День був безрадісний.
А ввечері, коли Федір згрібав листя під яблунями, долетів до нього шепіт, схожий на металевий ляскіт сталевих дротів, і мовби зачепив його дротами і потягнув до себе — не зринеш, не визволишся, не порятуєшся.
Став перед тими чорними очима, в глибині яких ярів жар, ще одні такі самі очі лиховісно яріли в жінки над грудьми — суцільне наслання і чортівня!
— Ваша дружина дуже красива,— сказала Дора, і Федір уперше почув її голос і здригнувся мимоволі: голос був глибокий, як у Катрі.
— Красива,— понуро згодився він.
— А дітей у вас не було? — несподівано спитала жінка.
— Ну, не було...
— І що — й не буде?
— Ну...
— А в мене знайома лікарка є. Каже, що в мене буде десятеро або й ще більше!
— До чого тут діти? — з подивом і невдоволенням буркнув Федір, досі ще неспроможний збагнути, як він опинився біля хвіртки і чому стоїть тут і веде дивну розмову з дивною жінкою, і взагалі — навіщо все це? А сам згадував, як іноді прокидався вночі і, хоч який був утомлений роботою, хотів дитячого плачу, безсоння, клопотів, лякався пустки в домі й у житті, жалів людей, які не знають цих ляків, забуваючи, що й сам такий. Ах, як він хотів сина! Щоб жив рід, щоб жило прізвище. Чому син і чому прізвище? Хіба в ньому повторюється людина? Життя неповторне і кожен неповторний — це так, але тоді що таке вічність?
Несподівано він розповів Дорі про те, як сталося нещастя. Як вони разом з Катрею провалилися в балці, було й неглибоко, ледь вище колін, щоправда, потім йому вода сягнула вже й до пояса, але Катрю він устиг вихопити й поставити на міцний лід, сам ще брьохався в крижаній воді, та, бач, хвороба його не зачепила, а в Катрю вп'ялася залізними зубами. Така несправедливість долі.
— А мене б ніяка хвороба,— гладячи кота, похвалилася Дора.
— Не треба зарікатися.
— Так я ж знаю. Ось візьміть мою руку — побачите! Він злякано відсахнувся, але вона встигла доторкнутися
йому до плеча і мовби пропекла і цупку тканину куртки, і сорочку, і шкіру до самих кісток. Чортиця з отим німим чортякою, що ненависно вилуплює на тебе свої пекельні бульки!
В неділю не по-осінньому пригрівало сонце. Федорові привезли машину грабових оцупків, які тепер тільки поколоти — і на всю зиму стачить дров для каміна. Федір тачкою перевозив од воріт до сарая грабини, сорочка розстебнута, рукава закачані, молоде дуже тіло рветься на волю, яскріє потом на сонці, і той піт мовби ще більше підкреслює молоду силу і привабливість чоловічу, в ньому таку нездоланну, що Дора півдня стоїть біля хвіртки і не відводить од Федора своїх вогнистих очей.
Він бачить той погляд, коли крадькома зиркає в той бік сам, відчуває плечима, спиною, всім тілом, кожною жилочкою, ненавидить молоду жінку за настирливість, за нахабство, та водночас йому й приємно, хоч сам знає, що в тій приємності є щось гидке.
Частіше, ніж звичайно, бігав Федір до Катрі поглянути, як там вона, і щоразу, мовби ухиляючись від Дори, обминаючи її, проходив ближче й ближче побіля неї, бачив її при світлі, на сонці, виразно аж до здригання, ненавидів і не міг відвернутися, утікав і знов вертався й вертався. Навіть отой сіамський кіт не відлякував, хоч і встромлював Федорові в груди свої ненависні очі. Кіт ні спав, ні дрімав жодної миті. Чи то погано пригрівало осіннє сонце, чи то спав з розплющеними очима, як справжнійчортяка? А господиня його була справжня чортиця — інакше як би могла вона так обезвладнити молодого дужого чоловіка і як зуміла б перебрати в його Катрі все, все? І голос був Катрин, і очі, і шия, і руки, і груди — на згубу йому, на погибель, прокляття, прокляття!
