Кетлін спробувала сховати голову під подушку, затуляла вуха долонями,— не було рятунку. Вона зіслизнула з ліжка, нечутно відбігла в найдальший куток темної кімнати, але стогони наздогнали її й там, мучили її молоду, ще не затверділу душу, нагадували про чийсь біль, горе, страждання.
Насилу знайшовши в суцільній темряві двері, Кетлін кинулася до сусідньої кімнати, де спала Керол.
Тиша, яка там панувала, була ще страшніша, ніж таємничі стогони.
— Керол, Керол! — покликала від порога дівчина, затуляючись від чергової хвилі стогонів, яка накотилася на неї з загадкових просторів будинку.
— Хто тут? — почувся ніжний голос Керол.— Це ти, Кетлін? Тобі не спиться?
— Стогін,— прошепотіла Кетлін.— Ти чуєш? Що це?
— Ах, не зважай. Це стогне уві сні наш старий Скінер. Йому сняться його собачі сни, і він хоче повідати про них також нам. Ми з Грегорі вже звикли. Це навіть втішно...
Втішно? Кетлін гірко зітхнула. До всього, що вже тут бачила, ще й невідомі муки нещасного створіння.
Бути добровільним свідком чужих нещасть? Кетлін не відчувала в собі такої сили. Поклала намір не затримуватись в Бентвудів і одразу ж після влаштування в школі знайти собі житло.
Зміцнилася в своєму намірі вже наступного дня.
Директор школи, містер Дональд Дріскол, груболиций чоловік, підстрижений під сержантський "їжачок", зустрів Кетлін з бурхливим ентузіазмом.
— Ми ждали вас ще до різ два, міс Грін,— загримів він,— але розуміємо, що вам хотілося провести різдвяну вечерю в родинному колі... Тепер ми кажемо: ласкаво просимо! Ми кажемо це щиро й відверто, надто враховуючи, що ви, на щастя, не міс Ред, а міс Грін 1. (Тут містер Дріскол мав би усміхнутися від свого політичного жарту, але він не зробив цього, бо, як переконалася невдовзі Кетлін, взагалі не вмів сміятися). І це не просто слова, в чому ви переконаєтесь, ближче познайомившись з своїми колегами, які ось тут, мало не на самому краю американської землі роблять усе для того, щоб...
1 Ред, грін — червоний, зелений (англ.).
Він познайомив Кетлін з колегами. Дружина Дріскола, місіс Емілі Дріскол, по-пташиному гостроноса, з усього видно, страшенно самозакохана особа — викладачка історії; математик Брюс Віттемор, гороподібний чоловік, що, здавалося, димів, мов старий вулкан, і дим цей приховував за величезними, як тарілки, окулярами, за скельцями яких клубочіло щось сизе й волохате; учителька фізкультури й ту рис тики, міс Вайтейкер, виснажена, передчасно постаріла дівчина, з замашним тілом і диявольським палахкотінням в очах, якими вона так і кресала по директорові (не інакше — його коханка); учитель музики і співів, містер Нерозберипрізвище, здається, глухий, як пень, зате добродушний такий, ніби вистрибнув з якихось минулих віків,— для першого знайомства таке товариство цілком влаштовувало Кетлін. Не було тут сексуально стурбованих сучасних чоловіків, ніхто не стане настирливо чіплятися до неї, отруювати життя. Єдиний більш-менш ймовірний кандидат на таку роль — сам директор Дріскол, але його вона легко поверне до замашної фізкультурниці, що й сама не з тих, хто випускає вловлену здобич.
Директор Дріскол викладав мову й літературу, що не зовсім йому личило, бо таким громохким голосом годилося б розповідати дітям про змагання Гораціїв і Курціїв, завоювання Галлії Цезарем, а тоді про битву під Геттісбергом і доблесне завоювання американськими морськими піхотинцями крихітної Гренади, одне слово, містер Дріскол мав би викладати історію. Але педагогіка — химерна річ. Людина часом робить тут не те, що може, а те, що треба. Власне, Кетлін навіть зраділа, що директор — літератор.
