З погляду вічності

Павло Загребельний

Сторінка 13 з 47

Але ж він усе життя писав тільки табелі. Вони й досі стоять у мене перед очима. Приносив додому засмальцьовані аркушики. Прізвище, обсяг виконаної роботи, норми, розцінки... Все це мали робити в конторі, але батько намагався сам, володів хворобливою чесністю щодо виконання своїх обов'язків, трохи смішним видавався мені й старомодним.

Як же він міг писати мемуари? Про що? Все життя завод, завод, завод. Не стріляв, не бігав у атаки, не брав штурмом ворожих міст, не рятував челюскінців, не сидів на крижині, не здійснював безпосадочних перельотів, не стрибав на парашуті з стратосфери, просто давав метал, "гнав трубу". Які ж тут мемуари? Не зустрічався ні з царем Миколою, ні з Черчіллем, за кордоном не був, у полон не попадав, до ворожих угруповань і партій не належав, проти Радянської влади не боровся, як Савинков або Шульгін. Про що ж писати? Як боровся за Радянську владу своєю працею, своїм сумлінням, своєю честю? Але так боролося принаймні сто мільйонів чоловік. Не стануть же всі сто мільйонів писати мемуари?

— Про що ж ти пишеш? — приступився я до батька.

Тоді батько, трохи спантеличений таким несподіваним перебігом подій і дочасним розкриттям його приховуваного наміру, в який він посвятив тільки маму, трохи потупцяв і, поглядаючи без особливого довір'я на Зіну, тихо сказав:

— Про комуністичну ідейність.

Тут підлетіла Зізі, почепилася на батькові, чмокнула його в щоку, шепнула на вухо:

— Дай почитати.

Я зняв її з батькової шиї, відставив убік.

— Це тобі не "Щит і меч".

— Сам читай про своїх шпигунів! — огризнулася Зізі.

— Не про шпигунів — про розвідників.

— А чи я там розбираю! Тату, даси?

— Він ще не закінчив,— втрутилася мама,— а ти безсовісна! Все порозкидала.

— Я зберу, зберу! — застрибала Зіна.— Мить, помагай мені!

Ми згадали дитинство і стали повзати по кімнаті, збираючи вирізки; ми зіштовхувалися, жартома борюкалися, валяли одне одного на підлогу, реготали, батько теж усміхався, дивлячись на нас, мама пішла доварювати обід, газетні вирізки знову вляглися в різнобарвні течки, ми жирували з Зіною, як десять років тому, коли ще були школярами і не мали на гадці нічого, крім пустощів, але в мені не пропадав подив, я не міг позбутися нового, щойно народженого почуття, мною заволодівала розгубленість, викликана несподіваним відкриттям: мій батько, майстер-пенсіонер Матвій Сергійович Череда, пише мемуари, які назвав "Про комуністичну ідейність". Видно, це не спогади і не мемуари, а роздуми про життя, до яких я ще не доріс навіть у припущеннях, для мене задосить було й радісно-сірих очей зі спогаду, як для Євгена — мовчазного страждання коло неприступної Алі; навіть роботу ми трактували ще мов спорт, відразу мріяли про рекорд, про стрибок вище за всіх, не дбаючи за підготовку, а підготовка починається із зародження ідеї, і потім, якщо не просвітлено буде твій труд високою ідейністю, то видасться він марудний, утомливий, нікчемний, не стане тобі терпцю, кинеш ти, не довівши замірів до завершення,— може, через те так багато невикінчених справ у житті, що не вміють підкорити всього себе одній ідеї, бо це зрештою вдається небагатьом.

Щонайменші внутрішні зрушення мають вириватися назовні, надто ж коли тобі двадцять літ. Я штовхнув Зіну занадто сильно як для пустощів; вона боляче вдарилася плечем об ніжку столу, здивовано й ображено стрельнула на мене зеленкуватістю своїх очей:

— Чого штовхаєшся? Зрадів, що дурний виріс?

А я не хотів бути дурним, тобто наївним, дитинство моє скінчилося вже давно, хоч років проминуло й небагато. Тоді були шкільні стільці з тоненького пруття, маргарин замість масла, штапельні сорочки брудно-лякливих кольорів, погано освітлені вулиці. Але чи я те знав? Трава була тоді така сама, і морозиво хоч і водянисте, але було, і небо, може, навіть краще, бо американський У-2 ще в ньому не з'являвся.

Дитинство має в собі щось рослинно-безтурботне, сприймаєш світ лише як таку чи іншу гру, згодом пробуєш перенести в своє свідоме життя звичку до тої гри, всіляко маскуючи свої наміри свідомо чи мимоволі, але рано чи пізно стається щось таке, коли доводиться покінчити з грою назавжди, це приходить або в зболеності від невпинних ударів, або в щасливі хвилини просвітлень, відомих мислителям і мрійникам, дехто намагається силоміць проволокти дитячу гру крізь роки на зразок отого доцента Крижня, що хотів заманити в хатку, збудовану з слів, гарну дівчину Алю! Моя гра скінчилася дочасно. Може, коли вилітав я з танка, може, як схилялися наді мною радісно-сірі, незабутньо сірі очі, може, від невдач у цеху, де вже, здавалося, ти ось-ось мав ухопити в свої руки якийсь там кусень матеріального чогось і сам, уперше в житті, створити щось нове, новий маленький світ витворити і прилучити його до твореного цілим робітничим класом, але руки натрапляли на порожнечу, сили йшли в пісок, так ніби ти боровся з сизим димом або з туманом.

А може, гра кінчалася сьогодні, в отому злякано-торжествуючому вигукові нашої мами про те, що батько мій, майстер-прокатник Матвій Сергійович Череда, "пише мемуари"...

