День шостий

— До служби це не має ніякого відношення.

Він підвівся і став ходити туди й сюди "по розта­шуванню", як сам би висловився, а всі сиділи, зди­вовані й приголомшені тим, як несподівано роз­крився перед ними Султанов — і самою музикою, і ще чимось незнайомим, тривожним.

Козак несподівано простягаув руку до кларнета Грановського, несміливо доторкнувся кінчиками пальців до клавішів, і пальці йому одразу затерпли, він лякливо відсмикнув їх.

— Чого ти? — ласкаво сказав Грановський. — Вмієш грати? На якому інструменті?

— Тільки на мандоліні. У нас у школі був музич­ний гурток. Ну і... Але хіба то музика? "Полька-радіо", "Амурські хвилі", "Краков'як", "Чардаш"...

— У тебе пальці піаніста, — втішив його Гра­новський. — Ти навіть не знаєш, які в тебе пальці! Це не пальці, а суцільне мистецтво!

— Не дурачся, Грановський, — подав голос Боря Тетюєв. — Чи ти знаєш, що таке мистецтво? І чи хто з вас знає? А от я знав мистецтво таке, що вам і не снилося! Думаєте, я шофер та й усе? А мене в Академію мистецтв усі скульптори наперехват! Би­лися за мене. Всі хотіли ліпити з мене Аполлона.

— Кого-кого? — обізвався Палярус, який перед мистецтвами німотствував і знікчемнювався добро­вільно й з радістю.

— Аполлона, бога краси й мистецтв.

— Сміх у залі, — спокійно заявив Палярус. — Коли Боря Тетюєв Аполлон, тоді хто я — Костя Палярус?

— Коли рука летить над клавішами, — задумли­во промовив Грановський, — вона летить над світом, над життям і вічністю. Ви це розумієте?

— Пожвавлення у залі! — хмикнув Палярус.

— Палярус! — із притиском промовив Гранов­ський. — Я чув, ніби ти будував московське метро. Припустимо, що будував. Не станемо перевіряти. А я не тільки музикант, а й штангіст. Я можу кидати через себе таких, як ти, і правою і лівою рукою. Потрібні пояснення?

— Тиша в залі, — зітхнув Палярус.

— Слухай, Грановський, — палко зашепотів Ко­зак. — Ти ж такий музикант! Як же ти опинився тут? Навіщо?

— Ну, звичайно ж, я був у музвзводі, — Гранов­ський витирав кларнет, акуратно вкладав його в чор­ний, вистелений із середини чорним бархатом фут­ляр, — міг би лишатися там до кінця війни. Але ось нас піднімають по тривозі, везуть машинами з Киє­ва у Броварські ліси, там уже зібрано тисячі війська, чи я там знаю, скільки, усі вишикувані чотирикут­ником, каре, як колись казали, а всередині чотири­кутника викопана яма, перед ямою молодий біля­вий чоловік, у нашій формі, але без пояса, руки йому зв'язані за спиною. Перед ним відділення солдатів, у касках, і з гвинтівками напоготові, трохи збоку — Генерали, і серед них сам Кирпонос. Тоді читають вирок. За зраду Батьківщині і за те, що хотів служи­ти фашистам, перебіг до них, пройшов школу ди­версантів (за тиждень!), вистрибнув із парашутом на станції Дарниця, ракетами давав знати ворожій авіації про рух ешелонів, за все це — найвища міра пока­рання, розстріл! Ну, ми там не грали, тільки стояли і дивилися, але коли я про все розповів своїй мамі, то вона сказала:

— Ти ж можеш бути солдатом, а не музикантом?

І я попросився в артилерію.

— Грановський, дай я тебе поцілую! — вигукнув Палярус. — Ти хотів у корпусну артилерію, а потра­пив у протитанкову. Як наш Козак: їхав у берегову, а опинився у сухопутно-смертоубийственній!

— Ая не шкодую, — сказав Козак. — Може, хтось чув од мене, що я шкодую?

