Звичайно, в тих, хто хоче продати їх добровільно.
— Ну, ну, — забираючи свою випорожнену сумку, позадкував до дверей Діл. — Тепер я побачив, що ти остаточно розтренований. Треба поговорити з лікарями, щоб вони вже кінчали з цим. Без гострих вражень ти пропадеш. Нудьга з’їдає чоловіка зсередини так само, як кислота — акумуляторну батарею, яка стоїть без діла. До речі, ти вже придбав машину?
— Я ж казав, що немає грошей, — мляво усміхнувся Лукас.
— Ну, гроші в тебе будуть! — запевнив його Діл. — Гроші рано чи пізно в тебе будуть, і великі гроші — це точно! їм від тебе просто нікуди діватися, запам’ятай моє слово!
7
Грошей у Лукаса не було й далі, а от з Пат він познайомився. Щоправда, це сталося, коли вчився вже на четвертому курсі.
Свій божевільний рефератик він-таки дописав і після довгих вагань наважився показати професорові Джонсу.
Професор покликав його до свого котеджу, посадовив на дивані, голосом змученої сирени спитав:
— Поговоримо?
— Я не проти, — сказав Лукас, крадькома розглядаючи портрет Елінор над головою професора, її невловиме лице, великий, дивно привабливий рот і оті відьомські очі під вигнутими бровами.
— Ідея загалом цікава, — сказав Джонс, страждаючи..
Лукас мовчки позиркував на лице Елінор.
— Але ще ж нічого не доведено, — з далекої далечі долетів до нього голос професора. — Не знайдена форма енергії, яка… гм… стає розумом. І я особисто не бачу шляхів, як знайти її хоча б теоретично.
— Я знайду її! — пообіцяв Лукас портретові дівчини, якої жодного разу не бачив живою.
— Ми спробуємо видрукувати ваш реферат в університетському щорічнику, хоч це нічого й не дасть…
— А мені й не треба! — мало не ляпнув Лукас, але вчасно схаменувся і став дякувати професорові.
Він далі грав у команді й за чотири роки набрав 3018 очок у першості університетської ліги з баскетболу, показник, один з найкращих на всю Америку. Ним захоплювалися не менше, ніж кіногероєм або рок-зіркою, але жодна людина, здається, не прочитала жодного слова з його реферату, який дарував людству таке грандіозне небувале відкриття! Враження було таке, ніби в світі надмір розуму і він просто стає непотрібним. Багатьом навіть заважає. Ділові люди не читають книжок, не цікавляться ніякими загальними ідеями, взагалі пустоголові, як у поемі Т. С. Еліота "Holow men". За статистикою інституту Геллапа, люди найперше думають про здоров’я, гроші, роботу, про дітей, і тільки вісім процентів американців стурбовані світовими проблемами, ракетами, термоядом і зоряними війнами.
Іноді Лукас ловив себе на думці, що почувається. на Землі, як на чужій планеті.
Що йому лишалося? Дати оголошення про своє відкриття в одній з восьми найбільших газет США? Але ідея без належних наукових і практичних підтверджень варта хіба що того, щоб її автора залічили до божевільних. Ясна річ, американські газети можуть надрукувати найбезглуздіші повідомлення, але за це треба платити гроші, яких у Лукаса не було і ніколи не буде.
Він вирішив звернутися до тих, хто так чи інакше зобов’язаний вислухати його безкоштовно.
Спершу написав сенаторові од штату Каліфорнія. Повідомивши шановного сенатора, що під час минулих виборів добровільно голосував за нього, Лукас стисло виклав суть свого відкриття, намалювавши перед державним мужем райдужну перспективу того, як з допомогою фізичних методів (для розробки яких потрібні зовсім незначні фінансові затрати) можна значно підвищити розумовий потенціал людства і зокрема покінчити з безспросвітним маразмом, який загрожує Америці і, до речі, його виборцям також.
Наприкінці Лукас висловив скромне сподівання, що сенатор посприяє в здійсненні такої благородної справи.
Відповідь не забарилася. На розкішному бланку з гербом Сполучених Штатів сенатор писав:
"Дорогий містер Лукас!
Я з великим задоволенням ознайомився з вашим високопатріотичним листом. Цілком щиро дякуючи вам за те, що голосували за мене, хочу висловити сподівання, що на проміжних виборах до конгресу СІНА ви знов віддасте свій дорогоцінний голос за нашу республіканську партію і за мою скромну особу.
Відданий Вам. Підпис."
Тоді Лукас, плюнувши на скромність, звернувся до представника Сполучених Штатів у Організації Об’єднаних Націй. Він якось випустив з виду, що там сидить колишній генерал американської армії, і був належно покараний за таку легковажну забудькуватість.
Високий представник великої держави і екс-генерал в тій самій особі писав:
"Містер!
Маючи деякий життєвий досвід, а також заслуги перед американською нацією і беручи до уваги вашу молодість, яка завжди повинна дбати про майбуття, я порадив би вам кинути гру в так званий інтелектуалізм і подумати про те, як стати добрим американцем.
Не розум і всілякі там інтелігентські штучки потрібні сьогодні Америці, а сила віри, сила духу, сила зброї і сила намірів!
Хай розум лишається у комуністів, а влада над світом — у нас! Думайте про це вдень і вночі, і господь благословить вас.
З належною увагою. Підпис."
З цими листами Лукас не міг сходити навіть до туалету, бо написані вони були на страшенно цупкому папері.