9

"Що ж ти пишеш, батьку?"

Певно, так мав я спитати батька, вибравши час, коли ми з ним лишилися тільки вдвох, спитати не заради простої цікавості, не знічев'я, а з усією належною повагою і любов'ю до батька, яку почуває кожен хлопець двадцяти літ, але далеко не кожен може висловити.

Не міг і я. І не спитав. Розізлений на батька, що той так легко піддався Токовому, не чинив опору (його випхали на пенсію саме в найвищому розквіті мудрості й досвіду), мав би боротися, мав би лишатися на заводі, щоб передати всі свої набутки молодим, передати мені, бо я належав до молодих, був їхнім уособленням і ось тепер, позбавлений очікуваної, хай навіть підсвідомо, батьківської опіки, проймався іронічністю, зневірою, легковажним наплювізмом,— це, може, й не я особисто, так мої однолітки, і їхній вплив рано чи пізно мали відчути й ми з Євгеном, бо порожнеча заповнюється (старий закон Торрічеллі ще з шостого класу!), природа не терпить порожнечі; батько не повинен був відступати, позиції без бою не здаються,— ось справжня комуністична ідейність, як на те пішло, а не писання мемуарів, збирання газетних вирізок для тамування власних образ.

Для батька я ще, мабуть, продовжував залишатися дитиною, він не сприймав мене всерйоз, та й сам я ще перебував у невизначеному стані, в неокресленості прагнень, якщо виходити з безпредметного тяжіння до радісно-сірих очей, більше вигаданих, ніж реальних. Діти завжди кричать, не вміючи висловити своїх бажань. Навчившись говорити і заявляти про свої потреби, вони з часом вмовкають, пройняті настороженістю, а часом від страху наштовхнутися на глузування. Щоб відплатити світові за його жорстокість, мерщій кидаються в глузи самі, здіймають на кпини іноді найсвятіше, найдорожче для них, караються в душі, але вуста їхні вперто кривляться в усміхові.

Батько вибрав вихідний день, вибрав такий день, коли я сидів удома, бо Євген побіг шукати Алю, а Шляхтич не запрошував до себе, бо мав повно клопотів з нашими цеховими невдачами; батько довго терся і м'явся, ходив коло мене, вибираючи властиву хвилю, відкашлювався й гмикав, я вже добре знав його натуру, щоб збагнути, що він щось хоче сказати, але вперто мовчав, жорстоко мовчав, з якоюсь зловтіхою спостерігаючи за його невмілими маневрами довкола моєї кістлявої і, якщо правду мовити, нікчемної особи.

Все ж таки батько наважився.

— Тоді, Митьку, ми ото говорили про оте,— відкашлюючись і червоніючи, почав він,— так я хотів дати тобі...

— Що ти хотів дати? — без цікавості спитав я.

— Почитати... Один зошит... Так, із середини... Одне питання...

— Ах, питання...

Я ще хотів сказати: "Ти розробляєш якісь питання? Теж мені доктор наук..." Але вчасно схаменувся, сховав свою іронічність за вдаваним позіхом, простягнув руку:

— Давай, почитаю...

Батько дістав із шухляди товстий зошит у чорній цератовій обгортці (справді, чорна і справді, цератова, чомусь така обгортка найулюбленіша для всіх, хто починає письменникувати на старості), показав мені:

— Ось звідси і до цього місця... А решта — ще не готове, я ще обдумую...

— Розберусь,— сказав я зухвало з верхогір'я свого вечірнього університету знань і з погляду вічності, засвоєному від Спінози за посередництвом доцента Крижня.— Ти про Спінозу чув?

— Про Спінозу? Ні, не чув,— розгубився батько.— А хто це?

— Філософ такий був. З погляду вічності.

— А-а,— сказав батько таким точнісінько тоном, як Аля тоді казала Крижневі. І в тому тоні теж прозвучало, як і тоді в Алиних словах на адресу Крижня: "Хоч ти й про Спінозу там щось мелеш, а ще дурень".

Батько все життя писав наряди й заповнював табелі, тепер він вирізав із газет якісь статті й шматки статей, але ніколи не гадав я, щоб він почувався так природно в сфері чистих розумувань і високих абстракцій, якими наполовину заповнені газети й політичні книжки, ніколи не міг би припустити в ньому схильності до мислення точного і навіть суто наукового. Ще там був чистий людський біль за себе і за багатьох, кому стали на заваді розкрити свої здібності, був тихий докір, негаласливе вказування на помилки, може, й власні або й цілого свого покоління.

Він писав:

"Ленін не знав дріб'язкового самолюбства, заздрощів та інших ницих почуттів. Він завжди щиро радів, коли бачив талановитого, розумного працівника, і завжди намагався його висунути. В одному з листів Володимир Ілліч, наприклад, зауважував: "Чичерін — працівник прекрасний, добросовісний, знаючий. Таких людей треба цінити. Що його слабість — брак "командирства", це не біда. Хіба мало людей із протилежною слабістю на світі!"

Батько писав:

"У свій час серед керівних працівників було недостатньо молоді. З'явилася необхідність більше уваги надавати висуванню молодих кадрів, при цьому не допускаючи будь-якого, навіть щонайменшого, протиставлення молодих кадрів старим. І навпаки.

Буває так, що деякі керівники не можуть правильно оцінити ділових, знаючих людей і своєчасно висунути їх і миряться з тим, що часом на відповідальних постах тривалий час перебувають відсталі від життя люди. Замість того, аби звільнятися від таких працівників, їх нерідко пересовують з одної посади на іншу.

10 11 12 13 14 15 16