Але ясно, він його не бачив. Він дивився поверх цього єства, що висовувало з витертого коміра суєтливе личко, кертиччине рильце в окулярах.
— Повстання бестії кінчиться — заскрипів професор; раціоналізована ребелія бестії. Визволення злочину закінчується. Екліпса минає. Ми, панове, є свідки (й подякуймо за це Провидінню) як народжується нова доба історії.
— Дуже можливо, що попередня доба ще відносно довго продержить нас у своїй владі. Звичайний закон інерції.
— Можливо. Але елементи її вже скорено. Цикл оновленого середньовіччя замкнено. Звичайно — я це називаю умовно "середньовіччям". Із горінням ґотичного світу ця доба не мала нічого спільного. Поява "божого бича" повторилась. Теперішній моторизований Аттила опинився знов на Каталльонських полях перед своїм розгромом. Але це вже пройдений етап.
— А компоненти нової доби? ...
Професор пожував кертиччиними щелепами.
— Перед усім реабілізація поняття совісти. Пригадуєте Шекспірового Річарда: "совість це лиш слово боягузів, а для сильних сказано таке — сумлінням нашим — зброя, меч — законом" ...
Переключення всіеї моралі з цього Річардового висновку на позитивну активність, визначену совістю як критерієм, ось приблизно завдання епохи...
— Химери, посміхнувся Ірин, химери, професоре. Совість це обмеження людського єства, й у цьому наші шановні "бичі божі" мають подекуди рацію. Правди взагалі не має, ні в моральному, ні в науковому сенсі. Але щодо нової доби — погоджуюсь, її закінчення іде під знаком антитези, ми, поборюючи зло, мусимо вживати зла як інструменту. Але ми віримо в остаточний тріюмф добра...
— Блаженні віруючі — заскрипів професор, — ваш еклетизм вас заведе на манівці. Синтези не добивайтесь. Синтеза з віджилими передпосилками — фальшива. В році 1944, в апокаліптичному році, почнеться нова, а то зовсім нова епоха, завершення тієї, що триває вже пів тисячоліття...
— Ви маєте на думці розколення атома? ...
— Хоч би, мій любий. Вік раціоналізму агонізує на наших очах. Я тисну вашу руку за активність в напрямі його остаточної ліквідації.
— Приємно, професоре. Але я гадав, що якраз ми підготовуємо відродження розуму.
Професор хухнув у руки, погрів біля печі свої пальці, жовті від тютюну, й в окулярах заграло полум'я, піч пузатенько зайшлась, засміялась іскорками.
— Нема нічого хибнішого як так думати, мій любий. На зміну ratio прийде серце людини. Поглиблення, увнутрешення людини. Концентрація духу й совісти.
— Дорога до Бога?...
— Імовірно, мій дорогій... Ірин підвівся.
— В хвилини, коли стоїмо віч-на-віч зі смертю, такі думки, мабуть похвальні. Думка про смерть допомогає шукати Бога. Але я смерти не боюсь.
Професор відводив нас.
— А я просто не вірю в смерть. Це є релятивне, як усе на світі. Смерть врешті не є смерть, як... — ... і життя не життя? ...
— Може й так, посміхнувся професор, але люди люблять жити серед ілюзій, вважаючи їх за абсолютну правду... Я прийду згодом, додав він і покотився у глиб кімнати чудним, шарлатним, полум'яним карликом.
А тепер світла, а тепер світлойми з каламуттю музики, шарудіння шовку. Бризками, каскадами голоси, обличчя пласкі, троїсті, кантовасті, й в очах муть. Канонада з півдня й заходу, година 195.
Потяг тривожно зойкнув і, мабуть, відійшов у сонну ніч.
— Ви б починали, Ірине.
