День шостий

Простіше було б сказати "до нашої гармати" і "знайомитися з бійця­ми", але Султанов уперто вживав тільки твердо вста­новлених формул, і це теж йому надзвичайно личило, додавало ще більше командирського й просто чоловічого блиску, і Козак подумки заприсягнувся теж говорити тільки так, як Султанов, наслідуючи його в словах, в інтонаціях і навіть у вмінні якось ощадливо й твердо ворушити губами, коли говорить (не розплямкуючи).

"Особовий склад" був нечисленний, але в Коза­ка все переплуталося перед очима і лише згодом він ніби заново познайомився з усіма і вже запам'ятав кожного, переконавшись, які вони всі несхожі, ча­сом дивні і несподівані в усьому, окрім їхнього бойо­вого обов'язку.

Султанов був командир взводу і командир гарма­ти, не мав ні заміни, ні помічника, зосереджував у своїх руках і владу, і відповідальність, і турботи, й клопоти. Галушкуватий хлопець із добрими сірими очима, Боря Тетюєв, навідник гармати, другий після Султанова і найголовніший на випадок танкової ата­ки ворога. Ящичний Грановський, кучерявий кра­сень з налитими плечима, правильний Палярус, ху­дий, як дошка, вищий за Козака, все якийсь колючий і насмішкуватий. Зате на противагу йому суцільна добродушність їздового Ардаб'єва, з очима замуче­ного ангела з церковної ікони, байдужість другого їздового Будника, який знай щось жував, і вперта зосередженість тільки на своїй зовнішності, яку ви­казував третій їздовий Планкін, що, на відміну від усіх, мав на голові не пілотку, а кавалерійський каш­кет із синім околишем і дивним чином примудрявся на стриженій голові закручувати жмуток волосся так, що воно визирало з-під кашкета, ніби у бравого джиґуна.

Козакові випало стати заряджаючим, хоч він і не знав, що це таке, і поглядав на гарматку боязко й недовірливо. Ну що може така пукалка!

Палярус перший угадав цей Козаків настрій, за­охотливо підморгнув йому:

— Що, Малий, не подобається матчасть? Не дрейф! Вона як цьвохне, з танка тільки пір'я летить!

Під час сніданку (пшоняний суп з салом, чай, чорний хліб з маслом — їли з котелків, які приніс їм сьогоднішній днювальний Ардаб'єв) Боря Тетюєв присів до Козака, сказав тихо:

— Давай дружити. Згода?

— Я не проти, — відповів Козак.

— Тебе звати як?

— Козак.

— Про ім'я питаю.

— Веніамін.

— Ти що — професорський син?

— З села. Батьки в колгоспі.

— Чом же так назвали?

— А я знаю? Дідові так захотілося. Діда мого звуть Дійон.

— Кінчай сніданок! — скомандував Султанов. — Приготуватися до занять.

Козак вирішив, що заняття Султанов затіяв тільки заради нього, щоб показати новобранцеві, як і що має він робити біля гармати, але Боря Тетюєв пояс­нив, що бойові заняття у них щодня, Султанов вірить тільки в них і більше ні в що на світі, сповідуючи суворовську настанову: "Тяжко в навчанні — легко в бою".

Вночі батарея покинула затишну балку і пішла в степи.

Тільки тепер відчув Козак безмежжя цих про­сторів, цієї землі, такої великої і неосяжної, що не вміщалася вона у просторі, не стачало їм місця під небесами, збиралася могутніми бганками в доли і балки, випиналися довжезними кряжами, повільно вигойдувалася тяжкими пологими хвилями спусків і підйомів, заколисувала й насторожувала, чарувала й лякала.

Козак і сам народився й виріс на краю степу біля Дніпра, але то був степ лівобережний, якийсь мовби менший, приступніший для ока і для уяви. А степ правобережний приголомшував і знетямлював своїм обширом, силою, незбагненністю і непідвладністю. Навіть у мирний час людина мала б тут наповнюва­тися особливим чуттям, а що ж казати тепер, коли десь зовсім близько ворог, фашист, коли простори дихають загрозою і смертю, — коли тільки ніч ховає і захищає тебе, а день несе ворожість і беззахисність.

Козак радів своєму новому становищу. Досі він тільки намагався стати на захист рідної землі, рвав­ся, пробивався кудись, прагнув і сподівався. Тепер нарешті став плече до плеча з людьми незламної волі, відчув свою силу, повірив у свою здатність стати в пісенний лад, на висотах якого виростала його мо­лода душа. І "Шел отряд по берегу, шел издалека, шел под красным знаменем командир полка...", і "Командир у них Чапаев, он все время впереди...", і "Если завтра война, если завтра в поход...".

Ясна річ, війну він уявляв не такою. Усе в ро­мантичних вогнях, у пісенній піднесеності. "Голова прострелена, кров на рукаве, след кровавый стелется по сырой траве...".

Герої безсмертні, вони не зважають на рани, мчать коні, блиск шабель, могутній крик "ура!", ворога немає, він повержений в дим і прах, торжество пе­ремоги. Все це було з кінофільмів, які привозили в їхнє село, і в сільбуді без техніки, без електрики, власне, без нічого, кіномеханік прикріплював до де­рев'яної лави динамку, а тоді, мов східний деспот, ставив перед собою усіх сільських хлопців і вибирав з них, кому він довірить "крутити динаму", даючи електрику для демонстрування фільму.

Козак крутив динаму вже з сьомого класу, бо впадав в око кіномеханікам і своїм зростом, і своєю жилавістю і затятістю, що пробивалася з усієї його постаті.

