З погляду вічності

Павло Загребельний

Сторінка 2 з 47

Ще була таємниця в нашому "Діловому клубі": він мав виходи на протилежні вулиці. Так що поки льотчик стеріг Зіну на одній вулиці, сестричка спокійнісінько собі вишмигнула з другого боку й пішла на завод, немов у пригодницькому фільмі. Шкода, що кіношники не знають про наш будинок. Ну, та досить про це. Я згадав про Зінин приїзд тільки тому, щоб бути послідовним у своїй розповіді. Бо таки справді, спершу приїхала Зізі.

А вже потім приїхала урядова комісія.

Це не була та урочиста й радісна комісія, що прибуває для приймання нового прокатного стана, чи нового цеху, чи нової черги заводу, одним словом, чогось нового, а слово "новий" пов'язане в людини тільки з приємністю.

Це була комісія для перевірки, для розслідування, для вжиття негайних і якнайсуворіших заходів і повноваженнями володіла вищими за прокурорські навіть. Урочистість, щоправда, була й у цій комісії, але урочистість похмура. Комісія засіла в директорськім кабінеті, нікому не показувалася на очі, вершила свою справу таємниче, без поквапу, когось туди, казали, викликано, про щось розпитувано, очевидно, вівся протокол, чи як там,— в мене особисто немає жодного досвіду "щодо роботи таких комісій, тому нічого певного сказати не можу.

Але дві речі я знав напевно: передовсім справа торкалася саме нашого цеху, бо наш цех не виконував державного завдання; по-друге, голова цієї комісії був давній знайомий мого батька. Може, воно й не по-друге, може, й взагалі не грає жодної ролі, і я згадую просто для годиться, бо що таке давній знайомий, та ще в металургії? Всі металурги так чи інакше знають один одного, кожен, хто знається на металі, стає відразу знаний і на Уралі, і в Кузбасі, і на Україні.

Але це не має відношення до державної комісії хоч би тому, що мій батько з деякого часу перестав відігравати будь-яку активну роль на виробництві, а перейшов у ту суспільну категорію, стан якої визначається делікатним словосполученням "заслужений відпочинок". Голова тієї комісії приїхав до нашого міста, звичайно, зовсім не для того, аби відновлювати давні знайомства, він не кинувся відразу розшукувати мого батька для солодких спогадів про "юність бойову" і для міцних обіймів, а, як сказано вже, засів у величезному кабінеті директора заводу і став викликати до себе людей.

Так було викликано й мене. Викликано ні вдень, ні вночі, ні вранці, ні ввечері, не запам'ятав я, чи світилися в директорськім кабінеті великі бронзові люстри, а чи сонячне світло осявало ту простору кімнату з високими вікнами. Дивно, що й членів комісії не пам'ятаю, скільки їх було та які,— а самого тільки голову, важкого чоловіка, з Зіркою Соціалістичної Праці на модному піджаці, голова мав добре виголене, досить таки пещене обличчя, прекрасний колір обличчя мав голова, видно, непогано харчувався, дотримувався режиму, може, тягав ранками гантелі й обливався холодною водою. Мені особисто все це непотрібне, бо молодість забезпечує і гарний колір обличчя, й тугі м'язи, але й то я тягаю гантелі, хоч ще недавно...

Але знов же таки не про себе й про свої власні справи треба розповідати, а про комісію, про себе ж згодом...

Голова комісії сидів у директорському кріслі, директора заводу в кабінеті не було, він десь теж, видно, перелякано никав позауманню, хоч і важко мені уявити нашого директора переляканим, очевидно, всі члени комісії теж там сиділи, тільки я стовбичив посеред кабінету, голова комісії не запросив мене сідати, з чого я відразу зробив висновок, що переді мною чоловік високий на зріст, бо якби він був маленький, то не став би зі мною балакати, поки я б не всівся, маленькі чоловіки страх не люблять, коли перед ними стовбичить щось отаке довготелесе, як Митько Череда, тобто я, з сердитою ввічливістю вони мерщій пропонують тобі сідати, щоб не дивитися на тебе знизу. Для голови ж комісії такого клопоту не існувало. Навіть сидячи, він майже зрівнювався зі мною. Це був гігантський чолов'яга, і якщо хтось спеціально б шукав собі взірець для втілення державної могутності, то ліпшого, мабуть, годі було й шукати. З такого потужного тіла мав би видобуватися й відповідний голос, і справді, басюра в голови комісії виявився знаменитим, а слова — просто вбивчими.

Без будь-яких передмов, без розпитувань, навіть не поцікавившись, хто я, він перестрів мене ще на середині кабінету, вдарив у груди першими словами, відштовхнув від себе, не дав наблизитися, примусив стати.

— Тоді як усі радянські люди... в єдиному пориві...

Я став мовчки.

— Коли всі трудові зусилля...

Мені лишалося тільки мовчки вивчати цього великого чоловіка, великого не тільки тілом і словами, в чому не могло бути сумніву, але й ділами, про що свідчила його висока нагорода.

— З кожним днем шириться...

Я вже збагнув, що хоч як там воно шириться, але мене, видно, не зачіпає, до мене чомусь не сягає і не сягне, і винен у цьому, безперечно, я сам, тому й викликано мене і поставлено перед очі цьому грізному чоловікові, Тому я винувато мовчав і дивився на голову комісії.

— І от знаходяться люди...

