Вівісекція. Прекрасно. Якомога більше вівісек-цій, міс Грін, і ви ввіллєтесь в нашу дружну сім'ю однодумців!
Забиратися на край Америки, щоб влитися в таку похмуру сімейку?
Але не було ради. Не стане ж вона знов просити Дейва, щоб пошукав для неї місця на великому американському континенті!
Від містера Бентвуда виїхати вдалося лише в неділю, коли Кетлін знайшла неподалік від школи дві кімнатки в доволі занедбаному пансіонаті. Не обійшлося без жалів і зітхань містера Бентвуда. Керол, мабуть, розуміла, що діється в душі Кетлін, тому не стала її вмовляти й розраювати, тільки шепнула на прощання: "Коли що, то ти до мене без усяких там... Я все розумію і зрозумію, коли треба... З старим побуду до весни. Жалко його самотини..."
Містер Бентвуд проводжав Кетлін до таксі, ніяк не міг повірити, що вона їде від них.
— Вам тут було б набагато вільніше,— вириплював він своїм механічним голосом,— набагато вільніше... Може, це зима... А от коли настане весна і пригріє сонце, ви не впізнаєте озера. У мене є човен... Без мотора. На веслах...
В місячну ніч ви берете човна, випливаєте на озеро, піднімаєте весло з води, а з нього стікає старе золото. Фантастика! Обіцяйте, що ви не забудете нас, міс Грін.
— Як же я можу вас забути? — засміялася Кетлін.— Адже ви голова ради шкільних попечителів.
— Попечителі, попечителі... Все це пусте. Обіцяйте, що ви не забудете Бент-лейк, ось!
Кетлін послала йому повітряний поцілунок, і таксі поїхало.
Бідолашний чоловік з своїм бідолашним озером!
А власне — озеро як озеро. Ним значилася на карті вся ця місцевість, містечко, де була школа, теж, як і озеро, звалося Бент-Лейк, його мешканців відповідно всі звали бентлейківцями, Кетлін з часом теж мала поповнити їхнє число.
Зіткнулася вона з озером вже за нових обставин і геть несподівано.
В п'ятому класі розповідала про жаб. Про звичайну європейську жабу, яку знали ще древні греки і яку згадує в "Природничій історії" Пліній. І про рінодерму латиноамериканську, самець якої (сам завбільшки з наперсток) виношує до п'ятнадцяти зародків у горловому резонаторі. І про північноамериканську жабу піпу, яка виношує дітей у себе на спині в спеціальних гніздах-капсулах з прозорими ковпачками.
— Як солдати в М-113 або в "Бредлі"! — гукнув Джеррі Маккалістер, що відзначався нестримним норовом.
— Що це таке? — спокійно спитала його Кетлін.
— Армійські бронетранспортери,— пояснив хлопець.
— Звідки ти про них знаєш?
— Нам розповідає про все це містер Текел,— пропищала найменша в класі Пеггі Торп.
— Гадаю, тему армійських бронетранспортерів ми вичерпали і ви дозволите мені далі розповідати про піпу? — поцікавилась Кетлін.
В класі захихикали не знати на чию адресу: вчительки чи Маккалістера.
— Маленькі піпенята,— ходячи між столами, розповідала Кетлін,— висовуються з-під прозорих ковпачків і хапають усе, що пропливає повз них: водяних бліх, дафній, циклопів, дрібних черв'ячків тубіфексів...
— Вони визирають, як танкісти з люків? — знов вибухнув Маккалістер.
— Здається, ми домовилися не чіпати військову тему! — зупинилася біля нього Кетлін.
— А в нашому Бент-лейку жаби не живуть,— пропищала Пеггі Торп.
— Звідки ти про це довідалася, Пеггі? — поспитала її Кетлін.
— Не живуть, точно! — гукнув і Маккалістер.
— Не живуть, не живуть,— загудів клас.
— А що ж у ньому живе, діти?
Ніхто не відповів, тільки Маккалістер, трохи помовчавши, пробурмотів:
— Живе там що чи не живе, а жаби не живуть — це я знаю точно, бо ще не вбив там жодної, хоч скільки визи-рював! •
— Гаразд, діти, я обіцяю вам довідатися і пояснити,— сказала Кетлін.
