День шостий

Султанов їхав попереду свого взводу верхи на стройовому кавале­рійському гнідому коні, якого він виміняв за обозну клячу не знати яким побитом і з якою додачею, кінь у нього був неляканий, сам він теж не знав ніяких страхів, хоч взвод вважався у батареї третім, але в походній колоні Султанов завжди вів свою гарматку першою, так ніби й сам старший лейтенант Храмцов перейнявся його нетерплячкою якомога скорі­ше допастися до ворога і великодушно надавав сер­жантові таку змогу.

І все ж з вогню їх завернули, не дали пройти до кінця, посеред ночі прийшов звідкись наказ, Султа­нов завернув свого гнідого, завернув взвод, скоман­дувавши "Праве плече вперед" і коли вони опини­лися у тиші й темряві і приєдналися до якоїсь мовчазної колони піхотинців, сержант оголосив своїм бійцям:

Наш взвод приданий стрілецькій роті. Нака­зано зайняти рубіж уздовж правого берега Дніпра.

— Виходить, ми — придане? — засміявся у тем­ряві Палярус. — А чиє ж весілля, дозвольте поціка­витися? Попереджаю: не моє. Я женитися наміру не маю. Ніяка красунечка мене ні за які гроші...

— Балачки! — строго крикнув Султанов.

— Товаришу сержант, — не без єхидства в го­лосі, звернувся до Султанова Палярус, — дозвольте сміх у залі?

— Одставити сміх!

Тепер ішли тільки ночами, щоб зайняти свій рубіж непомітно. Харчувалися з ротної кухні, а свій артиле­рійський НЗ сухим пайком, виданий їм на тиждень, зберігали на випадок непередбачених обставин. Сул­танов так само мучив усіх бойовим навчанням і ста­тутами, коли хто-небудь пробував скаржитися на втому, погукував:

— Одставити балачки! Відпочивати будемо після війни!

— Хто доживе — відпочиватиме, — свистів Па­лярус. — Щодо мене, то тут можете не мати сумніву: в найшикарніших місцевостях нашої безмежної краї­ни, у найшикарнішій обстановочці, з найшикарнішими. дівчатками і так далі! Може, хтось стане за­перечувати? Сміх у залі!

До призначеного місця прийшли вночі. Зайшов уже місяць, примеркли зорі, темрява щільна й чор­на довкола, але Султанов своїми котячими очима все розгледів, одразу знайшов місце для гармати, домовився з піхотним капітаном, випросив у того двох кулеметників з ручним "Дегтярьовим" для при­криття артилерійської позиції, не ждучи ранку, на­казав обладнувати вогневу позицію, копати окопчи­ки для обслуги, зайнятися маскуванням. Вимучені безперервними переходами, невдоволені сержантовою поспішливістю, вони вважали цю нічну роботу безглуздою тратою часу й зусиль, та коли настав ра­нок, вимушені були переконатися у тому, що коли Султанов і не геній військової мислі, то принаймні великий чоловік у цій галузі.

Їхня вогнева позиція була обладнана на краю го­роду, порослого високими соняшниками й кукуруд­зою. Збоку віц гармати стояв невисокий погрібник, далі, за старою гіллястою грушею піц глиняною ур­вистою горою тулилася присадкувата широка хата піц очеретом, з лелечим гніздом на покрівлі і двома димарями. Господарчі прибудови стояли ще далі, над дорогою, яка круто спускалася тут до Дніпра, хова­ючись за тою глиняною горою.

Хата, біля якої Султанов зайняв уночі рубіж, була тут цілком самотньою, село починалося десь за кіло­метр від неї, тягнучись уздовж дороги, понад плав­нями, що підходили до Дніпра, але не впритул, а відгороджувалося від нього широкою піщаною ко­сою. Село мовби притаїлося за тою косою, сховав­шись од річки, а від степу ховалося теж, бо степ починався на високому плато, з якого й спускався шлях, що ним вони прийшли сюди вночі.

