Стоянка заборонена. Зупинка заборонена. Проїзд заборонено. В'їзд заборонено. Ну, і, ясна річ, звукові сигнали теж заборонені якнайсуворіше — не свиснеш, не гукнеш, не подаси голосу машинного, щоб привернути до себе увагу.
А дівчата ж прекрасні, мов Київ, і Київ прекрасний, мов усі його дівчата, взяті разом. Якби я був серйозний, як доцент Крижень, я б, може, тільки тоді розповів про це місто, а так доведеться обмежитися отими словами досвідченого чоловіка, які я навів не тому, що вважаю їх єдино можливими, а просто за браком інших.
Потім ми їли київські котлети, пили київську мінеральну воду, мріяли про коньяк "Київ", мали намір повезти додому київський торт у дарунок, я придбав собі фотоапарат "Київ", щоб...
Але про що це я? Розбалакую про якісь торти та про мінеральну воду.
Дрібно й негідно.
Бо...
"Нині Київ є важливим політичним, адміністративним та культурним центром країни. Він переживає свою другу молодість — впорядковуються та розширюються його межі. І все це потрібно відобразити в новому гербі. Наприкінці минулого року новий герб Києва було затверджено. Як і в колишніх, кожен елемент нового герба сповнений символіки. На червоно-лазурному полі, яке відтворює кольори Державного прапора УРСР, зображені срібний лук — символ героїчного минулого, і золота, виконана в традиціях народно-декоративного мистецтва гілка каштана, вона уособлює вічну молодість і могутній розквіт України. Срібний щит зверху увінчують Серп і Молот — символ влади трудящих, а знизу — нагорода місту-герою — Золота Зірка".
Так написано в одній київській газеті, але й не про газету та про герб треба. А про віщо ж?
Треба про гори. І не про київські, бо в Києві не гори, а тільки пагорби, і такі вони чарівливо-зелені й ласкаві, що називатися б мали якось інакше: узвишшя, вознесення, зеленогір'я.
А мені треба про безжально суворі гори, з неприступністю, з крижаними вітрами, з несподіванками, з неможливістю відступу. Тільки вище й вище, і не маєш часу на здивування, не маєш права на знесилення й вичерпаність, і перепочинку не маєш, бо треба вище й вище, і тільки на вершинах досягнеш того, що прагнув, тільки там оглянеш свій світ, почуєш музику вічності, яку повинен почути кожен з нас бодай раз у житті.
Я ніколи не думав про гори. Наше місто в степу, на рівнині, життя моє теж, як видавалося мені, досі пролягало по рівному, все було просто, звичайно, життя усміхалося мені навіть у найгіркіші хвилини, навіть коли вдарився боляче тоді в лісі, життя засяяло для мене незабутньо-сірими очима, виснажливі дні й ночі змагань з металом якось забулися, вони відходили від нас одразу, може, тому, що мали поступатися місцем новим дням і ночам, ще виснажливішим, але й радіснішим водночас, в тій тривалій нашій боротьбі з металом було безліч несподіванок, тоді і вони були суворі й безжальні, тоді й зневіра могла пробратися в душу, але ми не відступили, Шляхтич не дав нам відступити, самі не відаючи, ми йшли тоді до вершини, але недосвідченість наша завадила нам розглянутися довкіл, а може, просто молодеча легковажність, іронічність, занадто розвинене почуття гумору (національна риса, ще від запорозьких козаків!) стали на заваді по-справжньому оцінити ті зусилля, які поцінували інші.
І ось тільки тут, у Києві, йдучи з готелю до святкового залу, де президент Академії наук мав вручати нам медалі лауреатів, я зненацька мовби заново повторював дивно важкий і водночас запаморочливо солодкий шлях до вершини, і, може, вперше в житті я став серйозний, такий серйозний, що сам доцент Крижень позаздрив би мені в силі цього почуття.