— Дайте мені спокій, я дуже добре знаю, що робити. Погляньте туди... хвиля радіо, й "а-а-а-" тіні вийшли з каламуті, продерлись крізь повісма диму, годовані машкари, пряники, медівники. Один із зубастою пащею, Гаєр — понука до вина й зеленкавого лікеру, дід Володимирів барильце на павутинчастих ніжках. З крокодилячими щелепами, з золотим зубом і масними, прижмуреними очима.
— Шеф товариства Карпатоель, звичайно тепер фольксдойч і колишній, адміністратор незаперечний —
Перетинаючи діягоналю — молодик, журналіст, Канторович, гумова поява, панночки-рожечки, одна, друга. Сидір джентлмен англізований кодовб і проділь, бичачі інтереси на цигарках і панчохах.
Чекайте Божка. Всі чекають Божка, "хто такий Божок?" "Божок — це набаб. Це мультимультимільйонер." Зеленява липкого лікеру, липкий кармін уст. Перегар вина, парфум.
— Вони підозрівають нас, прошепотів Ірин, але толерують, більше — бояться. Хто зна, може ми влада завтрішнього дня. Пийте, місто п'яне й ще не оточене. Він простяг руку Сидорові — джентлменові в довгополій блюзці з піднято-здивованими очима. Котрась із рожечок замигтіла усміхом.
— Я піду до Зойки, сказав дезертир, тут мені нудно.
Німець, райхсдойчер пробудився від удару й струсу. Тинк посипався зі стелі. У німця була сім'я в Грефельдінгу, якій він слав щотижня сало, горілку й цукерки. Навіть і суху городину. "Кватч, який кватч присниться." Він виглянув у вікно: "Еге, та це відступ." Але ще не спішився. Пішов голитись до ванни. На ньому було тепле тріко, шлейки. Карк, високо підголений, зо згорткою, засміявся до дзеркала. "Кватч, який ще там відступ ..."
Примус шипів. "Ви пили, ой ви багато пили" — "Але я зовсім не п'яний" — Зойка повірила. В цьому місті всі завжди п'яні. То півп'яні. "І я п'яна наче б, хоч ніколи не п'ю. Цей скрес і надія. Від надії можна теж сп'яніти. Ви не думаєте?" "Можна." Говорили пошепки, бо мати спала. Спала кам'яно.
— І ще від любови можна теж сп'яніти, задумалась Зойка, але я цього досі не знала. Він приглянувся їй. Була звичайна, тонка лілея. Тільки в чорній косі, рівно пригладженій зачісці — квітка. І ще очі розчинялись широко мов у дитини, що слухає казки.
— Ірин це володар, сказала вона; це корсар. А ви ні. У вас є гамлетівське: іди в манастир. Я так собі й уявила вас, тільки дещо своєрідний Гамлет. Упертий і недіяльний. Все вже пережито, а він іде мов сновида.
— Правда, ви студіювали театр.
— Ах, це давно — ці роки — це лиш базар, продаж речей і голод. Примус і чай і мрія. Коли прийшло, що брат згинув у концентраку, хотілось умерти. Бо не можна жити, як інші вмирають. Іринові я придалась: література, летючки. Але я не надаюсь для повстання. Я надто мелянохолійна, так як і ви. Повстання — це радість. З убивання, з посвяти, з перемоги. А в мене проклін мрій. Мені треба сильного поштовху для життя.
— Вам треба любови.
— Тоді може й пішла б і на край світу. І шкода, що це все, ця химородь мрій так і загине, бо хто знає, що буде з нами завтра.
"Дійсно цей романтизм хворобливий, майнуло дезертирові, ця блаженність імпресіонізму. Невже вона удає?" Він узяв її за руку. Тонкі, тендітні пальці. Мабуть, грала на роялі.
Знизу глухо долітало бреньчання гітари як бриніння настирливих комарів. Над головою тупотіли, танцювали. Весь дім був у чаду, в синьому опарі скресу. Канонада змагалась.
Година 19.55.
