День шостий

Павло Загребельний

Сторінка 5 з 18

Перша заповідь артилериста: по­далі від начальства, якомога ближче до кухні.

Ардаб'єв, який прийшов доповісти, що коні вже на пастівнику, зітхнув при згадці про кухню:

— Ех, оце б боршу з сметаною!

— Наш Ардаб'єв уже знає український борщ! — зареготав Палярус. — Йому вже хочеться борщу! А тисяча одної ночі тобі не хочеться? Щоб ти спав на посту, а Шехерезада розповідала свої шикарні казки.

— Кінчай перекур! — підвівся Султанов.

— В повітрі запахло стройовою підготовкою, — випнув груди Палярус.

— Балачки! — добродушно осмикнув його сер­жант. — До обіду будемо чистити матчасть і особи­сту зброю.

Коли вже опинилися поряд із Тетюєвим, Козак спитав Борю:

— Ти навідником давно?

— Місяць. До того був водієм танкетки. У нас батарея була — блиск! Шість гармат, механічна тяга, снарядів — гора, весь припас із собою, навіть арт— майстер свій...

— Де ж воно все поділося?

— Де? Нарвалися на фашистську колону — ось

де!

Козак не повірив.

— На колону? Отут у степах?

— Ну, не тут, а за Бугом — хіба не однаково?

— І ціла колона? Не може бути!

— Слухай, — подавився на нього трохи злякано Тетюєв, — що з тобою?

— Не можу повірити, щоб уже колони їхні по нашій землі...

— А що літаків їхніх повне небо — у це віриш? Під бомбами був?

— Був, а не віриться. Все мов сон.

— Ну, в мене теж цей сон був. Як чесонули нас їхні танки, як пішло все вогнем та димом, — отоді повірив. У нас командиром батареї був не Храмцов, а майор Бакаєв. Маленький такий, нервовий, злий, як чорт. Тут б'є, тут горить усе, горить і моя танкетка, а він вискочив з диму, налетів на мене, вхопив за гру­ди, кричить: "Чому не біля гармати? Де обслуга?" А де обслуга? Всі мертві, і я не знаю, живий чи мертвий. А майор знов на мене; "Чому не стріляєш?" — "Не вмію". — "Давай снаряди!" І сам до прицілу. Бачив би ти, як він бив! Запалив танк, три бронетранспор­тери, тут уже з першого взводу лейтенант з двома бійцями прибігли, але майор сам стріляв, поки й відігнали фріців, а тоді при всіх обійняв мене, по­цілував і призначив мене навідником. А так довело­ся б ставати їздовим. І сказав: орден тобі, боєць!

— Де ж твій орден? — спитав Козак.

— Десь іде.

— А майор? Де він?

— Дали йому дивізіон. А в нас став Храмцов. Ну, та тепер тільки Султанов, більше нікого.

— Мені Султанов подобається, — сказав Козак, — надзвичайно подобається.

Тетюєв промовчав. Мабуть, не міг забути, до якого виснаження доводив його щодня сержант.

Обід Планкін привіз у термосах, тому на гаря­ченьке притупали і два кулеметники, які прикрива­ли вогневу від дороги.

— До такої каші та наркомівські б сто грам! — поцмокав губами Палярус.

256

— Сто грам одержите, коли будемо в боях, — пояснив Султанов.

— А де ж ми зараз, товаришу сержант? — здиву­вався Палярус.

— На курорті. І, як доповів рядовий Козак, ще й поряд із вродливими дівчатами. Вам ясно, Палярус?

— Коли дівчата, то навіть суду ясно, товаришу сержант!

Козак насторожився. З самого ранку ждав він, коли ж Султанов відгукнеться на його повідомлення про молодих господинь цього обійстя, але сержант, здавалося, не звернув на ті його слова ніякісінької уваги, одразу забув, заглибившись у свої коман­дирські клопоти. Але ж тепер згадав! І, може, захоче піти познайомитися, а коли так, то звелить і йому, Козакові, йти разом з ним. Бо хто ж "встановлював зв'язок з місцевим населенням"!

