Він жив серед людей, які йдуть угору, прямують до вершин або хоч вдають, ніби мають такі наміри. Ці ж не мали куди йти і не хотіли, перейняли обов'язки чортів з пекла, зняті з усіх посад, вигнані звідусюди, опущені так, що нижче нікуди, здичавілі, далекі від людської подоби, спустилися в от-хлань, відреклися од усього чистого й світлого, платали людям і світові зневагою, глумом, цинізмом.
— Вчений? — почувши про Кудипошлють, зареготали ексгуматори.— Наука? Таємниці? Покійничків закортіло? Це в нас безплатно! Ось — припожалуйте! Як лежать? А так, як до війни,— кожен індивідуально і в індивідуальній позі!
Асистент глянув і вжахнувся: йому показували останки людини, перевернутої в труні долілиць.
— Та як же це так? — ледь ворушачи посірілими губами, прошепотів Кудипошлють.
— А отак!
— Це суперечить усім законам.
— Суперечить — переперечить!
— І щодо Гоголя — суцільна вигадка.
— Гадіса-загадка!
Від цих ексгу мато рів все відлітало, як горох від барабана. Товариш Зновобрать, який уже досить добре знав прислану не знати ким і не знати звідки бригаду-ух, тільки сплюнув спересердя, але асистент виявив наполегливість, гідну справжнього представника науки, не злякався, не відступив, уперто намагався дошукатися істини, не даючи схаменутися своїм опонентам, коли можна було б так назвати цих неголених, брудних, мордатих нахаб, для яких не існувало нічого святого. Він сміливо підступив до краю могили, з якої ексгуматори щойно видобули останки покійника. Сюди треба було прислати археолога, а не астронома. Та коли твоє прізвище Кудипошлють, такі думки тебе не тривожать. Асистент нахилився над могилою, зазирнув туди, поглянув пильно, з належною допитливістю, промовив ніби сам до себе і ніби й до всіх присутніх:
— Вода? Чому вода? Адже кладовище на традиційно високому місці.
— Так повінь же,— пояснив товариш Зновобрать.
— Вона ж сюди не дістає? — допитувався далі асистент. Тут уже розвеселилися ексгуматори.
— А грунтові води піднімаються чи не піднімаються? — здійняли вони на глузи асистента.
— Це мені й треба було почути,— спокійно віднотував той.— А тепер хто мені скаже: як підіймаються грунтові води і як зникають, з якою швидкістю і з яким вируванням? Швидко? Вируючи? Розмиваючи все довкола?
Товариш Зновобрать, незважаючи на свій величезний керівний досвід, н^ ці запитання відповісти не міг, ексгу-маторам просто заціпило від такої несподіванки, але Кудипошлють і не ждав нічиїх відповідей. Він сам поставив проблему, сам уже побачив і її вирішення. Та й як може бути інакше, коли чоловік виступає у всеозброєнні найпередо-вішими науковими знаннями!
— Мені все ясно,— заявив Кудипошлють.— Тепер я б попросив вас, товаришу Зновобрать, надати мені можливість заспокоїти ваших громадян і таким чином виконати своє завдання. Як це можна зробити?
— Та як...— знизав плечима Зновобрать.— Скличемо загальні збори, надамо вам слово, кажеться-говориться, та й уже! Збори в колгоспі — велика сила!
Для зборів довелося ждати вихідного дня, але Кудипошлють використав цей час для впорядкування свого надзвичайного відкриття, про яке мав повідомити місцеве населення, а згодом, може, й цілий світ. Це відкриття, хоч і вимагало пояснень розлогих і складних, вміщалося в одне-єдине слово: турбулентність. Ясна річ, турбулентність відкрили задовго до Кудипошлють, але досі всі вчені вели мову про гази, про гігантські вогняні маси космічних просторів, про загадкові процеси минулого й майбутнього, асистент же переніс це явище на звичайнісіньку воду. Щойно зазирнув у глибоку яму, побачив на дні каламутну рідину, і в голові в нього сяйнуло: вода! Вода греблі рве. Все перевертає, змиває, несе світ за очі, вона живить, але й нищить, в ній життя, але яке життя? Не тільки оте, з повільним проростанням і розквітом, а й бурхливе, безупинне, все в пориваннях і вируваннях, в стрімливій течії і вічних завихреннях. Щовесни вода з Дніпра розливається на пласких плавнях, підтоплює горби й підвищення, проникає в усі підземні сховки, верне й перевертає все на путі, а тоді, відступаючи, знов верне і перевертає, ніби турбулентні вихори в далеких світах.
Теорія теж може бути прекрасною, як біломармурова скульптура або навіть і жива жінка рідкісної вроди. Асистент трудився над своєю теорією з таким самим натхненням, як Пігмаліон над Галатеєю. Він хотів потрясати душі і знав, що потрясе. Ці спокійні, аж до байдужості, сини степів занадто занурені в свої земні справи, але він розбудить їх, вирве зі сплячки і хоч на коротку хвилю розчинить перед ними високі брами палацу науки!
Трохи зіпсував настрій асистентові товариш Зновобрать, який повинен був представити зборам ученого гостя у висловах коли не вишуканих, то принаймні належно поштивих, він же сказав:
— Товариші! Тут у нас вийшло деяке збурення в зв'язку з— діяльністю отих присланих ексгуматорів, у яких нема нічого святого за пазухою. Для вашого вспокоєння вам прочитає лекцію шановний астроном з наукової столичної організації, йому й надаю оце слово.
"Село! — подумав Кудипошлють.— Боже ти мій, яке село!"
