Коли, скажімо, приїздив з району товариш Вивершений і закликав, то питається: кого він закликав — Самусів чи Щусів? Яспо ж, що й тих і тих.
Єдпість інтересів приводить до єдності яусиль, а вже тут і до єдності душ — рукою подати. І така єдність,— можна сміливо це стверджувати,— запанувала між Самусями й Щусями, {хоч і зберігалися їхні споконвічні нахили (в одних до природи, в других до техніки), а також, сказати б, генотипи: всі Самусі були схожі па Самусів, а Щусі — тільки на Щусів. Самусі вродливі, меткі, динамічні, Щусі — якісь знеформлені, ледачкуваті, байдужі. Неоднаковість між двома родинами була така вражаюча, що вони й самі дивувалися. Сходилися на свята, на іменини, на поминки чи вже як воно там доводилося, пили по чарці, закусували, дивилися один па одного, несміливо доторкувалися, пробували пучкою:
— А чого це воно, куме, так?
— Як?
— Та що ти пе схожий на мене, а я на тебе.
— Та я й сам уже думав.
— Ге, а я знаю.
— Та ну!
— А знаю ж!
— То й чого ж воно?
— Бо я — Щусь!
— Ге, а я — Самусь!
— От і вгадали!
— От і рішили!
— Га-га-га!
— Ге-ге-ге!
Тут промайнуло слово "кум" і, слід сказати, не випадково. Треба врятувати де звання, вивести його з мороку небуття, витягнути з безвісті, в яку воно було провалилося, але закономірно відродилося, про що свідчить той факт, що навіть Щусі й Самусі покумилися на рівні синів чи онуків, і у взаєминах між ними було зареєстровано пе тільки звертанпя "куме", але й — подумати тільки! — "дорогий куме".
6
Левенця ще тоді не було. Не виходив він па суспільну арену, бо мав десять чи там чотирнадцять років. Отже, ніякого вирішального голосу, тільки дорадчий. Щусі теж виявилися відсунутими на другий план, бо всі свої зусилля зосереджували довкола сіна, риби, дров, усього того, що можна здобути в Дніпрі, у плавнях, у лісі, вибороти в природи, яка хоч і могутня, але мовчазна й покірлива. Самусі ж осідлали колгоспну техніку і завдяки цьому заволоділи всіма ключовими позиціями. Щоправда, старший брат їхній Дем'ян виїхав з села і вже давно працює десь на Донбасі кочегаром, зате Денис став комбайнером і виходив у передові механізатори, а найменший Давидко влаштувався шофером на колгоспнім грузовику і виявив таку меткість, що за день міг обскакати всю європейську частину Радянського Союзу. Такому відкрий кордон — він за ніч змотається в Африку, чимсь там розживеться, по дорозі продасть і привезе додому ще чогось. Саме Давидко й привіз повесні з станції якогось чоловіка з чудернацькою штуковиною, яка займала півкузова. Чоловік був молодий, з вигляду й за манерами інтелігентний, попросив Давидка, щоб той віз його до сільради або до контори колгоспу, але молодший Самусь знав діло й для початку притарабанив прибульця до рідного дворища й доповів главі роду Самусів, старому Демидові, який щось майстрував у хижці: чи то клепав комусь нову цеберку, чи робив совок для борошна, чи лійку для олії — чоловік мав ремесло в руках і не сидів без діла жодної хвилини.
Давидко став на порозі хижки, хотів переждати, поки батько перестане клепати, але той не зважав на сина, брязкотів бляхою далі.
— Та чи ви не бачите? — розсердився Давидко. Старий Самусь відклав киянку.
— Тебе, чи що?
— Привіз оп.
— То завозь у двір,— вважаючи, що Давидко роздобув щось незаконне, спокійно порадив Демид.
— Чоловіка привіз.
— Нащо?
— А попросився па станції. І сидить у кузові. В кабінку не захотів.
Сидіти в кузові й тридцять кілометрів обдуватися весняним степовим вітром? Старий Самусь легко відгорнув з дороги сипа й пішов з хижі поглянути на того дивака.
