Ситуація щодня змінялася, гіршала й затемнювалася. Тільки-но вчора амбасадор у реляції[120] князеві Чарторийському про розмову з віцеканцлєром похвалився, що його деклямація "dérangea visiblement la contenance du vicechancelier"[121], a сьогодні вранці всі попередні успіхи були перекреслені. На ранній авдієнції дипльоматичному корпусові в бурґу імператор Франц, чемно побалакавши з Розумовським про провісне негіддя, підійшов до амбасадора Шампаньї й привітав його зо щасливим вирятуванням першого консуля від злочинного замаху змовників Жоржа Кадудаля й ґрафа Артуа.
"…Cette félicitation inconcevable fût entendue par un de membres du corps diplomatique, qui était à côté de l’ambasadeur. Elle est presque généralement connue. C’est avec un sentiment pénible que l’on fait de semblables découvertes surtout quand l’expérience a démontré, qu’il ne faudrait qu’une impulsion différente pour tourner dans le maître en force contraire cette faiblesse qui est devenue la force de son cabinet…"[122] — обурено й схвильовано писав ґраф Андрей вже не Чарторийському, а імператору Олександрові. Росії могли не любити, не довіряти їй, але таке іґнорування подій, що нарушує balance politique, аж занадто свідчило про перфідність[123] віденського двору. Нечуване порушення права народів, замах на мир у Европі: триста драґунів зо штрасбурзького ґарнізону в білий день переходить Рейн, вступає на територію суверенного, незалежного князівства й пориває, сливе на очах, принца крови, спорідненого з першими тронами, з цим же віденським двором! І це все віцеканцлєр Кобенцель збуває знизанням рамен: "Vous voyez, comte, que nous sommes à la bouche du canon et que nous serons anéantis avant que vous puissiez nous sécourir[124]…"
— À la bouche du canon![125] — посміхнувся ґраф і кинув перо, щоб посипати піском сторінку. — Хай же нарешті загримлять ті гирла гармат і положать край безглуздим піжмуркам із цією лисячою пикою! Або Корсиканин скрутить нам усім в’язи, або ми скрутимо йому. Бо вкінці положення стає двозначне — не можна бути певним, чи сьогодні вже не ходять шифри від Кольоредо й Кобенцля до Талєйрана. Гарна коаліція, до чорта! А втім, кожний робить, що може, для своєї шкури…
Пархим з Панасом повстрічався,
Погнавши на поле воли,
До них Овдій з Харком прибрався,
Сказав, здорові, хлопці, ви були!
Що, дядьку, чуть за люд хрищений?
Щось він нам біга, як скажений,
Отаман соцьких всіх збира,
Бо голова щось коверзує,
Не добре, мабуть, він віщує,
В двори заєдно зазира…
Пригадав собі ґраф віршу безіменного піїти, переписану цього року на Різдво в Батурині від старого Іллі Безбородька. Хоч дотепний віршун і висмівав прозоро цілу коаліцію — Пархима, Панаса, Харка й Овдія, що їх пошив у дурні голова, проте ґраф власноручно переписав його твір і сховав у шкатулу, де зберігав усі свої малоросійські сувеніри. Ця вірша настирливо нагадувала йому чиєсь знайоме, запашне перо, але ні, це не могло бути воно…
Ще позаторік батько амбасадора, старий гетьман, прислав нарочитим післанцем у Штокгольм чепурну книжечку в сап’яновій оправі. І з того часу ґраф возив її з собою завжди у верхніх куфрах[126]. Ще й сьогодні лежала вона із розпочатим "Генієм християнства" пана секретаря амбасади, першого консуля в Римі, тут на столику. Ґраф посміхнувся, простяг мимохіть руку по цю маленьку книжечку, щоб розкрити її навмання й прочитати перші рядки, які попадуть на очі:
Отут земелька єсть, хлоп’ята,
Відсіль вона невдалеку,
Сицилія — земля багата,
Вона мені щось на знаку…
І що далі читав ґраф Андрей, то більше забував про Еттенгайм, про Кобенцля й штафети, а сміх його, дрібний та легкий, бився крильцями в холодні стіни кабінету. Льокай, пробігаючи у передпокій, побачив, як срібні льокони ґрафової перуки затряслися й плечі підплигували, немов їх пан заходився у пропасниці. Льокай збентежено підбіг до крісла, і Андрей Кирилович спіймав зляканий його погляд.
— Дурню! Чого тобі?..
Кинув книжку й взявся знову за перо. Непотрібно схвилювався, але льокай нагадав йому про штафету, що ждала на реляцію. І роздовбуючи шифр, в якому ніколи не був справний, заскрипів пером. Докінчував секретну нотатку про двох людців, якими цікавився Чарторийський… "Celui, qui se trouve sub littera A, est mr. Gentz, littérateur distingué dans la langue allemande et dont la plume, s’étant exercée souvent en français est capable de quelque énergie dans cette langue. Le second sub littera В est mr. Pozzo di Borgo. Ce dernier est de nation corse, il a rempli dans sa patrie des postes importants lors de troubles que l’ont agitée…"[127]
— Кавалєр Поццо ді Борґо! — лунко впав нараз голос льокая в кабінет, що поринав уже в сутінках. Ґраф швидко прикрив листа пісочницею й кивнув головою. Кавалєр ді Борґо мав завжди вхід до кабінету, так само, як Ґенц і Бетговен. Але два перші належали тільки до категорії "amis de balance politique"[128], a Бетговен, за висловом ґрафа, був "ami de coeur et de l’élévation de l’âme"[129].