Від готелю до залу треба було лише перейти вулицю, але якось воно, як усе в Києві, складалося несподівано і незвичайно, та вулиця була чомусь глибока-глибока, мов кам'яниста ущелина, ми довго спускалися в неї з готелю, потім дерлися по нескінченних східцях поміж сірого каміння, кам'яні брили затискували нас дужче й дужче, а ми все одно пробиралися крізь них вище й вище, десь мовби мали перепочинок, а може, й не мали, бо не любили перепочинків, потім був зал, який теж видавався нам шляхом угору, там теж доводилося долати височінь, ми підіймалися й там, вище й вище, ми були всі разом, як і тоді в цеху впродовж довгих місяців, коли долали невіру, підозріливість, перешкоди, невідомість, сцена палацу була для нас такою самою вершиною, як той день, коли ми досягли успіху і стали над металом, над його податливістю й слухняністю. Президент, сяючи розумним, лобатим обличчям, вручав нам дипломи і приколював кожному на груди золоті медалі з вічно-мудрим профілем Леніна, а ми ще й досі не спам'яталися після нашого нескінченного сходження нагору, ми ще, здавалося мені, йшли вище й вище, нам забивало віддих, нам хотілося кричати, співати, і... плакати, і сказати всьому світові таке:
"Ось ми тут стоїмо від імені шістдесяти мільйонів радянського робітництва, а також від імені п'ятсот сорока мільйонів робітників цілого світу, ми йшли сюди довго, кожен з нас іде цим шляхом, дехто, може, витрачає ціле життя, та й повинен витратити ціле життя, щоб дійти до Леніна і стояти поруч з Леніним! Ми вміємо працювати, ми любимо працювати, ми живемо працею, ми усвідомили державність нашої роботи, наших зусиль, в наших руках відродження людства, ми не тимчасові на землі, не ситуаційне утворення, не мимойдучість,— ми вічні, як вічне прагнення людства до волі, справедливості, щастя й краси!"
Мабуть, я щось таке й сказав у ту найурочистішу хвилину мого життя, бо навіть стриманий Льоня Шляхтич обіймав мене і хвалив за ораторський хист, сам же я нічого не чув: ні свого голосу, ні чужих голосів,— я стояв на величезній сцені величезного палацу, довкола були тисячі людей, сяяли мені тисячі очей крізь радісні сльози чи то мої, чи то з тих очей, я нічого не міг зрозуміти, я стояв і плакав, мов дитина.
Спам'ятався я лише згодом, далеко від того високого залу. Тут були столи літерою П, святковий гамір, жіноцтво, урочисті гості, нас водили уздовж столів, розсміяні жінки хотіли неодмінно поцілуватися з кожним із нас, їх не відлякував навіть настовбурчений чуб Гриші Фрусіна (йому хтось зробив комплімент, що його чуб нагадує чуб співака Кобзона, і Гриша дуже пишався своєю схожістю з такою знаменитістю!), а на закінчення вечора, а може, то було ще й не закінчення, але, мабуть, найвища точка того лауреатського балу, сам президент академії вийшов у супроводі двох чи не найвродливіших дівчат Києва, і ті дівчата несли величезний вінок, сплетений із свіжих лаврів. Шляхтич і Фрусін вчасно відступилися од вінка, і вийшло, що брати його доводилося нам з Євгеном. Ми стояли геть розгублені й зніяковілі, ми не могли простягти руки, хоч як заохотливо всміхався до нас президент, тоді збоку підійшов Шляхтич і тихо сказав:
— Беріть, беріть, це треба брати...
Ми взяли вінок і... поставили його, прихиливши до столу. Тоді президент зморгнув дівчатам, і ті вхопили вінок і наділи його обом нам з Євгеном, збратавши нас зеленою цією пишнотою, а потім кожна з ходу поцілувала кожного з нас у щоку, але невдячнішого матеріалу для поцілунків годі було й шукати,— в своїй отетерілості й здерев'янілості ми з Євгеном тої миті перевершували все відоме на світі,— от що означає, коли з дитинства звик до лаврів тільки в супі й ніколи в гадці не мав бути увінчаний ними!