Ясна річ, я належав до тих, що "знаходяться". Колись мені забивали баки, буцімто я знайшовся десь мало не на заводськім дворі чи в парку на клумбі, потім прийшло до мене знання природності моєї появи на світ, тепер наявною була спроба "знову відкинути мене в область стихійності, де можна знайти, а можна й не знайти, де виключено будь-які прояви свідомої активності, бо панує там тільки темна неусвідомленість. "Знаходяться..." Що можеш відповісти на таке? Я стояв і мовчав. Щоправда, дивився на голову комісії, мабуть, досить вимовно, бо він зненацька зробив паузу, глянув на мене вже й геть розгнівано і крикнув:

— Чого мовчиш?!

Нема нічого недоречнішого на світі, ніж пояснювати власну мовчанку. Ну справді, чого мовчу? Заціпило? Стало соромно? Злякався? Розгубився? Спантеличився? Чи просто відмовляюся прилучатися до такої розмови? А може, ніхто й не ждав од мене мови? Може, йшлося тут про мовлення одностороннє, коли один говорить, а другий тільки на вус мотає? Запитувати легко, відповідати завжди важче, бо запитання одне, а відповідей може бути сотні. Я визнав за ліпше знов промовчати, але це стлумачено було вже як відвертий бунт, і в кабінеті загуло. Видно, члени комісії обурювалися. Ну що ж, коли не дано право на обурення мені, то я надолужу бодай мовчанкою.

— Ти не думай, що тобі вдасться грати в мовчанку! — гримів бас голови комісії.— Не для того ми тут...

Кожна гра має свої правила. Я мав дотримуватися головного правила своєї гри, яке звалося "мовчанка".

— Лежить відповідальність...— долинало до мене. Я мовчав. Лежить, то й хай лежить.

— Підростаюче покоління...

Я не казав нічого. Підростав мовчки.

— І ми спитаємо...

Будь ласка. Питай скільки завгодно, але для відповідей пошукайте собі когось іншого. Знайдіть добровольця.

Це тривало довго. Я мовчав просто блискуче. Героїчно й відчайдушно мовчав і за це з ганьбою був вигнаний з директорського кабінету, де засідала грізна державна комісія, очолювана ще грізнішим головою, чоловіком, якого знали всі металурги, про якого ходило поміж людьми безліч історій, чоловіка до деякої міри легендарного, може, але його легендарність звелася на ніщо перед моєю впертою мовчанкою, за якою стояла впевненість у слушність тої справи, яку розпочали мої друзі і до якої запросили й мене.

Все це було прекрасно: мої друзі, наша справа, сподівання на успіх, уперта наша праця, шкода тільки, що не було отої пригоди з моєю мовчанкою.

Бо ніхто нікуди мене не викликав.

Ніхто нічого не питав.

Все це я просто уявив, вигадав, сам не відаючи навіщо, і потім шкодував навіть, що насправді на комісію мене так і не було покликано.

2

А вигадати можна все. Скажімо, десь там у десять років я несподівано для всіх вигадав собі хворобу. Якщо хтось заперечить, посилаючись на загальну звичку вигадувати чарівливі світи, царства, королівства, казкові подорожі або просто собі невеличкі приємності, то я відразу ж пристану на цю думку, але мушу зазначити, що сверблячка до казковості й чарівливості в мене якось минулася досить рано, я ріс серед робочих людей, у досить суворому світі, ще сповненому живих спогадів про довгу й жорстоку війну, змалку бачив я багато горя, нестач, страждань, бачив безногих і безруких, бачив голодних і втомлених, може, на знак співчуття до всіх тих людей, перемелених війною, якої я не зазнав, у моїй уяві й зродилася ота химерна забаганка зробитися хворим для самого себе. Бо я не тільки вигадав власні хворощі, але й повірив у них. Взагалі всіляка вигадка, вважаю, тільки тоді набирає ваги, коли ти повіриш у неї сам.

Почалося все з ревматичних болей у суглобах. Де може взятися ревматизм у десятирічного хлопця — це вже проблема для лікарів. Але що я мав ревматизм, то це напевне. Напухали мені суглоби, підвищувалася температура, трималася по кілька місяців. З нею я ходив і до школи. Там мене всім показували: "А от він має завжди підвищену температуру, тридцять сім і три". Іноді мене все ж таки вкладали до ліжка і тижнями пробували лікувати. Коли отак лежиш, маєш багато вільного часу, ніхто не заважає тобі, ти можеш читати книжки, якщо любиш цю справу, а можеш просто собі вигадувати. Важить не те, що вигадуєш, важить самий процес, тут є щось мовби наркотичне, воно затягує, засмоктує тебе, а найголовніше — дає незалежність. Раптом ти відчуваєш, що ніхто й ніщо не може тебе стримати в твоїм вигадництві, ні час, ні простір для тебе не існують, а вже про звичайні земні перешкоди, про той світ умовностей, звичок, забобонів, химер, яким оточують себе люди, тут навіть мови не може бути. Отож я став рости вельми незалежним індивідуумом. Все, що обмежувало мою незалежність, мені не подобалося. Коли по закінченні восьмого класу треба було писати директорові школи заяву з проханням, щоб мене прийняли до дев'ятого класу (тієї самої школи!), бо дев'ятий і десятий класи вважалися вже чимось вищим, я відмовився навідріз. Бо писання заяв обмежує незалежність. Оту саму, яка зародилася в мені від тривалого вигадництва. Але й це причина буде несправжня. На той час я вважав себе невиліковно хворим, я вигадав собі смертельну хворобу з моїх суглобів і з мого легенького фіброзу, я лежав на дивані, все в мені було розгвинчене, попереду мене нічого не ждало, навіщо ж тоді заяви, учоба? Якби нас було хоч два в батьків, то навряд чи зі мною стали б панькатися, але один син завжди може дозволити собі розкіш стати тираном власних батьків, і для них то буде солодка тиранія.

1 2 3 4 5 6 7