Однак Султанов більше не згадував про дівчат. Обід закінчився, котелки помито принесеною їздо­вими з Дніпра водою, пролунала команда: "Мертва година!" Повторювати не доводилося. Вмить розкатано скатки, простелено шинелі, котелки, накриті пілотками, — у голови, і вже всі, крім вартового Тетюєва, сплять, як убиті, один підклав долоню під щоку, другий по-дитячому підігнув ногу, притиска­ючи Гі мало не до грудей, третій розкидавши руки, горілиць, Султанов спав на животі, мовби й уві сні прислухаючись, чи не стугонить степ під фашист­ськими танками, щоб миттю підскочити й закричати:

— Підйом! До гармати!

Він справді крикнув "Підйом!" рівно за годину, не знати, як відмірявши у своїй свідомості час, бо ж годинника ні в кого не було, а сам Султанов на руці мав тільки компас.

— Приготуватися до політзанять! — скомандував він. — Всім зібратися біля цієї споруди.

І показав на погрібник.

— Погрібник, — прийшов йому на допомогу Ко­зак.

— Одставити пояснення. Надалі називати, як я сказав: споруда. В нашому розташуванні вона тільки одна, отже, пояснення зайві.

Козак мимоволі подумав, як далеко йому з його вчорашньою хлоп'ячістю до такої точності розуму. Подумав і ще раз у душі схилився перед блиском Султанова.

Найперша запорука успіху навіть у незначному бою — завжди бзгги напоготові, натягнутими, як пружина. Султанов прекрасно знав, яким чином тримати солдатів у такому стані навіть тоді, коли вони сплять, не давати розслабитися бодай на мить. Невідомість — ось чарівний ключик до всіх душ. Солдат може знати тільки те, що має відбутися за­раз, найближчим часом, що ж буде далі, — те не для нього, те для командира, за яким сила і право, знання і передбачення. Тому оголосивши про політпідготовку, Султанов, ясна річ, не став повідомляти, що вони робитимуть далі, чим наповнюватиметься їхній день, безмежний літній день над Дніпром, який міг принести кожному з них стільки безжурної радості й щастя, коли б не війна і не були вони солдатами і не стали оіуг, на рубежі, визначеному їм долею. На політзаняття зібралися швидко і не так від солдат­ської запопадливості, як із простої цікавості: що їм скаже Султанов? Досі на всіх політзаняттях він роз­повідав про становище на фронтах, говорив про Одесу, про Київ, про Дніпро, про бої на Соловйовій переправі, про мужність прикордонників у Пере­мишлі, про капітана Гастелло і Віктора Талаліхіна, усе це йому повідомляли вищі командири, самі дові­дуючись про найостанніші вісті по телефону, по ра­діо чи й просто через зв'язкових, які наздоганяли колони в степах, передаючи накази високих штабів.

Але звідки почерпне відомості сержант Султанов отут, на березі Дніпра, відрізаний від усього світу, не маючи зв'язку навіть із піхотною ротою, до якої "придана" його гармата, не знаючи, з якого берега річки треба чекати ворога — чи не допускати до пе­реправи, а чи відбиватися від тих, хто полізе через річку?

Вони всідалися біля погрібника ще отерплі зі сну, ще з затуманеними очима й головами, але вже про­буджувалася у них молодеча цікавість: що ж їм ска­же сьогодні сержант і звідки він може знати більше, ніж вони, а вони не знають нічого! Однак не було злостивості в їхніх думках, тільки добродушна ціка­вість, а ще: віра в понад природні здатності їхнього командира. Коли він, маючи на руці компас замість годинника, точно вгадував час, то чому б не міг вга­дувати й обстановку на фронтах?

Султанов перевершив усі їхні сподівання, оголо­сивши:

— Політнавчання сьогодні проводить рядовий Козак.