— До речі, я так само, — підтримав його Гра— новський. — І хто хоче мати зі мною справу, хай спробує заперечити.

Підійшов Султанов, скомандував:

— Встати! Починаємо ознайомлення з місце­вістю...

Ганяв їх до самого вечора. Переміряли ногами всі відстані довкола вогневої позиції. Обійшли все довкола. Побували на березі Дніпра.

Коли коротенький ланцюжок їхнього строю ви— зміївся понад глиняною кручею і опинився на бе­резі і коли їм у розігріті обличчя дихнуло прохоло­дою ріки і очі наповнилися її широчінню, Султанов одразу відчув, що його влада над цими молодими душами тут закінчилася, тому, не гаючись і не роздумуючи, скомандував:

— Вільно! Розійдись!

І вони побігли до води, грузнучи в піску, насилу вивертаючи з його чіпких пасток тяженні чоботяри, сміючись і розмахуючи безладно руками, вигукую­чи слова, значення яких не знали й самі.

— Ех, водичка, благодать Божа! — похлюпотів долонями в м'якій теплій воді Палярус. — Покупа­тися б та помити своє грішне тіло! Товаришу сер­жант, дозвольте?

— Купання дозволяю, — підходячи до води, ска­зав Султанов. — Двадцять хвилин на купання!

— Мало, товаришу сержант! Ну, хоча б півгодинки!

— Не торгуйтесь, Палярус. До речі, три хвилини вже минуло...

Вони стали скидати з себе обмундирування. Сул­танов стояв і спокійно спостерігав. Гірські люди не купаються. Це для рівнинних жителів. Козак нічого не бачив і не чув. Перший опинився у воді. Пробрьохав по мілкому, склавши руки стрілою, пірнув углиб, блиснув білою спиною далеко від товаришів, поплив на широчінь, на бистрину, туди, де за фар­ватером ріки зеленів довгий острів, весь у травах і нахилених над ними розложистих вербах.

— Козак, далеко не запливати! — стривожено гукнув Султанов.

Чи він чув ту пересторогу і чи взагалі здатен був чути що-небудь? Ріка обіймала його, рідні ласкаві води несли в дитинство, у запаморочливий світ, де в першому броді соловей щебече, у другому броді зо­зуленька кує, а у третьому броді сопілочка грає, в четвертому броді дівчинонька плаче... І тут були чо­тири броди життя їхнього, тільки не соловейко ще­бетав, а гриміли бомби над степами, зозуля відлічу­вала не радісні літа, а час до вмирання, не грала сопілочка, а тужив кларнет Грановського, і дівчи­нонька плакала не від любові, а від покинутості, як оті дві сестри в хаті над Глиняним урвищем.

Та Козак ладен був усе забути, потрапивши в обійми Дніпра.

Дніпре, Дніпре, течеш ти, мов тужливий спів ти­сячолітній, без кінця і без краю, немає тобі міри і ніхто не збагне ніколи таємниці твого народження. Не було в тебе захмарних гір і вічних снігів біля ко­лиски, не було тих льодовиків, що лежать на кам'я­них хребтах справіку, посилаючи на рівнини свої холодні мертві води, вмів ти приховувати свою силу і течію, так що відчути їх міг тільки той, хто опиняв­ся на твоїй бистрині і заволодівала ним сила могут­ня й незборима, мов чар.

Усе відродилося у Козакові, щойно він доторк­нувся до води, занурився у неї. Відпливав од бере­га — плив у дитинство, туди, де жив ще вчора, не знаючи іншого життя, надто ж так жорстоко сплете­ного з смертю й руйнуванням.

