись. Німовна мить. Серія пострілів в нашій вулиці.
— Я знаю все. І ви мусите відкласти вибух, поки не перейдемо мосту. Ще двадцять хвилин. Потім можете послати всіх до чорта, до схочу. Гаєр водив широкими очима від Ірина до Божка. Він ще не міг збагнути, в чому річ він був ущерть п'яний. І дід Володимирів тряс його схопивши за борти піджака — "розумієш, директорцю, ми згублені. Ти зрозумій це-від-ступ армії. Рокосовський, Совєти. Східні авангарди вже на території міста, тут передбачений виступ повстанської армії. Ти розумієш, директорцю?
— Яке ваше рішення, повторив Божок, я чекаю.
— Я чекаю теж. І я маю час.
— Але ви мусите нас пропустити.
— Це не сказано. Я розглядаю вас поперше як зрадників, коляборантів з ворогом, подруге як закладників.
— Вже навіть? ...
Гуд мотора ввірвався в кімнату, так ніби мотор був тут у кімнаті.
— Вже навіть.
— Щодо зрадництва, то я міг би вас провчити, якби я мав час. Ви не маєте найменших даних утотожнювати мене з...
Божок позірнув на тічку рожечок, гумового журналіста, Гаера.
— Ви повинні бути тут, в наших рядах, а не покидати міста. Дезертирство дорівнює зраді. Божок спалахнув.
— Ви знаєте, Ірине, що коли б ішлося тільки про мене, я б був у ваших рядах. Я субсидіював повстання.
— Тим більше.
— Я даю вам, що тут маю — тисяча, дві, три долярів... дам більше — — — Ірин відірвався від шепотіння з дезертиром.
— Шкода говорити, в його очах починала темніти блакить, я маю плян і диспозиції. Ви це розумієте? ... О дев'ятій п'ятнадцять починається акція. На всіх відтинках. Всі відділи під зброєю. Тисячі людей чекають. Піротехніки ждуть біля мосту. Єсть друзі, що їхнє життя в стократ важливіше як ваше. А врешті (він на цей раз уперше звернувся до Галочки, але не дивився на неї) чому вам виїздити? ... Галочка була бліда як місячний промінь.
Сережками метнулась заблукана косина ракетного сяйва. Галочка посміхалась віями, рідкими довгими віями.
— Ти того не збагнеш Ірине. Мені надокучило вбивання людей. Я маю досить тієї крови. Я маю досить терору. Я переростаю цю вашу ідею, що будує на нищенні й на смерті, я хочу жити, ти розумієш мене, Ірине?...
— Мелодрама, посміхнувся Ірин, я ще більше хочу життя, але я знаю, що життя починається на румовищах. І може нам зовсім не слід думати про життя, бо ми тільки для нищення.
— Може ти, але не я.
Галочка зірвалась, і чорна сукня обняла її як ніч. Це була мить, в якій я тратив уже всяке відчуття дійсности. Я збагнув, що Галочка це така вагота таїни, якої я ніколи не зможу розгадати.
— Я стою перед тобою, така чиста, як шпага, Ірине. Ти нищив, не я. Ти все нищив. І вірність і людину й найніжніший тремт душі. А я проношу в ніч наймовчазнішу мрію. Я втомлена нищенням, ти розумієш? ... Я хочу тільки забуття.
Я глядів на Божка. Його обличчям пробігали тіні — його нутро ятрили полумяні рани. Він зблід ще більше, я бачив, що він стримує себе останнім зусиллям.
Гатили вже десь коло нашого дому. Вікно не витримало струсу, й відірвавшись повисло на одній завісці. Тинк падав на стіл, у вино, на професорову лисину. Ця лисина все ще сиділа за столом і прижмуривши очі, скинувши окуляри він приглядався нам. Туман диму опав зовсім. Все було чітке й ясне. Дезертир з наказом Ірина ішов униз до телефону, в закапелку. Я затримав його. Цей хлопець знов починав маячити. Його непокоїла Лариса, що борсалась у гарячці-у якоїсь Стефки. На одну мить, бо я мусив говорити з Іриним. Він, посміхаючись відійшов зі мною. Сутулий вовк, проклятий корсар.
— Я гадаю, ви мене мусите послухати, Ірине. Мені здасться, ви генералізуєте особисті справи ... Його обличчя не ворухнулось.
— В чому річ? ...
— Ви егоїст. Ви з ревнощів губите Галочку. Ви ще її любите так, як тоді, над Дунаєм...
— Ви так гадаєте? ...
Тепер його обличчя вражало зміною. По ньому бігли хмарки. Він думав, стримував себе. Він ще вагався.
— Добре; він несподівано обернувся; ви можете їхати. Я стримую наказ. За двадцять хвилин ви мусите бути за мостом. І тихіше мені:
Ми починаємо акцію зараз же.
І тихіше мені:
— Я відповідатиму за це перед судом. Мене можуть за це розстріляти. Але я вам хочу доказати, що ви помиляєтесь. І ви займетесь Ларисою...
Я зловив глузливий посміх професора. І кулі вже дзенькнули в нашій кімнаті — хтось обстрілював світло, що рвалось через розбите вікно.
— Давай, давай!...
Червінський уже біг з автоматом. В цілому домі тупотіли. Зовсім близько рвались ручні гранати. Стало темно, зовсім темно. Божок накинув хутро на Галоччині плечі. По сходах бігли. В коридорі блимнуло сине світло ліхтаря. Воно блукало по потрісканому морю. Я знов був біля Галочки й Ірина: Я ще бачив, мов через синю призму її обважнілі очі. Її уста тремтіли. Ірине, ще одно слово...
— Що таке?..
Вона мовчала. Вона чекала. Вона могла б умерти вмить. Вона прагнула його останнього слова. Вона перекреслила б усе для нього. Але Ірин, посміхнувшись, похитав головою. " — Іди Галочко. Тебе чекає Божок...
І таким усміхненим я бачив його востаннє.
Було пізно, страшенно пізно. Млосна, аж зелена жага різнула по обличчі. Кругом горіло. Я спіткнувся об м'який, кендюхуватий кадовб — заграва побігла по сходах, як і кров чорним струмком цюркотіла зі ступеня на ступінь — це був райхсдойчер, що вмер тут, у смітті, в жовтому, глиняному пилі, знече'вя, як кнур.
— Давай, Давай!...
Кричали знизу. Ірин біг з револьвером, Мантула, Сенюк майнули повз мене.