Старий припадав на праву ногу, яку йому ще до війни різонуло пасом з молотарки (через що не потрапив і на фронт), ішов через двір довго й повільно, так що встиг роздивитися того дивного чоловіка в кузові Давидкової машини й помітити, що він вельми пристойний, молодий, інтелігентний і, здається, навіть розумний. Хто ж такий? Представник, інспектор, з народного контролю чи з газети? Видно, хотів одразу все побачити, нічого не пропустити, молодий та вушлий,— ото й вигпіздився в кузові.
— Здрастуйте,— сказав поштиво Демид.— Що ж це ви отак на вітродуві?
— Нічого, не турбуйтеся,— привітавшись, відказав той.
— І здалека?
— З самої столиці.
— З столиці? Ма'ть, з газети?
— Ні, я з академії...
— З академії! — аж сплеснув руками Самусь.— А гнетеся в кузові.
— В мене тут макет,— просто пояснив незнайомий.
— І оце ви до нас з тим... макетом?
— До вас.
— Як же це толкувати?
— Иу, бачите, інструктивно, але 8 попереднім обговоренням.
— Вказівки, значиться.
— Не зовсім.
— Поміч?
— Не так і поміч, як узгодження.
— То, може, в нас і заночуєте? Довечеряємо, відпочинете, а тоді вже й узгодження.
— Навіть пе узгодження,— уточнив незнайомий,— а пошуки найліпшого варіанта.
— Шукатимете, значить?
— Так.
— Що ж, коли не секрет? — спитав старший Самусь, крадькома кидаючи погляд під повітку, де в нього було звалено три машини антрациту, привезеного Давидком від старшого брата, який зекономив вугілля в своїй кочегарці, одержавши за це відповідну премію і, ясна річ, реалізувавши ва відповідну винагороду деяку частину зекономленого палива, чим довів своє досконале володіння законами чорного ринку, або, як висловлюються економісти, кон'юнктури.
Але прибулого не цікавив ні незаконно придбаний антрацит, ні сипи старого Самуся, які досконало оволоділи технікою і законами економіки.
— Бачите,— підвівшись у кузові, так ніби хотів читати лекцію або виголошувати промову перед усім селом, сказав він,— ми наполегливо шукаємо шляхи й способи поєднання цікавих елементів старовинної української архітектури з найновішими досягненнями будівельної науки й техніки. Ви ж, мабуть, чули, що вашо село, в зв'язку з будівництвом чергової гідростанції на Дніпрі, затоплюється.
— Затоплюється? — злякався Самусь.— Все оце затоплюється?
— Так, усе.
— І Карпів Яр?
— І Карпів Яр. Ми навіть маємо пропозицію від Комісії по перейменуваннях назвати ваше село Світлоярськом.
— А ми ж куди?
— Ви — в нове село. В Світлоярськ.
— Світлоярськ? Де ж це?
— А ось у мене в машині.
— В машині?
Цього старий Демид ніяк не міг второпати. Його Давидко все возив у машині, що погано лежало, але щоб ціле село!
— Та як же це — село в машині?
— Макет села. Ви побачите. Я ж для цього приїхав. У мене домовленість з вашим головою сільської Ради. Сьогодні ввечері маємо обговорити, бо завтра вранці я вже — назад.
Упродовж усієї цієї розмови Давидко стояв збоку й знудьгова-но вивірчував у землі ямку підбором черевика.
— Чого ж стоїш? — гримнув на нього батько.— Підсади! Давидко підскочив, підставив батькові плече, старий Самусь
заліз у кузов, глянув па іграшкове, розлінієне прямими вулицями село, сховане під прозорим чотирикутним ковпаком, присів, тицьнув туди й сюди зашкарублим пальцем, щось спитав, щось переші-тав, у деталі вникати не став, подякував столичному товаришеві, анов гукнув до Давидка:
— Чого ж стоїш? Заводь та поїдемо до сільради.
— 1 ви поїдете? — не повірив Давидко. Бо й чого б ото батькові телющитися туди серед білого дня?
— А ти хотів, аби Щусі поїхали, чи як?