Дід Радько палив сухе листя, вогонь не золотився, а ярів темною кров'ю, Дора скинула свою куртку і була в барвистій кофті, теж червоній, як кров, сіамський кіт у неї на грудях клубочився бурий, як полум'я від сірки, пекельна істота з пекельними очима, в чорних лиховісних обідках, які ніби вклепані в залізні шайби. Вогонь і залізо на зболену Федорову душу і на їхнє з Катрею нещасне кохання, на пам'ять і спогади про нього, безжальний вогонь і ще безжальніше залізо, а люди ж іще немилосердніші за них.
— Як упораєтесь, я вас ждатиму ввечері,— невинно посвітила на Федора очима жінка, і слово "ждатиму" в її палючому шепоті переінакшилося на "штатиму".
Він злякався вже не на жарт і спробував сховати свій переляк за грубістю:
— Чого б це ви мене ждали?
— Мені треба вам щось сказати!
— А що казати?
— Дуже важливе.
— То й кажіть.
— Ні, це так не робиться. Для цього треба прийти спеціально...
— Ну! — махнув він рукою і побіг собі у справах.
Ясна річ, і в гадці не мав іти до неї ні ввечері, ні будь-коли. Вже все позачиняв, приготував на завтра, вклав спати Катрю, мав би лягати й сам, докурював на веранді останню цигарку, і тут насунула на нього темна сила, штовхнула його, вдарила в серце, в душу, він розтоптав недокурок, відчинив двері і, вагаючись, йдучи і не йдучи, проклинаючи себе, тяжко караючись, усе ж пішов туди, куди не мав іти ніколи й нізащо, і хвіртка була відхилена, і молода постать ніжно сутеніла в тому розхилі, і того чортяки нарешті не було на руках у Дори, може, й зовсім ніщо між ними не стояло, не перешкоджало? Ні-нд, неправда! Федір тільки там схаменувся і спробував позадкувати, втекти, рятуватися, але Дора вхопила його за руку, притиснулася боком, мовби припечатала до себе, а тоді ще й приклепала палючим своїм шепотом:
— Мені холодно...
А чулося: "холотно..."
— Ви щось хотіли сказати,— пробурмотів він.
— Як же мені казати, коли я вся змерзла в самій блузці... І тулилася, тулилася до нього боком, і рука, мов сіть,
затягувала й обезвладнювала Федора, а він не випручувався
(хоч і знав, що треба, треба!), він мовби прагнув солодкого рабства, дурного безуму і лютився, що йому щось стає на заваді, перешкоджає, перепиняє. Що? Що? Збагнув це тільки тоді, коли знов зіштовхнувся з жінкою, що крутобоко билася об нього, не дозволяючи нічого більше.
Лиш тоді розгледів звірюку, якого притискувала до грудей Дора. Одна рука для нього, Федора, друга — для цього чортяки.
— Прибери його к чортовій матері! — прошепотів Федір.
— Гаврюшку? — обурилася вона.— Ви хочете, щоб я прогнала мого Гаврюшку? А хто ж мене захистить від таких мужчин, як ви?
Вона вже не шепотіла, і Федір злякався, що ці дурні слова почує Катря, а коли й не Катря, то почує їхня любов, їхня така прекрасна колись любов, що тепер конає в здриганнях, у конвульсіях, в німоті, безпомічна й беззахисна перед дикими силами природи.
І Катря, мабуть, справді почула або відчула й покликала його: "Федоре!", і той поклик долинув до нього, як голос тривоги й перестороги, як нагадування про честь і безчесність, про чистоту і вірність. "Фе-доре! Фе-доре!"
І тільки завдяки тому голосу він зумів одтрутити від себе жінку, рішуче відставив її на той бік хвіртки, мерщій відгородився, понуро мовив:
— Не треба... нічого не треба... Пробачте...