— Я? — не повірив Козак.

— Так. Ви. Ось ми вийшли на рубіж ріки Дніпро. Це ваша рідна ріка.

— Рідна, — сказав Козак. — Ви не помиляєтесь, товаришу сержант.

— Прекрасно! Розкажіть, як ви будете захищати свою рідну ріку від німецько-фашистських загарб­ників.

— Тиша в залі, — сказав Палярус.

— Балачки! — суворо зиркнув на нього Султанов.

— Ти заспокойся, заспокойся, — прошепотів Козакові Боря Тетюєв.

Грановський великооко втупився в Козака, підба­дьорливо ворушив соковитими губами: давай! давай!

— Я... я разом з усіма, — Козак підвівся, не знав, що казати. — Я дам їм належну відсіч... І не пошко­дую... Не тільки крові, а й...

І тут відчай стиснув йому горло, і не життя влас­ного було шкода, не смерті лякався, не про відво­ротне думав, — щось більше й непереборніше по­стало перед ним, і він майже прошепотів:

— Товаришу сержант, а хіба фашисти можуть дійти аж сюди?

— Од ставити запитання! — сухо кинув Султанов. — Раз ми тут стоїмо, значить, дійдуть і сюди. Сідайте, рядовий Козак! Зараз я ознайомлю вас з обстановкою на фронтах.

І він справді став розповідати їм, де і що діється, і вони зачудовано слухали і вірили кожному його слову, але водночас все ж пам'ятали, що політзаняття сьогодні починалися з їхнього товариша, з Коза­ка, кожен пробував уявити себе на його місці, і кож­ному ставало страшно.

Не мали належного людського досвіду, не вміли висловити словами, що думали й відчували, були безрадні перед загрозою, що нависла над ними, без­силі перед невідомістю, але й готові до всіх несподі­ванок.

У Грановського палали очі. Не питаючи дозволу в Султанова, він метнувся туди, де були їхні речі, став перед усіма з своїм кларнетом, поклав пальці на клавіші, надув щоки.

Всі сиділи мовчки й незрушно. Навіть Султанов забув про свої командирські обов'язки. Кларнет Гра­новського подав голос. Він застогнав, заплакав, темно зойкнув, глухо зітхнув, і полилося, полилося з нього таке тужливе, таке прекрасне, що й слів для нього не знайдеш, — правда, краса, молодість, усе було в тій музиці, а що може бути дорожче на землі й у житті?

Першим належало подати голос командирові, тож першим справді обізвався Султанов.

— Що це? — суворо спитав він Грановського.

— Гайдн.

— Німець?

— Бетховен теж німець, — з образою у голосі зауважив Грановський.

— А хто проти Бетховена? — здивувався Султа­нов. — Я особисто не бачу нікого. Може, ви бачите, Грановський? Мовчите? Гаразд. Це у вас кларнет? Так? З чого він зроблений? Можете не відповідати. Не знаєте. А в нас є такий інструмент — зурна. Справжню зурну роблять із гомілки героя. Тоді вона може вести своїм голосом цілий народ за собою. Ви не чули зурни? Ніхто ие чув? Шкода. Дозвольте ваш кларнет, Грановський.

Він узяв інструмент, дмухнув у нього, пробігся довгими сильними пальцями по клавішах, обвів по­глядом своїх солдатів, і враз ця чорна дудка з лиску­чими клапанами на ній заклекотала таким могутнім клекотом, вдарила такими пронизливими звуками, покликала й повела їх — не відірвешся, не вивіль­нишся, не порятуєшся.

— Отак, Грановський, — сказав Султанов, вити­раючи наконечник кларнета. — Отак! Оголошується перерва на півгодини! Після перерви будемо займа­тися вивченням місцевості!

— Товаришу сержант! — закохано дивлячись на Султанова, вигукнув Грановський. — Але це ж му­зика! Ви справжній артист!

— Одставити, — відмахнувся Султанов.

1 2 3 4 5 6 7