Мені нічого знати. Я все знаю. Я давно все знав. Все життя інших. Здається спочатку загадка, а потім все ясне. Заплетені руки над головою, як лілеї. Зламані лілеї. Години сочаться крізь шамшіння листви. Ніч як дно чудесної затоки. Саги під івами дрімають. Місяць теж хотів доторкнутись до тіла, до волосся Медузи. Місяць ревниво біг по колінах, цілував стегно, його шовковість. Ковзнувся й пропав, засміявся коло вуха зеленим ковтком. В камінні цвіркотів цвіркун.
( — Але всетаки ви любите її, Ірине?...
— Якби любив, я б не пустив її до акції...
— Енґерслебен?...
— Так...)
Ціла зеленява сяйв на річці. Карнавал сяйв. Перлини — камінці на дні наливаються зеленим жаром. Яснішає обрій: Скоро косу понесуть в росу. Це неправда, що жінки люблять брутальність. Любов це материнство. Жінка-вічна проматір.
( — Але коли мене заб'ють, ніколи не ходи з другими по цій леваді, ніколи не рви цих квіток-дзвоників, ніколи не слухай цієї хвилі...)
Я пішов у росу. Може й за ними-довгий, чорний слід по срібній леваді.
XVI
В "Аріядні" ще ніхто не відчував кінецьсвітнього. Я проходив повз череватих добродіїв, зайнятих калькуляцією цін на чорній біржі, гандлярів, долярами й золотом, повз урядовців місцевого самоврядування, самозакоханих панків з блиском окулярів, оправлених у золото, розтучнілих на доставах і льояльній співпраці з окупантом. Повз мене в пунсовій піжамі пройшла співачка, миле-вульгарне єство, яке я недавно бачив на сцені в ролі Кармен, їй секундував один з місцевих конетаблів, молодий кар'єрист з самовпевненим обличчям расового пройдисвіта. Атлетичної будови поет не пізнав мене, хоч ми перед війною зустрічались в одному літературному журналі. Він єдиний, не зважаючи на свій романтизм, інтуїтивно прочував кінецьсвітне й зникав в осітнягу, полишаючи за собою дим махоркової цигарки й скравок вірша. Потім була група акторів із провінційного театру: вони тримались гуртком, пожадливо розкриваючи очі на всі сторони, вглитуючи всі плітки. Галочка їх бентежила. Вони всі вважали її куртизанкою високого рівня. Й не було потреби розвіювати їхні міркування. Галочку це навіть розважало, вона проходила повз них, зумисне коливаючи стегнами й остентаційно малювала уста. Панії відвертались і відводили притьмом своїх чоловіків у нетрі садків. Теж і мої стосунки до неї становили об'єкт домислів, натяків і містерних плетив.
А за взгір'ями щоночі проходили партизанські відділи. За віллами, над Дністром, сипались у воду кулі. Поїзди проходили з кулеметами на льокомотивах, поїзди тоскно вили, виїжджаючи в рівнину, в океан хлібів. Щодень світанням розстрілювано партії заручників, гадюками-гадюками пнялись на підгір'я рейди. І тиха ніч, гаптована зорями ніч, розкривала шатро над партизанськими стоянками, вільготне, сповнене пахощів подільського літа. Йшла боротьба.
— Друже, сказала мені Галочка, коли стихла спекота й ми сиділи на веранді, а очі провінціялів наполегливо впивались у нас; Ірин мене зраджує. Мною пробіг нечутний тремт.
— Вам так здається, дорога. Чому б йому вас зраджувати? ...
— Я думала над вашими словами: чи вічна любов? І я знітилась у тому розважуванні. Ні, любов не вічна. Любов, як етюд Шопена, має свою пуанту й мусить ввірватись, завмерти.
— А онова? ... —
— Онова можлива, коли любов виводиться з джерела абсолютного захоплення. Це джерело повинно бити безпересталі, з глибинною снагою. Тоді любов це золоті хвилі потоку, що ніколи-ніколи не висихає. Мені здається, що у Ірина ніколи не було захоплення. А втім я знаю, хто йому подобається...