Того ж вечора вона подзвонила містеру Бентвуду. Той так зрадів, почувши її голос, що на якийсь час геть утратив дар мови. Кетлін не на жарт злякалася за нього. Може, його хвороба прогресує і він уже не здатен навіть говорити?
— Як ви себе почуваєте, містер Бентвуд? — ласкаво поспитала вона.
— Я... мені,— він довго рипів, зітхав, клекотів горлом,— цей ваш дзвінок... Така мила несподіванка... Ми тут з Керол... Про вас...
— На жаль, причина мого дзвінка — занадто прозаїчна.
— Ви і прозаїчність? Миле дитя, хіба можна?..
— Гай-гай, містер Бентвуд... Не забувайте про мій фах... І що б ви сказали, приміром, про жаб?
— Про?... Ви сказали: про...
— Про жаб. Найзвичайнісіньких представників голих гадів, які живуть у воді, на землі, на деревах...
— Не зовсім вас... тобто зовсім вас не розумію, Кетлін...
— Я хотіла спитати: у вашому озері, в Бент-лейку, живуть жаби?
— В Бент-лейку? Жаби?
— Так.
— А чому це вас зацікавило?
— Ну, я ж біолог. Люди — земнородні, жаби — земноводні...
— А, так-так... справді... Ну що ж... Можу задовольнити вашу цікавість щодо цих...
— Голих гадів. Жаб.
— Так, так... Це ви надзвичайно влучно: голі гади... Саме тому, що вони гади, та ще й голі, в Бент-лейку їх немає... І не може бути, запевняю вас...
— Ви не хочете сказати, що Бент-лейк має свої озерні моральні категорії?
— Моральні? Бент-лейк? Навдивовижу точно сказано! Я сам якось ніколи не...
— Але в природі повинна панувати відповідна гармонія. І коли не вистачає якогось складника, гармонія порушується.
— Може бути, цілком може...
— Що б ви сказали, коли б я спробувала поселити в Бент-лейку бодай парочку симпатичних зелененьких жабок?
— Ви б... хотіли?
— Ну так. Я ж біологіст, то ви не заперечуєте?
— Для вас — ніколи.
— Для озера. Для вашого Бент-лейку.
— Для озера. Так, так, для озера.
— Я вдячна вам, містер Бентвуд,— сказала Кетлін і припинила розмову, щоб не мучити бідолашного далі.
Вона звернулася до Чікагського зоопарку, розповіла про Бент-лейк і попросила прислати кілька пар європейських і американських жаб для проведення експерименту заселення озера. За два тижні на адресу школи прийшов по пошті дбайливо запакований акваріум. Кетлін подзвонила містеру Бентвуду, щоб попередити його про експеримент, однак Керол повідомила їй, що батько поїхав на кілька днів до Гарвардської школи бізнесменів, і порадила не ждати його.
— Хіба він став би заперечувати? — сказала Керол.— Це ж для науки, а він сам усе своє життя присвятив науці. Хоч, правду кажучи, я вже не розберу, де в нього кінчається наука і де починається бізнес.
Шкільним "басиком", з усім п'ятим класом, ясного весняного дня Кетлін виїхала до Бент-лейку.
— Нам треба знайти мілке місце, де вода добре прогрілася сонцем,— сказала вона учням.
— В Бент-лейку — і мілкі місця! — засміявся Мак-калістер.— Де це ви бачили, міс Грін, мілкі місця в Бент-лейку?
— А що, хіба немає?
— Там навіть дна немає, міс Грін!
— Але щось же є?
— Ну, я знайду таке місце, де зручно підійти до самої води. Але глиб скрізь страшний, міс Грін!
— Коли так, то в озері дуже холодна вода?
— Холодна? Я б не сказав. Іноді вона просто обпікає.
— Ти купався в Бент-лейку?
— Купався? Хто ж купається в Бент-лейку? Ніхто й не чув про таке! Тут і біля берега ніхто... І не тому, що озеро належить містеру Бентвуду... Він добрий і ніколи нікого не проганяє... Але однаково ніхто...