Згадувалося йому, як малими бігали через плавні до Дніпра, коли він "зашеретовувався", і повесні на скресання криги. І на розливи вод. Дикі гуси над тими розливами, журавлі на зелених островах, м'які трави в теплій воді, мов русалчине волосся, качині гнізда в молодій осоці. Тоді вода спливає у Дніпро трави у плавнях густішають, стають зеленою стіною а за нею пиляє своєю пилкою деркач, якого ніколи не побачиш, хіба що викосять косарі біля гнізда Згадувався той закуток між Прядивкою і Дніпром де косили сіно, сушили вимочене прядиво, палили вогниша на Івана Купала і золоті дощі падали на них з-під літнього сонця. Дощ на Дніпрі починаєть­ся завжди чомусь від берега, набігає з плавнів, шу­мить у шелюгах, тоді тяжкі краплини на піску, ближ­че, ближче до води, а тоді "ляп-ляп-ляп!", і далі й далі, аж до середини Дніпра, а там уже все потем­ніло, спина ріки холодно витнулася, води небесні з'єдналися з річковими, — і вже суцільна темна стіна, і шелест, шум і шерех: ш-ш-ш!..

Але це лиш зрідка, бо літній Дніпро завжди міниться на сонці, пливе в золотисто-синіх пере­блисках, кличе до себе, зваблює, зачаровує, вселяє у молоді душі якийсь шал, одур, і всі намагаються перепливти ріку, здолати її могутню течію, добрати­ся до кам'яних забор на тім березі, під ті високі по­хмурі кручі, що нависають над водою з того боку.

Тільки подорослішавши, люди заспокоюються і живуть над рікою, уже й не пробуючи не те що пе­репливти її, а навіть купатися. Коли ж і купаються, то тільки поночі, цнотливо, майже покрадьки, мов­би сповнюючи якийсь прадавній таємничий ритуал.

А солдатське купання... Що ж солдатське купан­ня? Ще не встигло тіло відчути велику силу ріки, а вже треба назад, на берег, до суворого обов'язку і ще суворішої долі.

— Одягатись! — гукав з берега Султанов. — Швидко!

Якийсь безжальний механізм у його досконало­му тілі точно відлічував не тільки години, а й хвили­ни, секунди, і ось він уже подав сигнал, що визна­чені сержантом двадцять хвилин минули, кінчилося коротке блаженство, кінчилася радість, затьмарило­ся усе, що золотою хмарою оповивало щойно кож­ного при доторку до теплої м'якої води.

А все ж таки купання помогло. Ще довго відчу­вали свіжість і бадьорість, жартома одпирхувалися, так ніби й досі плавали і поринали, жирували, мов молоді лошаки, і навіть суворий Султанов не міг стримати усміху, дивлячись на своїх щасливих мо­лодістю бійців.

Надмір сил треба було неодмінно витратити і кожну вільну хвилину солдатського життя заповни­ти — це був його, командирський клопіт, для них радість була в молодечій силі, у незнанні, в доб­ровільній слухняності і великій вірі у старшого над ними. Вони не могли не вірити Султанову, бо тільки він один знав усе про їхнє майбуття і хіба ж не він був для них взірцем у всьому: у вмінні носити фор­му і зброю, у нестомності, здоров'ї, незалежності, вмілості, розумі!

— продовжуємо ознайомлення з місцевістю! — скомандував Султанов.

Не знати для чого пробіглися по сипких піщаних косах. Дерлися на глиняне урвище коло берега і там, де дорога виривалася з степу, щоб упасти в долину і зазміїтися за містком до схованого в левадах села.

ї жодного погляду, жодного натяку, жодного по­руху в той бік, де була хата, а в ній знані Козакові, а більше нікому дві сестри, так зване "місцеве насе­лення", ті, кого вони мали захищати, заради кого прийшли сюди і стали на рубежі.

Коли б Козак був сміливішим, таким зухвалим, як Палярус, він би спробував нагадати Султанову про дівчат, але де там! Сержант гляне поверх твоєї голови і спокійно скаже:

— Одставити про, дівчат! Займайтеся своєю спра­вою, рядовий Козак!

Так минув перший день.

Уночі, хоч які були змучені, вирвав їх зі сну, ки­нув на визначені ще вчора Султановим місця бойо­вої готовності моторошний крик Грановського:

— Тривога!., вога!..