Три долі. Гоголь, Шевченко, Чехов

Павло Загребельний

Сторінка 6 з 8

Така щаслива доля судилася тільки великим поетам і зовсім небагатьом прозаїкам. Серед них і Чехов. Може, тому він ще й драматург? Але навряд чи можливо розокремити в ньому автора оповідань і автора п'єс, та чи й є потреба це робити?

Вперше я "проковтнув" усього Чехова майже сорок років тому. Моє рідне село фашисти, втікаючи, спалили, вціліло тільки кілька хат під черепицею. Саме на горищі одної з таких хат, у діда Радька Загребельного, я, повернувшись з війни, і знайшов кілька пак книжок, перев'язаних ще дореволюційним шпагатом. То були "приложения к журналу "Нива" — зібрання творів двох письменників: Чехова і Шеллер-Михайлова. Дід Радько ще до революції служив на залізниці кондуктором і навіть у класних вагонах, становище зобов'язувало його грати роль інтелігента,— ось так і став він передплатником "Ниви" і додатків до неї. Хоч і не читати, зате передплачувати. Велике діло мода!

Хоч як там було, я зрадів неймовірно, бо мав що читати на кілька місяців. Чехова я знав, хоч, ясна річ, не в такому повному обсязі, як пропонував мені видавець Маркс, про Шеллера-Михайлова взагалі не чув. Та й хто про нього чув? Навіть випускники філологічних факультетів навряд чи скажуть вам сьогодні що-небудь про цього письменника. А тим часом Шеллер-Михайлов виданий був Марксом ще в більшому обсязі, ніж Чехов! Це мене здивувало і навіть обурило. Як же це і навіщо — думав я.

Тепер я думаю так само, але думаю і про інше.

Як письменник Чехов не був самотній. Навіть Гомер, з якого починається вся світова література, мабуть, мав літературне оточення. Чехову пощастило жити й працювати поряд з Львом Толстим, при ньому входили в літературу Горький, Бунін, Купрін, він застав живими Достоєвського, Тургенева, Салтикова-Щедріна, Короленка, але були ще, сказати б, сучасники найближчі, за висловом самого Антона

Павловича, письменницька "артіль" під назвою: "80-ті роки", або "Кінець XIX століття". Ось найголовніші з тої "артілі": Микола Лейкін, Ігнатій Потапенко, Ієронім Ясин-ський, Казимир Баранцевич, Віктор Білібін, Володимир Тихонов, Іван Леонтьев (Щеглов), Олександр Маслов (Бе-жецький), Михайло Альбов. До них можна додати скромних літераторів, яким покровительствував Чехов,— Олександр Чехов, Лідія Авілова, Олена Шаврова-Юст, Марія Кисельова, Микола Єжов. їхні імена ми знаємо тільки завдяки листам Чехова, адресованим до них,— в літературі ж вони не зоставили жодного сліду. А який слід від усіх отих белетристів, дехто з яких (як Потапенко) вважав себе популярнішим за Толстого, інший вів себе як літературний вельможа (Лейкін), ще інший (Ясинський) чванливо проголошував себе володарем умів і жерцем чистого мистецтва?

"Одних у ж нет, а те далече..."

Від "маленького Щедріна" — Лейкіна лишилося тільки два вислови: "Наше вам с кисточкой" і "Это тебе не фунт изюму". А він же написав понад сім тисяч гуморесок! Від Потапенка, автора десятків романів, повістей, драм, якийсь час ще лишалося словосполучення "не герой" (назва одного з його романів), але забулося й воно. Так само, як романи Ясинського, як трилогія "маленького Достоєвсько-го" — Альбова "День та ніч", як п'єси.Щеглова і сатиричні дрібнички Білібіна.

В літературі триває невпинний відбір, укрупнюючи справжнє і ставлячи на місце малозначне, лишаючи в ній тільки те, що відповідає духовному розвитку народу. Може, тогочасна критика спромоглася поставити Чехова над цими літераторами, осягнула розміри його обдарування, передбачила долю його творів? Де там! "Не расцвев, увядаете" — ця перша відповідь з сатиричного листка студентові Чехову, мовби безкінечно варіюючись, переслідувала письменника до самої смерті майже у всіх критичних вправах над його творами. Навіть після смерті Чехова якийсь Берг написав: "Автор самых средних способностей возвеличен, как гений, прославлен на всю Россию".

Сумнозвісний Буренін в "Новом времени" писав, що через 10—15 років Чехов, як фальшиво роздута величина, буде забутий, бо, мовляв, його розвиток і освіченість не дорівнюються віку.

Чехова звинувачували в наклепництві на життя, в незнанні людей, на нього писали фейлетони, йому давали безглузді поради, домагалися від його творів показного бадьоріння і казенного оптимізму. Може, такого, як в романі Потапенка "Не герой". Потапенко писав: "Я клопочусь про середніх людей, про людей з середніми здібностями. Вони не можуть здійснювати великих справ, великих подвигів, великих жертв... коли таких людей буде багато, ми дечого досягнемо".

Критик Скабичевський, який обіцяв колись Чехову, що той умре п'яний під парканом, назвав цей погляд Потапенка "ясним і бадьорим", а ще хтось написав, що коли Чехов дивиться на світ "жизнегорестно", то Потапенко, навпаки,— "життєрадісно".

Що казати про критиків, коли й .рідний брат Антона Павловича Олександр, який теж пробував сили в літературі (він писав оповідання, п'єси, написав "Історичний нарис пожежної справи в Росії", "Хімічний словник фотографа") і вперто підписувався "А. Чехов", страшенно обурювався, коли в енциклопедичному словнику Павленкова про нього написали після Антона Павловича. Там було написано: "Чехов Александр Павлович — брат предыдущего". Чому це брат попереднього? — обурювався Олександр.— Адже я старший за Антона. Так що я — попередній. І в літературі я виступив перший. Знову ж таки я попередній. Та й, нарешті, за абеткою теж я перший маю стояти, так що ніяк не Антон, а я попередній".