— Сподіваюся, ти не злякаєшся, коли ми доручимо тобі випустити в озеро з акваріума наших новоселів? — сказала Кетлін.
— Чому б я мав лякатися? Міс Вайтейкер, наша фізкультурниця, учить нас не лякатися ніде й нічого. І ми з Джеймсом справді не боїмося нічого.
Він кивнув на свого сусіда по "басику", сонного, глевтякуватого хлопця з магнітофоном, причепленим на шиї. З тим магнітофоном глевтякуватий Джеймс приходив і на уроки і цілими днями то через навушник, то й на повний звук слухав знову й знову Спрінгстіна 1, так що Кетлін навіть не могла запам'ятати його прізвища і про себе звала Спрінгстіном.
— От і гаразд,— сказала Кетлін,— ви з Джеймсом беріть акваріум, обережно занурюйте в воду, так щоб жаби могли випливти в озеро... Я помагатиму вам, а всіх прошу дивитися і теж помагати, коли виникне потреба...
Помагати не довелося нікому.
Щойно Маккалістер і Джеймс занурили акваріум, а Кетлін трохи нахилила його, щоб озерна вода перелилася в скляну посудину, як всі жаби, ніби виштовхнуті тугою пружиною, вилетіли звідти, але не сховалися в глибину, не пірнули мерщій, як того вимагав інстинкт самозбереження, а якось мовби розпачливо кинулися до берега, буквально видерлися на сушу просто під ноги хлопчикам і дівчаткам (ті з вереском розскочилися на.всі боки) і гігантськими стрибками стали віддалятися від озера. Нічого подібного Кетлін не бачила в своєму житті.
— Джеррі, Джеймс, діти,— промовила вона розгублено,— куди ж вони? Наздоженіть їх! Заверніть назад!
Маккалістер спам'ятався перший. Джеймс був надто неповороткий, дівчатка ще й досі вищали і обтріпувалися, хлопчики теж не квапилися виконувати прохання своєї вчительки. Маккалістер побіг слідом за втікачками сам. Незабаром і повернувся, так і не покликавши нікого собі на допомогу.
— Міс Грін,— понуро повідомив,— їх немає.
— Ти не наздогнав їх?
1 Популярний американський співак.
— А хто б їх міг наздогнати? Ви бачили, як вони стрибали? Вони втекли.
— Ти добре дивився? Може, вони десь за камінням, у траві?
— їх ніде немає, міс Грін.
— То що ж — вони провалилися крізь землю?
— Хіба я знаю?
Кетлін сама вирушила на пошуки втікачок, до неї поволі приєднався весь клас, оглянули все довкола, обстежили й обнишпорили кожен камінчик, кожен кущик, кожен сховок,— жаб не було ніде.
— їх міг би знайти хіба що містер Текел,— сказав Маккалістер.
— Містер Текел сліпий,— нагадала вчителька.
— Зате він знає, як можна викишкати будь-кого, хоч би він сховався на тім світі.
— Як же? Він розповідав вам?
— Для цього треба ще більше налякати того, хто сховався. Кетлін подумала, що на світі немає сили, яка б налякала
цих жаб ще дужче, ніж те невідоме, з чим вони зіткнулися в Бент-лейку.
Вона подзвонила в Чікаго й розповіла про те, що сталося.
— Вам не спало на думку ніяке пояснення? — спитали її.
— Ні, не спало.
— Щось з водою? Ви не пробували дослідити воду?
— Ні, не пробувала.
— Зробіть хімічний аналіз води з озера хоча б у вашім шкільнім кабінеті з хімії.
— Я спробую.
— Коли ще там щось, повідомте нас.
Але який аналіз у шкільному кабінеті? Містер Текел дав Кетлін цілковиту свободу дій, та в неї однакового нічого не вийшло. Вона знов подзвонила в Чікаго.
— Ця вода не піддається ніякому аналізу,— поскаржилася Кетлін.— Я вже питала містера Бентвуда, власника озера, але він теж нічого не може сказати.
— Коли ми пришлемо співробітника, щоб узяв води для аналізів, ви владнаєте з власником озера?
— Спробую.