І вже все ясно, старе поверталося знову. І коли Самусям упродовж цілих століть не вдалося довести, що засновниками села були вони і що легендарний Карпо належав до їхнього роду, то вже тепер усе йшло їм до рук само: і нове село, і нова назва, і основоположники, і фундатори, і радники та порадники.
— Вези! — затупотів у кузові Демид, аж столичний товариш поглянув на нього трохи стривожено.
До вечора старий Демид вже не вийшов з приміщення сільради. Щоправда, сидів мовчки, але сопів так гучно й з викликом, що Зновобрать почав підозрювати щось лихе і погрозив йому пальцем:
— Ти, Демпде, мені, кажеться-говориться, без катаклізмів. Пойняв?
Для обговорення макета нового села скликано було актив, але Самусі й Щусі прийшли всі і прилаштувалися одразу з обох боків макета так, що ніхто й відступитися по міг. Щоправда, було па що подивитися! Не село, а якась біла казка! Рівні квартали, зелені садки, акуратні домочкп, сонячні веранди, двоповерхова школа з спортзалом і басейном для плавання, величезний Будинок культури з бібліотекою і читальними залами, колгоспна контора, будинок сільської Ради, кінотеатр, магазини, дитячі заклади, кафе. Архітектор не забув навіть нужників, намалювавши їх у формі унітазів 8 пташиного польоту.
Щоправда, макет — це ще не село, тут, як сказав архітектор, потрібні уява, розмах і сміливість мислі, вміння в маковому зерняті побачити розквітлі поля, з нічого витворювати безмежні світи.
Що таке уява, світлоярівці знали й без архітектора. Навіть більше: знали, де саме треба почухати потилицю, щоб уявилося все, що слід і як слід. Сиділи, чухали потилиці, запекло курили, так що макет потопав у хмарах тютюнового диму і виринало з того хмаровиння щось уже й геть фантастичне.
Архітектор, озброївшись указкою, давав пояснення, сипав словами, малював перспективу, розкривав обрії, трам-тарарам. Щусі й Самусі нависали з двох боків над макетом, поблискували очима, водили поглядами за архітекторовою указкою, як кіт за мишею, повторювали мовлені ним слова, вихоплюючись один з-перед одного, щосили намагаючись не поступатися так звапим пріоритетом, тобто першістю.
— Л ось тут буде наичарівніпшй куточок вашого нового Євіт-лоярська,— показував архітекторі— Колгоспний сад. Окраса Світ-лоярська.
— Окраса,— прогули Самусі.
— Окраса,— луною повторили Щусі.
— Аз цього боку планується насадження соснового бору. А тут виросте діброва. Це дасть фітонциди. і
— Фітонциди,— відгукнулися вмить Самусі
— Фітонциди,—пе відставали Щусі.
Самусі ж, упевнено заволодівши пріоритетом, першими й сполошилися:
— Фітонциди? А що воно?
— Еге ж, що воно? — й собі, хоч і мляво, поцікавилися Щусі.
— Фітопциди,— пояснив охоче архітектор,— цс такі речовини, які сосна виділяє в повітря. Дуже корисні для здоров'я.
— Значиться, ми житимемо серед цих... фітонцидів? — поспитав Демид Самусь.
— А чого це ви, а не ми? — здивувався найстарший із Щусів.
— Того, що мп — це ми,— поясппп їм Денис Самусь і припечатав своїм незаперечним: — Все правильно!
— Ні, неправильно! — заревли Щусі.— Це наш куток!
— Пі, наш!
— Горлохвати!
— Самі ж горлохвати!
— Ще наш Карпо Самусь!
— Щусь, а пе Самусь!
— Щусі голодранці,, а Самусі були козаки!
— То Щусі козаки, а ви дьогтярі!
— Ми козаки!
— А таки ж мп!
— Та погляньте на себе!
Доведеться перервати цю вельми цікаву суперечку, хоч це й порушить хронологію або плин розповіді.
Навіщо переривати? Та щоб уявити собі представника Самусів або представника Щусів отим, як писав наш душе шановний письменник, чепуруном і гаванцем, зодягненим такг що аж очі боліли дивитися на нього, бо все на пім мерехтіло й рябіло.