Але почуттів своїх не виявив ні звуком, ні рухом, бадьоро пройшов до трибуни, взявся за її закрайки, глянув у зал, смикнув головою догори, промовив урочисто, з піднесенням:
— Ми — діти зірок. Десять мільярдів років тому кожен атом наших тіл знаходився в центрі одної з зірок.
Сини степів були зовсім не такі сонні, як уявлялося асистентові. Прослухавши першу тезу його ізиступу, вони одразу ж вирішили її обговорити.
— Товаришу лектор! — гукнув з задніх рядів дебелий чорноголовий дядько.— А чого ж воно так, що я свою Гальку зву "ти ж моя зіронько!", а вона мене тільки "чорт проклятий!"?
За реготом, що здійнявся в залі, Кудипошлють не зумів ні дотепно відповісти, ні хоча б нагадати, що він не лектор, а вчений,
— Простір, у якому ми живемо, викривлений,— повідомив асистент і одразу ж почув, як хтось додав: "Як наш Охтиз Кривобокий". Сміху цього разу було менше, так що можна було розвивати думку щодо викривленого простору далі.
— Простір або ж випуклий, або ж опуклий, або вигнутий, або ввігнутий. Це залежить від того, хто і як на нього дивиться. Наприклад, всі бачили на картах острів Гренландію. Але Гренландія зовсім не така пласко-величезна, як зображається географами. Насправді вона випукла, а на картах — розплескана. Подібне явище спостерігаємо в вашому степу, порізаному ярами. Тільки тут сферична поверхня ввігнута. Взагалі сферична поверхня має позитивну кривизну.
Тут у перших рядах підхопився колгоспний агроном, ще молодий, видати, недавно з сільгоспінституту, в модному костюмі, з галстуком.
— Яри з'їдають степ, а для вас вони позитивні! — з викликом гукнув він до асистента.
— Зате сідлоподібна поверхня має кривизну негативну,— мовби не чуючи агронома, вів далі Кудипошлють, для якого найголовніше було добратися до турбулентності.— Тепер уявіть собі зіткнення таких кривизн, а також уявіть поведінку тих речовин, які можуть знаходитися між ними. Досі вчені розглядали речовини в газоподібному стані, я ж маю намір зосередитися на воді. Вода, коли вона швидко витікає і коли зустрічає на своєму шляху перепони, утворює вири, вихори, вони взаємодіють між собою, і це явище ми називаємо турбулентністю. Турбулентність найлегше уявити, розмішуючи в чашечці каву з цукром. її можна описати з допомогою ієрархії вихорів. Один англійський учений склав навіть вірш про турбулентність:
У великих вихорах — маленькі вихори, Швидкістю великих вихорів зрощені, А в маленьких — ще менші вихори І, нарешті, до в'язкості здрібнені...
В'язкість виникає при терті вихорів...
Але тут дисципліновано, як її вчили в школі, піднесла руку худенька дівчинка з білявими кісками, яка сиділа поперед отого капосного агронома, і асистентові нічого не лишалося іншого, як урвати свою доповідь на такому важливому пункті і спитати дівчинку, чого вона хоче.
— Я хочу задати запитання,— сказало дівчисько таким дзвінким голосом, що Кудипошлють мимоволі насторожився. Не вірив він таким дзвінким голосам. Але відступати було нікуди.
— Будь ласка,— сказав він.
— Чи не могли б ви нам сказати: Тарас Григорович Шевченко писав вірші про цю... турбулентність?
— Шевченко?.. Про турбу..? — розгублено промимрив Кудипошлють.— Але ж, звичайно, не писав... бо тоді... бо турбулентність ще не була відома... І взагалі — до чого тут Шевченко?
— Бо те, що ви читаєте, то ніякі не вірші! — сказало з притиском дівчисько.
— А коли не вірші, то нащо й слухати! — загукали з задніх рядів.
— І Шевченко йому, бач, не такий!
— Торбулентність вигадав!
— Давно вже про торби забули!
— Товариші! — зацокав олівчиком по скляному графину товариш Зновобрать.— Прошу вспокоїтись, дорогі товариші! Давайте подякуємо нашому дорогому гостеві за лекцію, а для вашого остаточного вспокоєння повідомляю про рішення нашого народного контролю. Народний контроль після прибуття до нас товариша вченого придивився до екс-гуматорів і виявив, що вони облудно грали на забобонності деякої частини трудящих. Перетру жували кісточки наших небіжчиків і пускали нездорові чутки в маси. Яке ж рішення? Вигнати втришияки цих присланих і все зробити самим. Правильно?
— Правильно!
— Давно б так! — дружно підтримали товариша Зновобрать присутні.
Кудипошлють ще стояв на трибуні, хоч і розумів, що говорити нічого і ні про що. Товариш Зновобрать підійшов, обійняв його за плечі, по-батьківськи делікатно попровадив од трибуни.
— Кажеться-говориться, коли б не ви, то ми б і досі, може... Велике діло — наштовхнути на думку, а вже там як піде, як піде, то ніяка сила... Завтра ми вас головиною "Волгою" відвеземо прямо на "Ракету", подяку теж запишемо. Аякже! Наука в колгоспі — велика сила! А про оту торболентність, то ви даремно. Як сказано було: жити стало краще, жити стало веселіше. То які ж тут торби?
— Турбулентність! — обурено крикнув асистент.— Турбулентність!
— Та хай і по-вашому,— згодився Зновобрать,— а тільки, кажеться-говориться, навіщо воно нам?