І пішов мерщій звідти, майже побіг, і тут з кущів вилетів живий клубок, з розгону вдарився Федорові об ноги, з одного боку, з другого, бив із чортячою силою, але ні зупинити, ні перепинити чоловіка не зміг.
Федір боявся спитати Катрю, чи справді вона його кликала, чи йому вчулося, він мерщій заліз у постіль, весь здригався од холоду майже неземного, і вперше в житті йому хотілося вмерти.
Вранці забулося. День минув, як завжди. Коли ввечері цілував Катрине волосся і вона лагідно питала: "Ну, як ти, Федю, сьогодні?", відповідав бадьоро й безжурно: "Та як? Робив!"
У тому слові для них було все: злагода, спокій, усталеність, надії. Робив — і все прекрасно! Робив — і ніяких клопотів. Робив — отож усе гаразд.
А чи ж усе? Мав ще ставити машину в гараж, а виходити звідти побіля хвіртки, побіля... Прокляття, прокляття!
Йшов до машини, як на плаху, навмисне довго грюкав засувами, а в самого стояв нестерпний грюкіт в голові і крик перестороги й розпачу розлунювався в ушах: "Пропав! Пропав!"
Коли зачиняв дверцята гаража, від хвіртки прошелестіло зміїне "страстуйте", і він весь зіщулився, зібгався та водночас і розлютився. Ну, чому він такий безпомічний перед цією жінкою? Хіба досі не вмів замуровуватися в своєму терпінні, неприступний і твердий, як сама честь? І хіба не був чистий і незрадливий, мов маленький хлопчик, чужий темним пристрастям і скаламученості душі?
А тим часом могутня, незборима сила жорстоко пхала його до погибелі, до падіння, і він знов був там, де вчора, і знов палкий шепіт, і вогнисте тіло, і світ кінчався для нього, мов для потопаючого.
Він виринув. Відринув усе темне й злочинне, ВТІКІВ до чистоти і свободи, а сам уже знав, що не втече ніколи. Чи ж не досить минулого щастя, чистого, як надія? Нестерпна відраза до себе душила Федора, він не міг ні їсти того вечора, ні навіть дихати вільно, насилу спромігся упорати Катрю, прилаштував їй так, щоб дістала рукою пульт дистанційного управління телевізором, сказав утомлено: .
— Вимкнеш, мала, техніку, як додивишся, а я, мабуть, засну. Завтра рано на роботу, а мене щось ніби ламає.
— Кінопанораму не дивитимешся? — спитала Катря.
— А ну її з богом! — спробував він усміхнутися. Влігся в своїй кімнаті. Годинник на тумбочці перед очима.
Сліпий циферблат і цифри чорні, як Дорині очі. Чому Дори-ні, а не Катрині? Ага, чому? Хто відповість, яка сила зарадить і порятує?
Він не міг заснути, пішов до Катрі, мовчки гладив їй волосся, дивився на екран телевізора, де ведучий кінопа-норами вихвалявся своїми всесвітніми кінознайомствами, глухо промовив:
— Утекти б нам, мала, куди-небудь?
— Куди ж, Федю? — звела вона на нього свої чисті очі.
— А я знаю? Взяти б мені відпустку — і гайнути! Хоч у пустиню! Де тепло і сонце. Тобі ж треба сонця, а тут уже, бач, осінь.
— Ми ж улітку збиралися. А тепер їхати — дощі, сирість, холодно... Тут у нас тепло і гарно. Правда ж гарно, Федю?
— Ну,— він не знав, що відповісти.— Я, мабуть, спробую заснути, а ти додивляйся, мала.
— Доброї тобі ночі, Федю.
Він знав, що не буде віднині для нього добрих ночей. Дні ще були порятунком. Бригада, люди, робота, клопоти приємні й неприємні, колотнеча й вічне напруження, та в усьому тому очищаєшся душею, а тіло хоч і втомлюється, мовби молодіє і хоче жити ще дужче й краще.
Ще зовсім недавно і вечори його щасливо доповнювали дні, а ночі дарували спочинок і легкість для днів нових.