День шостий

Де він, і що з ним, і як?

Втікав з тої хати, від непроспаного байдужого дівочого голосу, від невиразної золотистої смагля­вості, а сам ладен був вернутися назад і знову зазна­ти солодкого приниження, якого щойно зазнав, і все віддав би за те приниження, і за свою безпомічність, і незграбну наївність, аби лиш чути той голос і ди­витися, бути поряд, згадувати...

Такого не могло бути, а отже сталося, було на­справді, повторилося, ніби сон, мана, чаклунство. Той самий голос, те саме лице, та сама постать і навіть ім'я... Санька! Вдома він був закоханий без­тямно в сусідську Саньку, так само ліниву тілом і голосом, як оця тут, так само недбалу до всього дов­кола, так само золотисто-смагляву, мов хмарина в досвітньому небі, ще не осяяна сонцем, а тільки підсвічена якимись невидимими променями, навіть віком вони були однакові — обидві старші за Козака років на два чи три, може, тому він і закохався тоді в Саньку, бо хлопці завжди так роблять, їм подоба­ються чомусь трохи старші дівчата, в яких прихо­вується незбагненний чар і тяжка вабливість, а може від їхніх буйних тіл розлунюється, ніби від якихось таємничих золотих дзвонів, гріх, заборона, сором, вічний поклик, усе те, що за сімома печатями забо­рон і неприступності і що, саме завдяки цьому, у всі часи найбільше притягує незміцнені молоді душі.

Козак не відкривався про свою хлоп'ячу при­страсть до Саньки жодній живій душі, він і собі міг признатися хіба що вві сні, але незабаром мав пере­конатися, що ніщо на цім світі не може зостатися непоміченим, і вже хтось запримітив, які погляди кидав він на Саньку, як дрижав його молодий го­лос, вимовляючи її ім'я, що казав він про тих, кому Санька дарувала свою увагу, як стежив за тим, з ким вона танцювала в сільбуді, якому уповноваженому усміхалася, з ким перемовилася словом, кому усмі­халася, за ким зітхнула.

У них був Петро Левків, насмішник, гостроязи­кий, нещадимий і вреднючий, він давав усім образ­ливі прізвиська, переслідував кожного, безжально викриваючи його вади, закоханість для нього теж була вадою і предметом осмішнення, і коли він якимсь чином здогадався про затаєне почуття Веніаміна до Саньки, він одразу продражнив Козака Санюнею. Козак вважав, що лізти в душу людині — це найбільша несправедливість на світі, йому було кривдно до сліз, але Петро не знав і не хотів знати таких переживань і переслідував Козака так, ніби це бра якась дичина для мисливця. Веніамін і досі не міг забути, як уже цього літа, за тиждень до того, як вш мав кінчати десятирічку, Петро Левків позну­щався з нього, а Санька, хоч теж здогадувалася про Веніамінову закоханість, не захистила його, а ще мовби чорно відплатила за його чисте почуття.

У школі вже йшли випускні екзамени в десятому класі, Козак мав готуватися до математики (був завж­ди першим учнем у цій дисципліні), але батько ска­зав, що завтра починають закладати силос у ями, і він кинув підручники, кинув математику і все своє майбутнє, і побіг до силосних ям, бо знав, що там топтатимуть силос дівчата і серед них — Санька.

Петро Левків, перший їхній механізатор, возив січьку до ям. Побачивши Козака, він виявив усю ту радість, якою живуть мстиві душі, кинув свою машину, підбіг до Веніаміна, удав, ніби обнімає його за плечі, і штовхнув до ями, де топтали силос дівча­та, а між ними й Санька. Штовхнув його Петро так уміло, що Козак упав саме біля Саньки, він ще підво­дився незграбно і зніяковіло, а вона не підскочила, щоб йому помогти й поспівчувати, а вхопила повні пригорщі силосної січки й сипнула йому межи очі з Відьмівським якимсь сміхом. І поки він протирав очі, Санька сміялася дужче й дужче, заохочуючи всіх Дівчат, ЯКІ топтали силос, і собі сміятися з цього незграбного завтрашнього випускника, а він не міг ні образитися, ні крикнути всім їм, а передовсім Саньці, як він її кохає і що він готовий життя відда­ти за неї, за один її погляд, за саме скинення її ліни­вої брови. Образа і блаженство.