Карпо нарешті звітував (через дівчину в Heeresgruppe). З-за мосту небо хльоснула ракета. Передати, піротехнікам, щоб рвали міст. Зі сходу йшла танкова бриґада III армії. Вулиці давились від надміру машин і людей. Вулиці, як флейти хрипіли. В скресі, в мокрому снігу, в слизькій жовтизні ночі. Ірин збіг униз, прийняв вістунів, вислав ще людей. Година двадцята трицять три. Він повернувся: біля радіо сиділа Галочка.
— Ну, й якже тобі поводиться... Цей голос линув з далекого далеку, з тремтливої холоднечі, з під сузірного простору, де була ніщота байдужости. Може її розтинало тепер крило літака з перлами росинок на алюмініюмі. І шелест її балевої сукні одволодував від цього химородного, холодного сну: падіння через байдужу пустелю, коли росинки виростали в мигтливі кулі, алюмініюм сріблів сліпучою ясністю й прямовисне, заскими площинами падав униз у сафірне море, схвильоване розтинами дужих крил соколооких, крикливих шестикрилів.
— Ну, й як тобі поводиться, Ірине? Gottes Wege sind sonderbar, не правда ж? Я теж не думала, що тебе зустріну в цьому місті, зрештою я тут випадково, я чекаю вже з хвилини на хвилину, щоб вирватись..
(Я стежив за ними. Галочка доволі радісно привіталась зі мною. Але я не міг позбавитись враження непотрібної холоднечі, що била від неї.)
— Куди?
— Не знаю, Прага, Відень, Берлін, Цюріх ... кудинебудь, тільки звідси...
Пари плили в ритмі свінгу. Я завважив професора Кравчука, що прийшов у хутрі й насолоджувався теплінню й вином. Гаєр, Сидір і гумова поява журналіста виринали зі світлойми блищанням пригладженого волосся, але їхні обличчя відбивали землистістю. У рожечок стікав легкий кармін.
— Я знав, що ти тут, Галочко — почув я Іринів голос; я знав, що ти прийдеш сюди ...
— Але не на те, щоб тебе благати.
Її сміх віддавав усе тією ж металевою різкістю.
— Я знаю це. Ти зреклася всього. Після справи в 3 ... ти зайшла так далеко, як може зайти інтегральна нікчемність. Тебе бачили з офіцерами, зі спекулянтами. Я про все знаю. Мені пропонували тебе зліквідувати, наші люди не звикли до таких видовищ, але я не дозволив. Я знав, що так далеко ти не могла зайти ...
Вона споглядала його з усмішкою, що танула.
— Я мала право на зраду після 3 ...
— Ні, ти не мала ніякого права, що б там у 3 ... не було...
— Але ти признаєш, що щось було.
— Аж ніяк. У тому дусі, щоб тебе уповноважнювало до понехтування всього. А втім це переходило межі особистих взаємин. Ти забуваєш, що крім нас є ще революція... Галочка зідхнула.
— Це все фразеологія, Ірине. Навіть якби йшлося про якусь революцію, то вона й ти така тотожність, що мені важко провести межу. З тобою вмирає революція, з революцією — ти...
Я міг би подумати, що це сентиментальність, але в мерехті її погляду я вже завважив зловісну реальність. Ні, це не був сон. Це був яв, безглуздо-простий й вирахований. Вона могла стати вмить ворогом.
Я відійшов. Може проти моєї волі, проти давно притаєної надії, що знечев'я починала знов хвилюватись. Я не міг багатіти, чужим розладдям. Я відійшов за димову завісу, до вікна. Там жовтіли обрії.
Дезертир знав, ще входячи з Зойчину кімнату, що вона належатиме йому. її в'ялість, її дивна податливість дратувала, її тіло теплішало, рука ставала щодалі кволіша, годинник спинився. Свічка меркло танцювала на стіні. І в куті стелі, мов на екрані, мов на заімленому склі, плили постаті, котились колеса.