Ідея його відкриття розросталася в ньому більше й більше, але це приносило тільки болісне відчуття покинутості й цілковитої непотрібності. Рятуючись од самотності, Лукас у вільний від занять і баскетболу час заблукував на семінари то до філософів, то до генетиків, раз опинився на семінарі в професора американської літератури Кастанеди, втулився позаду студентів, що набилися до великої кімнати на першому поверсі професорського котеджу, слухав гудіння голосів, тоді побачив, як спустився дерев’яними сходами професор, сів збоку, біля хитрооких дівчаток, з якими одразу став перешіптуватися і пересміюватися. Лише згодом професор обвів поглядом своїх студентів і спитав не знати кого:
— Що в нас сьогодні?
Так ніби семінар проводив не він, а студенти. Студенти загалалайкали один поперед одного:
— Конрад і Фолкнер!
— "Лорд Джім" і "Абсалом! Абсалом!"
— Ще "Серце пітьми".
— Ну, звичайно ж, "Лорд Джім" і "Серце пітьми".
— Так, — підсумував професор. — А хто доповідає? Здається, Пат? Щось її не видко.
Знову галалайкання:
— Вона готує для вас каву!
— На кухні!
— Прекрасно, — сказав Кастанеда. — Досі я точно не знав, де готують каву, але тепер знатиму. А ось і наша Пат!
Ввійшла висока тонка дівчина в джинсах і в синій майці, з мідним начинням для кави в правій руці, волосся теж мала мідне, хоча ні, була руда, як лисиця, і у її високій постаті теж було щось хижо-вигинисте, мов у лисиці, аж Лукасові стало неприємно на душі. Та ось дівчина стріпнула волоссям, звільнила від нього обличчя і глянула в той бік, де над дрібненькими філологами розгублено стирчав Лукас.
Його ніби вдарили в груди, ніби знов Великий Чем з команди Прінстона поверг його в небуття, але тепер знестямлення було не в мертвій чорноті, а в радісних потопах нестримного сяйва.
У високої дівчини було обличчя Елінор Джонс!
О, цей вигин брів, і уста злукавлені, і вперті ніздрі, і невловиме лице, яке пронизує твою душу і услизає від тебе, відлітає нестримно в невідомі світи, а ти безсилий затримати його, нещасний, нікчемний і безпорадний]
Тепер Пат зайняла місце за столом, сіла, обернена обличчям до всіх, професор Настанеда посьорбував каву, почалося те, що мало початися, але Лукас не чув голосу Пат, не розбирав її слів, не міг збагнути, про що тут мова і взагалі навіщо зібралися оці хлопці й дівчата, — він тільки дивився на те лице, на уста, на очі, щось у ньому стогнало й скімлило, він забув не тільки про світовий розум, а й про свій власний, справді став порожньою людиною, як у Еліота: "Ми лиш порожні люди, ми лиш надуті люди, нахилені разом. Голови повні соломи. На жаль!"
Філологи виявилися балакучішими за вашингтонських політиків. У Лукаса від їхнього безладного гамору заболіла не тільки голова, а й душа. Безглузді суперечки про безглузді істини, які взагалі не є істинами. Нагаласував пійсь, вони й не думали відпускати Пат, обступили її тісним колом, далі махали руками і щосили демонстрували дурне громослів’я. Професор Кастанеда сидів, посилюючись, покурював ароматні сигаретки, майже з любов’ю спостерігав за своїми буйними вихованцями.
Лукас терпляче ждав, коли все це закінчиться. Власне, він сидів на своєму місці не від надміру терплячості, а просто тому, що не знав, як йому повестися.
Зробив найбезглуздіше, що тільки міг вигадати.
Підійшов до розмаханих студентів, які обступили високу дівчину з обличчям Елінор Джонс, легко розсунув їх, наблизився впритул до дівчини і бовкнув:
— Скажіть, вас справді звуть Пат? Запитання було таке недоречно-несподіване, що дівчина не встигла навіть здивуватися і відповіла майже механічно:
— Чи я справді Пат? Але ж у цьому ще ніхто не сумнівався. Патриція Хіган до ваших послуг.
Лиш після цього вона, мабуть, злякалася, що цей невідомий хлопець хотів поглузувати з неї, і, щоб випередити його, вдала глумливий уклін перед Лукасом, і, розтягуючи уста в усмішці, запитала:
— Се-ер?
Тепер настала черга Лукаса розгубитися, і він відповів майже автоматично: "Лукас", але одразу ж злякався своєї фамільярності і став задкувати від Пат.
— Куди ж ви, сер? — гукнула до нього дівчина. — Виникаєте нізвідки, а тепер хочете зникнути в нікуди? Може, ви прихильник Сведенборга і вас не цікавлять ні Фолкнер, ні Конрад?
Філологи, вже, мабуть, вдовольнивши свою пристрасть до розбазікувань, дали спокій своїй доповідачці, професор і далі сидів у позі байдужого спостерігача, Пат потріпотіла йому пальчиками, кинула усміхнене "бай-бай!" і нахилилася в той бік, де ще був Лукас, але де міг уже й не бути.
— Слухайте, як вас там?
— Лукас, — підказав він.
— Ви що — агент іноземної держави? Чи герой Кортасара? Таке прізвище.
Вона вже простувала до виходу, рішуче втягуючи його в орбіту свого руху.
— Можете провести мене до моєї машини, — милостиво кинула Пат через плече. — Вона на стоянці. Ваша теж там?
— У мене машини немає, — сказав Лукас, ідучи за Пат.
— Ви їздите на велосипеді, як таїландець?
Лукас розгубився.
— Я якось не помітив, на чому мені доводиться їздити.
Пат зупинилася і глянула на нього уважніше.
— Ви що — справді поклонник Сведенборга, Едвіна Арлінгтон Робінсона[4] і адепт оккультних наук? Може, ви інопланетянин?
— Сведенборга я не знаю, — промимрив Лукас.