Все-таки ми пережили й ці хвилини, і як тільки вдалося влучити відповідну мить, я шепнув Євгенові на вухо:
— Давай дамо дьору!
— Незручно ж...
— А ми непомітно...
І тут ми довели свою цілковиту недосвідченість. Бо коли хочеш бути непомітним, то не намагайся відводити погляд, помилково вважаючи, що коли ти не бачиш нікого, то й тебе ніхто не побачить. Навпаки! Треба їсти очима всіх, треба примушувати інших відводити очі,— тоді сам станеш невидимим! Але ж ми з Євгеном, як справедливо казав Чемерис, були молоді. Ми навшпиньках, ховаючи очі, пробиралися крізь розвеселених, розтанцьованих людей, ми гадали, що нас ніхто не помічає, ми тихцем утікали з цієї урочистості, а коло самих дверей нас наздогнали ті самі вродливі дівчата з тим самим вінком і так само вправно побратали нас ним, і вже аж тоді жартівливо виштовхали нас геть,
Мабуть, у нас був вельми смішний вигляд, коли ми опівночі опинилися на Хрещатику з величезним лавровим вінком у руках, щастя, що на ту пору майже не було на вулиці перехожих, а ще йшов дощ. Ми побігли по Хрещатику, розбризкуючи калюжі, не помічаючи дощу, вінок ми чесно несли вдвох, аби не дощ, то, може б, ми стали й трохи посперечалися, кому його забирати до себе додому, але було не до суперечок, ми дружно бігли до мого готелю і, лише коли почали підніматися по нескінченних східцях і вимушені були сповільнити свій біг, здогадалися наставити над собою вінок, захищаючись від холодних патьоків, точніше, намагаючись захиститися, бо з вінка нам дзюркотіло просто за комір, я відчував, як втрачає свої вишукані форми мій святковий костюм, але що міг удіяти!
— Капає! — хапливо промовив Євген.— Ну й капотить!
— Просто хлющить! — додав я.— Непросто носити лаври, Гене!
— Але ти повинен повезти цей вінок для наших.
— Ну, ясно. Вони там припинили роботу, сидять на вокзалі, виглядають, чи я привезу їм вінок.
— Тут буде по листочку для всіх трьох тисяч робітників нашого цеху,— провадив своє Ген.
— Я до ранку перелічуватиму всі листочки, щоб усім вистачило,— пообіцяв я.
Нарешті Євгенові хлюпнуло з вінка так щедро, що до нього теж повернулося почуття гумору, він штовхнув мене в плече вільною рукою, сказав з жалем:
— А все-таки я заздрю тобі, Митю! Ти знов повернешся в наше залізне місто.
— Намагаюся тебе зрозуміти, хоч ще й не можу. Ти скрізь був перший, у всьому намагався мене випередити, і до заліза ти прийшов перший, і перейшов до любові теж перший, хоч і не зовсім удало. Але зате маєш досвід, якого мені ще бракує. Отож пробую тебе зрозуміти І, може, хочу зрозуміти, Гене.
— Ти ж маєш свої Сірі очі,— нагадав Євген.— Чи вже забув? Я не забув, пам'ятаю.
— Ну, ні,— сказав я, намагаючись бути бадьорим,— скажемо просто й без претензій: людство пам'ятає!
Ми розійшлися тільки до завтра.
Можна сказати, що я не спав тої ночі, і не тому, що перелічував листя на вінку, щоб уранці повідомити, чи вистачить усім у цеху, включно з Токовим,— не спав я через незвичні свої сльози на високій сцені мого життя, я хвилювався далі, зрозумійте це до кінця: Дмитро Череда хвилювався!
Це звучить, може, трохи смішно, але це правда.