Сидів верхи на дерев'яній лаві, крутив ручку не­нависного електромотора, а сам не відривався від екрана, де розгорталися грандіозні битви за нове життя, лилася кров, торжествували правда і благо­родство, кінні полки летіли в битву за справедливість і честь, і він теж мчав з ними, підстрибував на дере­в'яній твердій лаві, ніби на спині бойового коня, захлинався у крику, готовий був віддати своє життя народам і світам, за революцію і вічність.

А тут ще слова першого маршала: бити ворога на його території, і фільм про всемогутню армаду наших бомбардувальників, які знищують гніздовище ворога, і фільм про винищувачів, з піснею, що підіймає серця: "Любимый город может спать спокойно, и видеть сны, и зеленеть среди весны...".

І коли все порушилося непередбачено і неймовір­но, він не повірив у те, що діється насправді, дум­кою і серцем був у дорогому для нього світі і ніякі сили не примусили б його змінити віру й надію.

Він занурювався у ночі, розпростерті над безмеж­ністю українських степів, але невідомість і загроза не тривожили його, бо в молодій його свідомості билися слова Сталіна, з якими тільки й уявляв тепер життя своє і свого народу: "Наше дело правое. Враг будет разбит. Победа будет за нами".

Не уявлялося йому сили на світі, яка б змогла заперечити ці слова.

Велика земля лежала не десь, не відібрана від нього, — була тут, під його стопами, в його серці.

Яка ж ти прекрасна, моя земле! Вся у вишневих садках, в золотих бджолах, у піснях і пшеницях, у добрі й високих зорях.

Тепер була ще й у залізі. Здригалася й стугоніла від залізної ходи військ, від колон артилерії, машин, піхоти. Війська йшли і йшли, ночами і навіть удень, одні переганяли інших, ще інші йшли назустріч, їхні шляхи перетиналися або зливалися, невидима сила керувала цією великою армією, хтось знав, куди їм треба йти, і вони вірили йому і не відали ні страху, ні вагань. Коли десь удалині гриміла канонада, ніхто не мав сумніву, що то наші гармати, коли палали нічні обрії, усі вважали, що то горять фашистські колони, які мали нахабство прорватися у степи. Коли бачили в небі тільки фашистські "месершміти", "юнкерси" і "рами", то й тут знаходилося виправдання: мовляв, винищувачі наші над К:иєвом, над Одесою і над всіма великими й малими містами, щоб і муха там не пролетіла, а бомбардувальники летять на Берлін, на фашистське лігво, усе як у фільмах, все так, як треба.

Надто спокійними були вони, артилеристи, бо навіть їх, оцих сорокап'ятників, які мали б бути завж­ди попереду, може, навіть попереду піхоти, ще не пускали в бої, оберігали для майбутнього, для битв тяжких і вирішальних. Попереду й з боків іриміло й горіло, хтось там бився, падав, умирав, здавалося, лише для того, щоб вони йшли далі не в безсиллі й безнадії, не відступаючи, а рвучись туди, де все вирі­шуватиметься.

А літо ж було яке розкішне того року! І золоті тумани ранкові, і сади, обтяжені плодом, і хати, ніби білі голуби посеред степів, — ось щойно при­сіли і вже летітимуть, і зорі в небі такі тяжкі, що не втримувалися там і падали на плечі бійцям, а ті мали ловити їх і нести поперед себе, як найвищий дарунок.

Що довше йдеш степами, то більшими вони ви­даються, і вже не віриш, що дійдеш колись до їхньо­го краю.

Вони йшли ночами і тому здавалося, ніби круж­ляють на тому самому місці, — однакові степи, по­логі спуски й підйоми, балки, байраки, повільні річечки, тихі ставочки, — усе однакове й монотон­не, мов сон і забуття. Ночі були тихі, теплі, ясні, добрі, не вірилося, що хтось їх поруйнує. Щоправ­да, знав Козак, яка тяжка історія цих степів. Скільки війн прокотилося через них за віки й правіки. Смерть жила тут споконвіку, кров текла й червоніла, та все ж вічно перемагало торжество життя, волі й любові.

Докучав їм Султанов. Ставав дедалі нервовішим, прискіпливішим, несправедливішим, набридав бойо­вими навчаннями, не давав спочинку, примушував чистити "матчасть" і особисту зброю, носив із со­бою повну сумку військових статутів і урочисто обі­цяв, що не заспокоїться, поки весь його "особовий склад" не знатиме їх назубок.

— Султанов перед самою війною закінчив пол­кову школу, — пояснював Козакові Боря Тетюєв. — Ти знаєш, що таке полкова школа?

— Звідки ж?

— Полкова школа — це... Ти от їхав куди? В учи­лище?

— Берегової артилерії.

— Однаково яке. Училище — це, порівнюючи з полковою школою, курорт. А полкова школа — це водночас каторга й академія. Звідти виходять справж­ні генії війни. І зверни увагу: за короткий час можна з людини зробити генія.

Степ став звужуватися. Кружляння їхнє безко­нечне набувало загрозливого змісту. Земля уже й не лежала в могутньому спокої, а мовби здригалася піц ними, простір гримів ближче й ближче, канонади накочувалися, звідусюди, нічні пожежі обступали щільніше й щільніше. Розтривоженість охоплювала всіх, тільки Султанов веселішав і веселішав, що ближ­че підходили вони до канонад, до пожеж, до вогню. Вогонь обступив їх зненацька, горіли нескошені пшениці, горіли трави, горіли всі їхні шляхи, горів степ і все довкола, треба було пробиватися крізь цю стіну вогню, вирватися на простір (а може — ще в більший вогонь!), люди задихалися від диму і від полум'я, незвичні до вогню й до крові коні харапу­дилися, їм накривали голови мокрими плащ-накидками і вели за поводи, мов сліпих.