— Я сюди їхала з особливим задоволенням,— сказала вона Дрісколу.— Тепер це задоволення відповідно зросло, коли я довідалася про ваш фах.
— Дурниці,— скромно відмахнувся містер Дріскол.— Все це сущі дурниці.
— В Новій Англії я ніколи не була. І коли я довідалася... Ну, так, я тільки біолог. Це низька матерія. Але повірте — серце в мене колотилося, як... Адже тільки подумати: "Нова Англія, де в маленькому Корніші живе сам Селінджер.
— Хто, хто? — нахилив до неї їжакувато стрижену голову містер Дріскол.
— Селінджер. Видатний письменник. Його славетний роман "Ловець у житі", його оповідання "І оці губи, і зелені очі", яке вміщене в антологію найкращих американських оповідань усіх часів...
— Стривайте, міс Грін,— застережливо підняв руку містер Дріскол.— Давайте домовимося одразу й назавжди, чесно, відверто, нічого не приховуючи. В нашому штаті немає і ніколи не може бути ніякого сучого сина, який зветься Селінджером — чи я там знаю як,— а раз так, то немає і Корніша, чи як там ви назвали.
— Але ж Селінджер — це література, а Корніш — географічне поняття! — мало не зойкнула Кетлін.
— Щодо географії — тут знавець містер Бентвуд. Час від часу ми запрошуємо його, і він зустрічається з нашими вихованцями,— повірте: враження незабутнє! Що ж до літератури, то тут уже дозвольте вирішувати мені як директорові і як громадянину. Заодно повідомлю вам і про вашу біологію. Сподіваюся, ви не привезли з собою власної програми по біології?
— Але ж є рекомендації міністерства освіти.
— Це тих, з Вашінгтона? Раджу вам забути про них. Ви в справжньому американському штаті, де люди вільні, незалежні і сильні духом. Ваша біологія — це наука про що?
— Про життя...
— Це годиться хіба що для негрів. Повинна бути наука,
яка вчить мужності, наука смерті, коли хочете. Як вона
зветься? •
Кетлін відсахнулася від цього страшного чоловіка.
— Ну! — загримів містер Дріскол.— Є така назва чи її немає? Відповідайте, коли вас питають, міс Грін!
— Танатологія,— прошепотіла Кетлін,— але я не розумію, навіщо це вам і навіщо тут, у школі, і я взагалі не...
— А це для того,— гримів сержантським баритоном містер Дріскол,— це для того, міс Грін, що в нас справжня американська школа, де нікому не дозволяється розпускати слину, бо тут готують справжніх громадян для майбутніх битв за свободу й демократію, ви мене чуєте? За свободу і демо...
До вчительської всунулося ще двоє людей. Взірцева американська пара. Високі, худі, страшні. Жінка невиразна, як пляма, чоловік — обпечений і обсмалений, ніби вискочив з пекла, в синіх окулярах сліпця, з невпевненими рухами невидючого.
— Містер Текел, викладач хімії і фізики,— повідомив урочисто директор,— і з ним місіс Текел, взірець вірності й самовідданості. Містер Текел — герой в'єтнамської війни. Ми всі пишаємося, що серед нас є містер Текел. Сподіваюся, міс Грін, що ви теж... Познайомтеся, будь ласка, з містером Текелом і з його вірною дружиною.
Кетлін так розгубилася, що коли містер Текел зграбастав її тендітну долоньку кістлявою, як у смерті, ручиською, пробелькотіла:
— А хіба... хіба можна одночасно викладати і хімію, і фізику?
— Все стає можливим, коли вами опановує велика мета! — загримів містер Дріскол.— Як казали великі американці? Зло стане благословенням, а льод возгориться! Ми швидко наближаємося до краю урвища, далі якого жоден ворог не зможе нас переслідувати. Воістину:
Пусть они исступленно беснуются, Ты спокоен в могиле своей !.