— Хто, Галочко?
Я обернувся і побачив: по сходах на веранду йшла Лариса. Так, я пізнав її, це була вона, це мусіла бути вона і ніхто інша. Її краса була протилежна Галоччиній. Коли Галочка це весна, Лариса — літо. Розкішне степове літо з голубінню безмеж, з душною ваготою розжареної синяви. Це була королева скитів, пані тарпанів, полозів. Без жарту, в її очах таїлась пристрасть кінних переходів, кочовищ, згар покинених вогнищ, радість руйнування, радість трофеїв. Галочка не знала, хто вона, звідки й яке відношення має до неї Ірин. Вона не знала нічого конкретного, але Лариса це був тільки символ. Така, а не інша повинна була полонити Ірина. Вона була певна цього, як самої себе.
Я не знаю, чому Ірин знехтував конспірацію. Він теж прийшов сюди. Він сів сам, на один столик далі від нас. Я бачив як з-під вій Лариси, що сиділа зовсім далеко від нас, у гурті акторів, раз-у-раз жагтіли довгі промені. "Як справи?" кинув він, п'ючи лімонаду. "Все йде добре. Він двічі запрошував мене до себе." "Дуже мило. Він закоханий у мені." А-а-а, вітаю..." Проміння очей Ірина й Лариси зустрілись далеко-далеко й розсіялись. "Він припадав до моїх колін." Tres bien" — лімонада зашипіла, це була вже друга пляшка — я ніколи не думав, що він такий романтичний." "Він джентлмен, яких мало" ... сухо прошепотіла Галочка, "його можна шанувати". "Залишається питання ..." Я мушу залишитись у нього на ніч, сьогодні..." "Надіюсь, все буде гаразд..." Мені хотілось підвестись і вийти геть. "Сьогодні код буде в моїх руках." "Tres bien" — він кивав головою як бовванець. Бідна Галочка. Вона тремтіла, я бачив це по цигарці, що жевріла між її пальцями. "Ірине, ти вже мене не любиш, я знаю. Ти мене зраджуєш." "Сцена?" "Ні, але мені це потрібно знати — ти знаєш, що я для тебе йду до Енґерслебена." "Для мене? Я гадав, для справи." Проміння знов зустрілись. "Справа це — ти, ти знаєш. І ти мені мусиш це сказати, чуєш, мусиш..."
Це було по-жіночому, гідне милосердя. Ірин спокійно поглянув на неї, на мене. "Я тебе люблю, Галочко, я тебе не зраджу. Тільки вірність. Чи не так, друже? ... Я міг би в цю мить вирішити становище. Я вагався. Я ще вагався. Я дивився в очі Іринові, він мені. Й він збагнув, що я знаю все. Але тоді в його очах замигтіли ці дивні, лиховісні скалочки. Я збагнув, що він міг би, зректись усього. В одну мить. Навіть життя. Навіть місячного шереху над Дністром. І я сказав: "Галочко, це правда — Ірин тебе любить, як завжди." Вона спалахнула. Знадвору озвалась автомашина. Я вийшов з нею. Це була штабна машина Енґерслебена. Його монокль відбивав це потемніле небо, хмарини, отари хмарок. Він стояв, приклавши руку до кашкета.
Його обличчя, порізане шрамами, було зовсім поважне, сливе мертве. І в тому був тріюмф його прусацької раси: він не видав себе. Я збагнув: він божеволів від Галочки.
— Це мій знайомий, письменник...
— Дуже тішусь.
Він подав мені суху руку. Він пробував усміхнутись. Я знаю, в інший час, він зрівняв би мене з пилинкою на своєму блискучому чоботі. Я був ніщо для нього, тотальний нуль, але через Галочку я виріс у щось.
— Schones Wetter, nicht wahr?
— Wunderschon, Herr Oberstleutnant...