Всіх розставляє час.

Але Чехов, власне, ще молодий письменник, вже відчував і свою силу, і свою вищість над багатьма літераторами. Ще тоді, як по десять разів ходив до редакції "Будильника" за трьома карбованцями, він уже в листах до Лейкіна незалежно пише про "Переломи" і "Безодні" Маркевича, за які Катков платив авторові по п'ять тисяч (перший великий гонорар Чехов одержав за "Степ" —500 карбованців). Він добровільно бере на себе обов'язок опікуватися багатьма не тільки молодими, але й старішими за себе, досвідченими белетристами, для одних він редактор, критик, порадник, опікун, для інших — товариш, вдумливий читач, чесний поцінувач їхніх творів. Він розумів, як важливо вчасно сказати товаришеві підбадьорливе слово, він не хапався за імена вже відкриті й утверджені, не розхвалював обачливо того чи іншого тільки після його смерті,— Чехов передовсім дбав про розвиток літератури, розуміючи, що в цьому запорука і його власного розвитку.

Коли Баранцевич запропонував Чехову взяти участь у збірнику пам'яті Гаршина, Антон Павлович написав йому: "Що більше згуртованості, взаємної підтримки, то швидше ми навчимося поважати й цінувати один одного, то більше правди буде в наших взаєминах".

Він невтомно нагадував про потребу інтелектуального зросту і розширення світогляду, про постійне оновлення творчого діапазону, про боротьбу з несерйозним ставленням до письменницької праці, недбалістю, малописанням, тяжінням до штампів, стильовою і мовною архаїкою. Все життя відзначаючись дивовижною скромністю, чужий бундючності, чванливості, ніколи не граючи ролі літературного вельможі, не переносячи щонайменшої шумихи довкола своєї особи, Чехов висміював лакействування перед іменами, низькопоклонство і обожнювання, яке доходить "до дизентерії", і над усе ставив відчуття особистої свободи. В листі до Суворіна в 1889 р. він писав: "Крім достатку матеріалу й таланту, потрібне ще дещо, не менш важливе. Потрібне змужіння — це раз; по-друге, необхідне почуття особистої свободи..."

Чехов ніби перегукувався з словами забороненого тоді в Росії Герцена: "Свобода особи — найбільша справа: на ній і тільки на ній може вирости дійсна воля народу. В собі самій людина повинна поважати свою свободу і шанувати її не менше, як в ближньому, як в усьому народі".

Саме відчуття великої моральної свободи і послідовне, можна б сказати, запекле відстоювання її і в житті, і у творчості дало змогу Чехову змалювати загальні закономірності життя, безстрашно руйнувати ілюзії, чесно показувати правду життя.

Горький писав Чехову: "Ви, здається, перша вільна і чужа поклонінню будь-чому людина, яку я бачив". А дружині з Ялти, тонко вловлюючи літературну атмосферу, яка оточувала Антона Павловича, скаржився: "Як гидко й дріб'язково заздрять йому різні "співбрати по перу", як вони його не люблять".

Ми звикли сьогодні повторювати слова Чехова: "В людині все повинно бути прекрасне: і лице, і одяг, і слова, і думки",— і його життя з відстані часу малюється нам теж як щось усуціль прекрасне, гармонійне і витончене, ніби його геніальні оповідання. Яка омана!

І страшна епоха царів-вішальників та їхніх наставників — победоносцевих. І нестерпно тяжкі матеріальні умови життя. І хвороба, що передчасно звела письменника в могилу. І оті "співбрати по перу". Ієронім Ясинський, що набивався в друзі до Чехова, виявився літературним Яго і перший злобствував при невдачі "Чайки" в Александринському театрі. Єжов, який жодного рядка не надрукував без допомоги Чехова, після смерті письменника, мов той щедрін-ський Неуважай-Корито, виступив з ганебною статтею, в якій назвав талант Антона Павловича "невеликим і часто наслідувальним".

Розумієш тепер страшні слова Чехова з його записної книжки: "В могилі я лежатиму сам, як, по суті, й живу самотній". Від безнадійної самотності й покинутості могла б порятувати його прекрасна дружба з Горьким і Буніним, ласкаве ставлення Толстого (досить скупого на такі почуття до літераторів), закоханість у його талант молодих акторів Художнього театру. На жаль, це було вже тоді, коли життя письменника кінчалося.

Що ж, Чехов був готовий до всього. Це його слова, які вимовляє в "Чайці" Ніна Зарічна: "Головне не слова, не блиск, а вміння терпіти. Вмій нести свій хрест і віруй".

З дитинства він виробив у собі велике вміння протистояти мерзостям життя веселістю, насмішкуватістю, жартівливим лицедійством і зберіг цю здатність до кінця свого творчого шляху. Його розум вигострювався іронією, іронія виступала в нього як одна з форм істини і водночас слугувала письменникові своєрідною маскою, щоб приховати власну ранимість, м'якість, делікатність душі. Переважна більшість читачів знає Чехова тільки як жартівника, гострого, дотепного, автора "Ученого сусіда", "Унтера Пришибеєва", "Людини у футлярі", "Душечки", "Конячого прізвища".

Щоб так сміятися, вже не кажучи про яскравий талант, потрібна була неабияка громадянська мужність, отой "стрижень" в душі, про який Чехов найперше допитувався в кожного молодого літератора, неодмінне вироблення загальної ідеї життя, без якої гинуть найбільші уми і обдарування (приклад героя повісті "Скучная история"), вірність правді безумовній і чесній.

1 2 3 4 5 6 7