І як Лот був єдиний праведник у проклятім Богом Содомі, так і Ананія в Києві! Бо вже коли цей город заслужив собі праведника, то ним може бути тільки ігумен! А ми неправедні, будь воно прокляте! Я п'ятдесят літ махав мечем, мов ціпом, яке ж тут праведництво! А що Ігоря вбито — не чув, не чув… Князь нікудишній був, відступався від свого слова, ще й не договоривши до кінця, мужів ліпших перед киянами боронити не хотів, з першого дня пустив усе на темний люд, а тільки ж убивати його ні за що, бо вбивають лише гідних того, твердих супротивників. Як, ігумене?
Ігумен мовчав поштиво й урочисто-сумно.
Войтишич непомітно для гостей показував слугам, кому доливати, смачно поплямкав губами перед самим обличчям у Дуліба.
— Дорогий ти мій, я тобі скажу. Ти чоловік мудрий, але молодший за мене вдвічі, а то й більше, тобі воно ще не все відкрито, будь воно прокляте. Що таке князь? Це щит усієї землі. А що таке земля? Ліси, води, звірі й птиці небесні, небо й сонце? Ні, земля — це люди ліпші. Народжені чи вибрані, виокремлені, заслужені. Князь справжній той, хто вміє оберігати ліпших людей. Такі були Володимир і Ярослав, такі були Мономах і Мстислав, і Всеволод Ольгович теж такий, і князь Ізяслав нині теж такий. А Ігор? В той день, як став він князем, зібралися кияни до Софії, й цілували ми князеві хрест на покору, а він цілував нам хрест на захист киян — і все було б гаразд. Але якісь людці кинулися на Поділ, зібралися коло Турової божниці, заколотили нове віче, будь воно прокляте! Що має чинити справжній князь? Послати воєводу з дружиною та розігнати горлодерів, будь вони прокляті! А князь Ігор з братом Святославом та дружиною їде на Поділ і так лякається київських крикунів, що й не підступає до них сам, а посилає Святослава. А той цілує хрест на тому, щоб кияни самі собі обирали тіунів і тисяцьких. Чи хто й чув коли таке в Києві! Ігор і собі цілує хрест. Великий князь одним поцілунком віддає всіх ліпших людей — і кому? Тим, що повилазили з нір? Та на них не втримаєшся, бо вони й знов туди позалазять, будь воно прокляте, а під сонцем завжди зостануться тільки ліпші люди! Чи не так, ігумене? Мовчи, бо й так знаю, що скажеш. Погано, коли князь каліка тілом, ще гірше, як і душею теж каліка. Ігор слабував на ноги, а в Києві одразу виказав, що слабує душею також. Коли ж народ допускає, щоб ним правили каліки, то й народ такий — теж каліка. Ми, кияни, не такі, будь воно прокляте. А тому не стали триматися Ігоря і прикликали Ізяслава, князя справжнього, душі широкої, розуму високого, державного. А Ігоря відтрутили, бо Київ такий город, що відкидає все, що йому не годне. Відкидає, відтручує, але не вбиває. Ми князів не вбиваєм. Тут ніхто не вбиває князів.
— Але ж убито, — нагадав Дуліб.
— Дорогий мій, наставив па нього підняті долоні Войтишич, — ти мудрий лікар і повинен знати, кому які хворощі докучають. Хто на чому сидить, те в нього й болить. Князів убивають тільки князі, будь воно прокляте!
— Оце, — сказав Іваниця.
Мовлено було з такою байдужістю, мовби для Іваниці давно вже відкрилися всі найпотаємніші закапелки Войтишичевої душі, і це стривожило воєводу так, що той хоч згодом і мав каратися в душі за необачність, швидко нахилився до супутника Дулібового і поспитав з усією можливою для нього доброзичливістю:
— Щось ти мовив, дорогий мій?
— Оце, — повторив Іваниця.
— Старий став, будь воно прокляте. Вже й не збагну, про що йдеться молодим. А колись і я теж — ого! — Войтишич розкинув руки, мовби наміряючись обійняти цілий світ. — Яка жона могла вислизнути з таких-от рук! Не самий лиш меч тримала ця рука! Було й ще дещо — ой було, будь воно прокляте!
Іваниця під ці розбалакування спокійно підвівся і попростував із-за столу.