Ми привчаємо своїх вихованців до думки про смерть не для того, щоб проголошувати хрестовий похід проти смерті, а щоб дати їм змогу освоїтися з думкою про неї. Тому програми в нашій школі будуються так, щоб дати учням максимально можливі знання про смерть у всіх галузях, нічого не занедбуючи. Наші учні знайомляться з поглядами великих письменників на проблему смерті. Вони їздять на екскурсії до крематорію і вчаться писати некрологи про видатних людей сучасності: президента США, папу римського, кіноактора Сільвестра Стало не. Історію місіс Дріс-кол обмежила тільки вивченням Плутарха, який був найбільшим у діях людства знавцем і оспівувачем смертей, і кожне з його життєписань є спростуванням занепаду і боягузтва наших зачуханих теоретиків і всіх отих так званих борців за мир і виживання. Ви питаєте про містера Текела? Нічого простішого! Як ветеран, він гаразд відає, що всі проблеми належить атакувати фронтально і тому не приховує від учнів нічого. Фізика? Це найперше залізо і зброя. Ще Емерсон сказав: "Наша культура не повинна зневажати можливості озброїти людину". Отож фізика для містера Текела і його вихованців — це зброя, і не взагалі якась там сяка-така зброя, а саме американська у всіх її різновидах і можливостях. Хімія? Досить поглянути на те, що зробив з містером Текелом напалм, як ви вже знаєте достеменно все про хімію. Кажуть, математика трудний предмет. Містер Віттемор спростовує це щодня й щогодини. Навіть у наймолодших класах математика стає не карою єгипетською для малюків, а розвагою. Містер Віттемор влаштовує гру в атомну війну, тоді оголошує, що в бомбосховищі вісімнадцять місць, а в класі — двадцять чотири учні. Скільком не вистачить місця для порятунку від смерті і як доконати вибору, кого належить впустити, а кого ні? Ви бачите, міс Грін, як це може бути цікаво!
1 А. Теннісон. Похоронна пісня.
Кетлін майже в нестямі переводила погляд з одного вчителя на іншого. Невже все, що вона чує, справді відбувається тут, у цій школі? І чому вона тут? Навіщо Дейв з своєю вашінгтонською братією запхнув її сюди? Тепер вона збагнула, чом з такою кістлявою силою вчепився в неї містер Бентвуд, що й зовні був ніби уособлення смерті, і чому саме він був головою ради шкільних попечителів, хоч його Керол вже давно не навчалася тут. Страшне місце і страшні люди. Вони не розуміють або ж не хочуть розуміти, що такі речі, як правда, любов, смерть не тільки великі по своїй суті, але й крихкі, мов тонке скло, і розбиваються від найменшої необережності. Що в неї спільного з цими Людьми? Доля чи недоля? Хоч як там воно є, ще сьогодні вона знайде собі притулок і забере свої речі від містера Бентвуда, а тоді... Далі вона не знала. Бгаючи поблідлі губи в болісну усмішку, поспитала директора:
— А біологія? Сподіваюся, ви не станете зводити її тільки до цієї вашої... проблеми? Я не можу пропагувати смерть.
— Ми не пропагуємо, а демістифікуємо, міс Грін! Вловлюєте різницю?
— Коли казати щиро, не дуже. Я блондинка, а блондинки не хочуть вмирати.
Дріскол не підхопив жарту. Мабуть, належав до тієї нечисленної категорії людської породи, яка ще не встигла вийти з тваринного світу, де панує тільки серйозність і доцільність.
— У вашій біології теж є чимало повчального,— поважно пояснив він Кетлін,— оті розрізання, розтини песиків, кішечок, пацючні, жаб, як там це називають?..
— Вівісекція,— підказала Кетлін.
— Ну от.