Протитанкова гармата Султанова стала саме нав­проти того місця, де з степового плато широкий шлях спускався у долину з селом і де від того шляху відхо­дило відгалуження до річки. Хто мав прийти з сте­пу, проникнути до Дніпра, а чи, переправившись з того берега, вибратися сюди, той у всіх випадкам опинявся під вогнем сорокап'ятки, — усе це зро­зумів навіть Козак, незважаючи на його цілковиту військову недосвідченість, а Боря Тетюєв склав пе­ред обличчям руки човником, повернувся до Султа­нова і захоплено вигукнув:

— Товаришу сержант, ви — геній військової мислі!

— Одставити підлабузництво! — гримнув Султанов.

Грановський видобув із свого речового мішка

чорний химерний футляр, розщіпнув його, дістав звідти чорну дудку з рядом блискучих клапанів, дмух­нув у неї, надувши до почервоніння щоки, облизав свої повні красиві губи.

— Товаришу сержант, а музику дозволяєте? В му­зиці ніякого підлабузництва — чисте мистецтво.

Козак уперше почув, що Грановський музикант. Дивно, чому ж не казав про це досі. Він підійшов до ящичного, зазирнув йому в обличчя, доторкнувся пальцем до кларнета.

— Ти що, справді вмієш грати? — спитав недо­вірливо.

— Він для генералів грав! — крикнув Палярус — Правда ж, Грановський?

— І грав, — сказав той, продмухуючи кларнет, а може, просто набираючись духу. — Тобі й не снило­ся, як я ірав!

— Сміх у залі! — зареготав Палярус. — І бачив генералів зблизька?

— Отак, як тебе зараз.

— А які вони?

— Високі, — сказав поважно Грановський. — Такі високі, що тобі й не снилося.

— Усі високі?

— А ти ж думав!

— Сміх у залі! — сплеснув у долоні Палярус. — Я теж високий, а не генерал. Товаришу сержант, чому правильний Палярус не генерал?

— Балачки, — благодушно промовив Султанов. — Ви думайте про те, як краще служити й учити стату­ти, рядовий Палярус. Рядовий Козак!

— Слухаю, товаришу сержант! — виструнчився Веніамін.

— Ви звідки родом?

— Недалеко звідси, тільки моє село на тім боці Дніпра.

— Прекрасно. Наказую вам встановити зв'язок із місцевим населенням.

— Єсть встановити зв'язок! Дозвольте запитання?

— Дозволяю.

— Що треба зробити для встановлення зв'язку?

— Піти в оту симпатичну хатку, — сказав Паля­рус, — познайомитися там із симпатичною Мару­сею і поїсти в неї пиріжечків із сметаною!

— Одставити балачки, рядовий Палярус, — на­казав Султанов. — Рядовий Козак, виконуйте наказ!

— Єсть виконувати!

Вгрузаючи чобітьми в м'яку землю. Козак пошурхотів між соковитою кукурудзою, соняшники стріпу­вали йому з своїх золотих брилів легенький пилок, гарбузи підставляли під ноги круглі лискучі боки, перед самою хатою з-за перелазу рожеві мальви при­вітали його сонними личками. Сінешні двері не були замкнені, він тихо прочинив їх, війнуло на нього теплим духом молока, яблук і сухих трав, обійняла добра, знана з дитинства темрява, повела в цих не­знайомих сінях так, ніби в батьковій хаті, привела

до хатніх дверей, поклала йому руку на клямку, але він не став одчиняти дверей, а ледь чутно стукнув, тоді стукнув голосніше, але ніхто не відгукнувся, і Козак потихеньку відхилив двері, просунув у темну хату (вікна, мабуть, були ще звечора завішені ряд­нинками для маскування) голову, прошепотів:

— Можна?

— Хто там? — почувся дівочий голос з другого кінця хати. — То ти, Саню?

— Боєць Козак, — сказав він одразу зчужілим і неслухняним голосом.

— Ой лишенько! Вже й сюди дійшло! — пролу­нало злякане. — Де ж ви? Хто ви? Я не бачу. Відтуліть отам вікно. Саня, мабуть, ще спить. Вона в хатині. А я недужа. Оте вікно біля дверей одтуліть. А тоді ось біля мене.