— Sie sprechen ausgezeichnet deutsch, Herr Doktor...
— Ich habe meine Studien in Deutschland vollendet...
— Ah so! Tja, das ist wirklich schon...
Він уже нетерпеливився, він не мав про що говорити. І в ту мить, коли його монокль відбив (я це бачив) спуцулуватіле обличчя, чолом його пробігла блискавиця. Так, і це бачив я. Він подумав про мене зовсім інакше. Я опинився знечев'я в зовсім іншому контексті його уявлення. Ця мить для мене могла вирішити життя або смерть. Йому майнула думка, я знав її, я читав її в його очах, що я це не я, а хтось зовсім інший, лиховісний, підозрілий, небезпечний. Ворог. Так, тільки ворог. Але Галочка мене врятувала.
— Wir fahren, Herr Oberstleutnant...
— Jawohl, Grafin, wir fahren ...
На нас дивилась уся веранда. Всі череваті, золотоокулярні урядовці, спекулянти, шкурники. Ірин і Лариса. Я відійшов. Я не належав до ансамблю. Підполковник відчинив дверцята, Галочка ступила на підніжок, вона ще обернулась, поглянула поверх моєї голови, в закуток веранди — вона шукала Ірина. І потім ввійшла в машину. Я подумав: Марія Стюарт іде на ешафот.
XVII
— Cogito-ergo sum, озвався я, підвівся й крізь тафлю віконної шибки вдарила мене салатно-синя влада ночі. Ізар брязкотів сталевим пасмом за деревами; я тепер лиш помітив, що один осокір, розщеплений бомбовим ударом, стояв безлистою, сухітливою скаргою.
— Sum-ergo cogito, поправив мене професор Кравчук; ви відчуваєте, що така формула нам куди ближча, ніж декартівська. Від існування починається все; це гола правда, не потребує заперечень або це заперечення заперечення, в кожному випадку це об'єктивна правда, наша діяльність обмежена життям, між народженням і життям існує дійсність волелюбної, вільної людини, те, що буде завтра, — поза нами, те, що було, переконтрольовуємо нашим сьогодні, одне слово — наше буття в світі це факт, непереможний, як рокованість.
— А що ж тоді з вашою вільною людиною?...
Галочка й ми всі були ще в темряві. Сутінок відгороджував наші єства й це надавало деякої сміливішої барви думкам, чи взагалі це не парадоксально, що в темряві мислення світлішає.
Ми не бачили професора, ми бачили тільки його вусату тінь, він витікав, як із безодні.
— Наперекір усьому — людина вільна. Голе життя, але людина сприймає його або ні. Себто — людина сама відповідає за свою долю, б'ючись із життям, з його прикрим, недоречним фатумом часової обмежености, людина завжди є собою. Звідси безконечна драма її існування.
— В істоті речей це чорний песимізм, завважив я, цей фатум життя, замкненого тільки сьогоднішнім днем, і це борсання людини.
— Так, надії тут мало, промовив професор Кравчук, але прагнення волі вистане на виповнення цілого життя людини. Якщо ви це називаєте песимізмом, то, додаймо, це песимізм активности.
Галочка відійшла від нас, але, можливо, вона й не відходила — я був певний, що вона далеко — далеко від нас, в ретроспективному пляні. Вона підбирала схему для поєднання вчора — сьогодні.
— Я віддавна відчувала цю тривогу життя. Цю погорду до немічности людини зламати кордони. Але з вас ніхто не порадив би мені своїми теоріями.
— Порадити взагалі не можна, тихо проскрипів професор, можна тільки стверджувати.
— Галочко, вирішив я, усе ж: ви ламали кордони. Пригадайте комплекс Енґерслебена.
Я знав, що це її вразило. Але не було ради, я хотів, я болісно прагнув завершити ретроспективність цього вечора.
— Я недавно довідалась, сухо промовила Галочка, що Енґерслебен був деякими нитями зв'язаний з заколотом 20 липня.