І ніхто з них тоді не знав, що за десять днів поч­неться страшна війна.

Де тепер ті хлоп'ячі образи, але ось біль наздог­нав його і тут, і ця Санька своїм лінивим тілом і лінивою зневагою нагадала іу Саньку, і він утікав од них обох, утікав од спогаду і від нагадування, плу­тався у кукурудзі, немов у непролазних хащах, ніби в безконечному лісі, не знав, чого йому більше хо­четься: відбігти якомога далі від хати й двох сестер, чи вернутися назад, щоб ще раз зазнати зневаги, але й блаженства, болю, та не гіркого, а солодкого.

Вискочив просто до погрібника, біля якого на снарядних лотках сидів Султанов і голився бритвою "Труд.Вача", безжально обшкрібаючи свої мужні щоки до синюватого блиску.

— Дозвольте доповісти! — крикнув Козак.

Султанов недбало змахнув вільною від бритви

рукою, слухав чи й не слухав, що доповідає йому Козак, ні здивування, ні запитань, так ніби знав уже все й без цієї розповіді, зате Палярус, почувши про двох молодих сестер, одразу накукурічився і закруж­ляв довкола Султанова й Козака, наспівуючи:

— Красавица моя талантами полна, имеет потрясающий успех... Товаришу сержант, дві дівчини — це ж пожвавлення у залі!

— Одставити, Палярус, — спокійно кинув Сул­танов, але на Паляруса це не подіяло, він покруж­ляв собі далі, доспівуючи свою безглузду пісеньку:

— Моя красавица всем очень нравится походкой нежною, как у слона, та-ра!.. Танцует, как чурбан, поет, как барабан, а все-таки она милее всех!..

— Приготуватися до сніданку! — гукнув сержант, обполіскуючись з брезентового відра дніпровською водою (хтось уже встиг принести, поки Козак "встанонлював зв'язки з місцевим населенням") і вити­раючи обличчя, шию, груди білим вафляним руш­ничком.

Ардаб'єв, який любив попоїсти, уже привіз від ротної кухні з села їхні котелки з кашею, снідати сіли біля погрібника на траві, підставляли обличчя сонцеві, що викочувалося з-за Дніпра, перекидали­ся поглядами з-над котелків і алюмінієвих кухлів з чаєм, вдоволено позирали на зроблене їхніми рука­ми вночі, на вдало вибране місце, на окопчики, на маскування, на прибраність і затишок.

— Порядок на вогневій! — вдоволено промовив Султанов і цим ніби подякував усім за безсонну ніч.

— Як на парадній лінійці в полковій школі, то­варишу сержант, правда? — лукаво позирнув на Сул­танова Боря Тетюєв.

— Одставити полкову школу, — незлобиво про­бурмотів сержант.

— Зараз головне — що? — сказав Палярус. — Головне — поспати хвилин шістсот! А тоді — до дівчаток...

— А мені б чоботи скинути, щоб ноги не тужи­ли, — простогнав Ардаб'єв. — Товаришу сержант, дозвольте спати не в повній бойовій, а хоч без чобіт.

— Одставити сон! — Султанов підвівся, — Кінчати сніданок і приготуватися до бойових навчань!

— Товаришу сержант, — благально склав руки Грановський. — Ми ж не спали вже двадцять чоти­ри години! Я все-таки звик спати щоночі.