Він пішов на голос, робив те, що підказував го­лос, і коли відтулив обидва вікна і світло проникло до просторої, хоч і з низькою стелею і з великою старовинною піччю хати, побачив у кутку на скрині високу постіль, прекрасне бліде обличчя на подуш­ках, розметані чорні коси і всохле тіло під прости­радлом, як у трирічної дитини.

— Підійдіть, — попросила дівчина. — Як вас зва­ти? Мене звуть Надею. Саня зве Надькою. Ви теж так звіть. А вас як?

— Козак, — розгублено відповів він.

— Це прізвище. А звуть?

— Веніамін.

— Як дивно. Я ніколи й не чула. І в книжках не зустрічала.

— На мене кажуть іще: Веня.

— Я теж вас зватиму так. Згода?

Він не встиг відповісти, бо двері з хатини рипну­ли й у напівтемному отворі вималювалося щось смагляво-золотисте, в коротенькому, занадто тісному ситцевому платтячку і теж мовби смагляво-золотистому (чи й було воно, те платтячко?), сказало сон­но, здивовано, вередливо:

— З ким це ти, Надько, любезничаєш з досвітку?

— Це, Веню, моя сестра Саня, — сказала Надя так, ніби вони з Козаком зналися уже он скільки часу. — Саню, познайомся.

Смагляво-золотисте наблизилося до Козака, війнуло на нього ще теплішим і духмянішим, ніж у сінях, вдарило мінливим переблиском очей, різону­ло усміхом.

— А губатий який! Тобі ще моню смоктати, а не воювати! Де ти такий узявся?

— Мене прислав сержант Султанов сказати, що ми обладнали на вашому городі вогневу артилерій­ську позицію, — відчеканив Козак, не піддаючись на Саньчину зневагу.

— А який він, той ваш Султанов? — поспитала Санька, ще ближче підсовуючись до Козака.

— Він командир нашого взводу.

— Веню, ти її не слухай, — прошепотіла Надя. — Вона з усіма така. Вона добра, а показати нікому не хоче.

— А ти мовчи! — гримнула на неї Санька. — Ле­жиш, то й лежи!

— Я хотів спитати, — для розмиру між сестрами втрутився Козак, — хотів спитати, де у вас коло­дязь? Нам після маршу помитися, ну і взагалі — вода...

— Колодязь? — чмихнула Санька. — А внизу наш колодязь. Дніпро. Бери коромисло, дві цеберки — і гайда! Воду носити вмієш?

— Та вмію!

— А вмиєтесь, то приходьте в гості. Приводь свого Султанова. Чи, може, мені до вас?

Козак не знав, як на це подивиться сержант, тому не відповів, зніяковіло переступав з ноги на ногу.

— Боїшся сержанта? — одразу збагнула Санька. — Не бійся, не піду я до вас. Де ви там, над дорогою, мабуть?

Він мовчки кивнув, сухий клубок застряв йому в горлі, ніяк не прокочувався далі.

— Ми з Надькою тут самі, — вирішила подо­брішати Санька, хоч Козак ні про що її й не розпи­тував. — Батько погнав худобу за Дніпро. Фермою завідував, його й послали. А маму громом убило. Сім років, як убило. Ти звідки родом?

— З-за Дніпра.

— У вас там грім бив людей?

— Бив.

— Отож.

— Ну, то я піду? — сказав Козак, не знаючи, про що далі вести мову з цією колючою Санькою.

— Іди, — байдуже відвернулася вона від нього, підняла голі смагляві руки, стала поправляти покучмлене русяве волосся.

— Приходь до нас, Веню, — попросила Надя. — Саня добра. Приходь. Гаразд?

— Я постараюсь, — пообіцяв Козак.

Вийшов з хати, мов скупаний.

Шпортався в огудинні, перечіпався через гарбу­зи, зосліпу натикався на товсті соняшники, які вже не сипали на нього золотим пилком, а боляче дря­пали йому руки й лице своїми шорсткими, як наж­дак, тілами.