— Слушний час розкусити нарешті цю штучку, — подумав Розумовський. Презентував кавалєра Чарторийському як певного конфідента[130], проте достоту не знав, чим дише. Якраз легкою ходою пройшов кабінетом стрункий красунь, притримуючи шпаду. Оливкове обличчя відразу виявляло його походження. Un chevalier accompli[131] — називано у Відні цього ад’ютанта генерала Паолі, завжди чемного, елєґантного молодика з тихим улесливим голосом і очима змії. Зміїне було не тільки в очах, воно таїлося в цілій гнучкій постаті, ніжних, але міцних руках, у плавкій ході.
— Добрий вечір, кавалєре! Я радий вас бачити!
Корсиканин потиснув пальці ґрафа й сів на краєць крісла в тінь, дарма, що ґраф хотів посадити його проти вікна. Нахилив трохи стан, підобгав ноги й чемно мовчав, чекав на ґрафів почин.
"Цей не може служити Анґлії, — подумав ґраф. — У нього, здається, чесне обличчя". І сказав:
— Що ж нового, кавалєре?
— Нічого, ексцелєнціє, більше як нічого. Всі нетерпляче чекають розв’язки справи бідолашного принца д’Анґієн. Узурпатор, я гадаю, не буде настільки сміливий, щоб простягати руку по його голову. Узурпатор задоволиться Пішеґрю й Моро…
— Нема сумніву, — повагом рік амбасадор. — З хвилини на хвилину чекаю депеші про звільнення принца. Французький уряд знає дуже добре, що цим учинком перекреслив усі симпатії, які (щоправда це дуже сумнівне) все ж були у декого. Тим більше поспішить направити свою необачну помилку. А що Ґенц, кавалєре?
Змія їдко посміхнулася й тихо засичала:
— Пан Ґенц студіює фінанси й буліст[132]. Вчора програв 1000 фльоренів. Взагалі останніми часами він живе рішуче понад бюджет. Куафери[133], перфуми, вино… Можна було б подумати, що має відкритий рахунок англійського короля…
Амбасадор посміхнувся й собі. Він зрозумів добре натяк ді Борґа. Але, граючися шарніром табакерки, сказав розважно й впевнено, як завжди:
— Пан фон Ґенц, безумовно, дуже добрий літератор. Вся європейська політика, ввесь європейський баланс замкнений у вістрі його пера. Він це знає й продає його всім державам, всім кабінетам, з тим однак, що пише завжди проти Франції й революції. А це найголовніше. Ми дивимося тому на багато речей крізь пальці. Відкривання Відню очей на якобінську небезпеку більше ніж потрібне… Пан фон Ґенц виконує поки що своє завдання бездоганно, й ми задоволені…
— А однак ця людина служить Анґлії, — подумав ґраф і продовжував далі, тепер жартівливо. — До речі, ваш земляк, кавалєре, ґенерал Наполеон Буонапарте, переживає тепер гарячі дні. Кажуть, Меневаль не встигає писати під його диктат. Трудно відмовити йому подивугідної впертости й витривалости. Є в тім щось диявольськи великого…
Поццо ді Борґо зчорнів од люти. Змія прокинулася з роздратованим сичанням.
— Прошу Вас, ексцелєнціє, не називати моїм земляком цього підлого ренеґата! На один звук його ймення я тремчу від ненависти…
"Цей міг би шпигнути стилетом і не здригнувся б, — подумав амбасадор, — він і тепер, мабуть, має стилет із собою…" Йому пригадався Неаполь, королева Марія Кароліна, спогади минулих любих днів молодости. Він посміхнувся й слухав Поццо ді Борґа, що говорив із несхованим запалом. Дійсно, ім’я першого консуля призвело його до тремтіння.
Змія вже не ховалася у прірвах очей, а підвелася, блискаючи отруйними, розлюченими зіницями.
— Комедіянт, шарлятан, жалюгідний кар’єрист, авантюрник і шальвіра[134]! В часі революції спекулює з Бур’єном на домах зґільотинованих аристократів, ходить у латанім мундирі, вдає раз поміркованого, раз якобіна, носить трьохкольорову кокарду, підлабузнюється до Робесп’єра, пише потайки улесливі листи до Паолі, змовляється з Сальцеті, нібито хоче визволити батьківщину, в рішучий момент її зраджує й бомбардує своє рідне місто — вірний конвентові і Франції, революційній Франції — щоб незабаром розігнати картачами ту саму юрбу, яка його так палко зустрічала, підсаджує до влади Барраса, щоб потім його підступно знищити й самому усадовитися на теплім місці у Тюїльрі… Ексцелєнціє, чи є в тім щось велике, в тім ланцюгу зради, підступу й підлоти? І зважте, що це ще далеко не повний ланцюг! Згадайте Бернадотта, нещасного Туссена Лювертюра, Моро, а тепер цей нечуваний, бандитський наскок на Еттенгайм! Його щастя, що має біля себе таких самих, як він: Ожеро, Массена, Ней, Лян, Мюрат, Даву — самі волоцюги, злодії, бандити, різники, пекарські челядники, пастухи… Ні, ексцелєнціє, це один із шарлятанів, що на них багатий наш вік. Це жаба, ексцелєнціє, й вона трісне раніш, ніж встигне надутися.
— Ваш запал — шляхетний, кавалєре ді Борґо, — посміхнувся Розумовський, — бо випливає з патріотизму. Одначе, коли б так було, амбасадори могли б спокійно сидіти в своїх амбасадах і чекати на тріснення жаби. Але, на жаль, так не є. Ґенерал Буонапарте — це революція, це загроза старому, доброму ладові. Революція, кавалєре, не жаба. Це кентавр. І великість Буонапарте в тім, що він осідлав кентавра — революцію. Будемо ж, кавалєре, — зітхнув ґраф, — робити все, що в нашій силі, щоб спинити скажений біг кентавра…
— Я слухаю, ексцелєнціє, — нагнув голову Поццо ді Борґо.