— Забувайте свої звички, Грановський, і пам'я­тайте тільки статути, — спокійно порадив йому Сул­танов. — Ардаб'єв, Будник, Планкін, почистити ко­ней і пустити пастися. Обслуга — до гармати! Ардаб'єв, де ваш протигаз? Рядовий Грановський, знову ви заправляєте гімнастерку в штани? Це вам не на гражданці. Затягніть пояс! Струнко! Бігом марш! Лягай! Встати! По-пластунськи!

Ясний літній день розпросторювався над землею, розлітався попід небесами далі й далі, а для них він безжально звужувався до суворого сержантового кри­ку, до команд, які вони вже знали, як таблицю мно­ження, до тисячократно повторюваних примітивних, але яких же виснажливих рухів, до безглуздого бо­рюкання з власним тілом і з залізом, тяжким і на­бридливим. "Танки зліва! Хобот вправо! Танки пра­воруч! Хобот вліво!.. Танки!.. Хобот!.."

Болять руки, болять ноги, болить усе тіло, але Султанов не знає милосердя, та над ними невидимо простирає всемогутні руки молодість, і досить лиш миттєвого перепочинку — і вже душа рветься ку­дись, нестомна, непогамовна, легка, як вітер.

Султанов точно вичував ту межу, за якою уже вичерпувалися всі сили, і завжди вчасно коман­дував:

— Перекур!

Вміло скручував величезну "козячу ніжку", вси­пав у неї мало не жменю чорної міцної махорки, викрешував кресалом, яке Ардаб'єв по-казахськи ласкаво звав "чик-пак", вогню, прикурював, пахкав, мов вулкан, добродушно питав:

— Кому прикурити?

Козак не курив (хоч у школі на кожній перерві бігали в дерев'яний нужник у кінці двору й похап­цем смалили там дешеві цигарки не так для при­ємності, як для форсу), але ж махорку давали всім солдатам, а він не хотів відставати від інших ні в чому — і ось давився гірким димом, кашляв, вити­рав сльози, терпів насмішки Паляруса і... відчував себе мужчиною. Не Султановим, — куди там! — та все ж. Хотів бути дозрілим, сильним, мужнім, як їхній сержант, і готовий для цього на все.

Боря Тетюєв не курив. Для його глевтякуватого тіла сержантська наука давалася найтяжче. Сидів на станині гармати, постогнував, пробував підняти руку, щоб витерти піт з обличчя й шиї, і не мав сили.

— Товаришу сержант, — ледь ворушачи засох­лими губами, промовив він, — я не бачу користі від нашого так званого навчання. Пристріляти дорогу, по якій може просуватися ворог, — ось що нам тре­ба зробити!

— Пристрілювати не будемо, — твердо заявив Султанов. •— Я не можу витрачати снаряди. Хто їх нам підвезе? Може, ви, Тетюєв? Мовчите? Можна не відповідати. А прострілювання ви, як навідник, повинні зробити й так.

— На око?

— Виміряти до метра! Власними ногами.

— То дозвольте міряти? — одразу пожвавішав Тетюєв.

— Одставити! Вже виміряно.

— Хто ж це зробив? — здивувався Боря.

— Ваш сержант.

— Не може цього бути! Коли ж ви встигли, това­ришу сержант?

— Вночі, коли ви, Тетюєв, куняли на ходу, я під час просування на місцевості до цієї вогневої вимі­ряв усі відстані кроками. Можете запам'ятати. До виходу дороги з степу — чотириста п'ятдесят метрів. До спуску в долину — триста метрів. Місток — три­ста метрів. Запитання є?

Запитань не було.

— Може, комусь не подобається наш розпоря­док? — спокійно поцікавився Султанов. — Хтось хоче спати? Безсонна ніч? Для солдата безсонна ніч — додатковий заряд бадьорості! Може, комусь не подобається, що я командир? Прошу висловлю­ватись.

— Тиша в залі, — гмикнув Палярус. — Ніхто не хоче ліпшої долі.