— Бач! — зрадів Войтишич, що так легко позбувається загадково-небезпечного застільника. — Молодий — то й не хоче слухати старого діда!
— Слова діють мені на ноги, — відбувся жартом Іваниця. — Отак сидиш, слухаєш, ніби воно й нічого. А там находить на тебе щось таке: ще слово — і вже ноги несуть тебе геть, і нічого тут не вдієш.
Ноги винесли його в темні переходи воєводського дому, переходи заплутані й небезпечні, бо все тут будувалося так, щоб перепинити путь незваному, приголомшити й знетямити несміливого, влаштувати в потрібному місці засідку на зухвальця. Іваницю не обходило все це, він не знав страхів, він просувався по заплутаних переходах Войтишичевого дому з такою самою безжурною гідністю, як де-небудь у полі або в прозорому лісі, йому було радісно від того, як уміло виприснув він з-за воєводського столу, де сидінню, здавалося, не буде кінця і де ти сидів, мов зав'язаний у мішку, не відаючи, що твориться довкола тебе, а до такого стану Іваниця призвичаїтися ніколи не міг, та й не хотів призвичаюватися, бо чоловік повинен кинути оком навсебіч, коли не хоче опинитися в безвиході.
Відверто кажучи, Іваниця накинув оком на воєводське обійстя ще коли вони переходили двір і бралися до терема, його вразила похмурість і навіть убогість, як на такого багатого хазяїна, застільна пишнота не зменшила тривоги, яка поселилася в хлопцевім серці, він бачив, що Дуліб теж почувається зле в цьому домі, який за зовнішньою суворістю й зубожілістю ховає стільки розкоші, а може ховати й злочини — хто ж то знає!
"Коли спитають, — вирішив Іваниця, — скажу, що йду справити потребу". Та його ніхто не спитав, ніхто й не трапився йому на путі, лиш коли вже опинився в дворі, то мало не налетів на ошатно одягненого високого чоловіка, що йшов прямо на Іваницю, почовгуючи ногами так, ніби розгрібав сніг. Видно, теж гість Войтишичів, хоч і запізнілий, та й не з тих, що ждуть, поки їх покличуть та нагодують, бо вже десь ухопив краплину, якою, не гаючись, і похвалився, дихнувши на Іваницю таким густим смородом питвяним, хоч з ніг падай.
— Ти хто такий? — хрипко і владно гукнув чоловік.
— А ти хто? — весело поцікавився Іваниця.
— Тебе питають!
— А я теж тебе питаю.
— Мене знає весь Київ!
— Я не знаю — от тобі й не весь Київ.
— Петрило. Чув?
— Ні.
— Не чув? А ось я застану тебе з непоштивою мовою супроти князя нашого, або вночі з світлом у домі, або… Знатимеш тоді восьминника Петрила.
— Не міг ти знайти щось цікавіше для роботи? — з усміхом поспитав Іваниця.
— Та ти хто, щоб отак мені суперечити? — закричав Петрило.
— Іваниця.
— Іваниця? А що це таке?
— Іваниця, та й годі. Чи тобі мало?
— Чого вештаєшся в сім дворі?
— Сидів за столом у воєводи, а це взяв та встав.
— Ти? В самого Войтишича за столом? Простий смерд? І встаєш поперед усіх?
— Час від часу доводиться відносити кудись паскудство, якого набираєшся за такими столами. Чи, може, мав берегти, поки ти прийдеш та забереш від мене?
— Уподобав тебе, — ляпнув Іваницю по плечу Петрило, — віднеси своє та й вертайся до столу. Вип'ємо з тобою. Вип'ємо і послухаємо старого Івана. Знаєш, куди тут іти?
— Знайду. До такого втраплю й без восьминника.
Петрило далі взявся розгрібати невидимий сніг, прямуючи до воєводських палат, а Іваниця почав тинятися по суворому обійстю воєводськім, чимдуж вдаючи нестелепу і тим часом накидаючи цікавим оком на все підозріле або просто таке, що могло б пригодитися.
Зазначити треба відразу, що не визирив нічого і повернувся до учти трохи стурбований, бо не звик до непевності й невідомості.
За трапезою нічого не змінилося. Так само безшелесно металися служки, носячи нові та нові переміни, так само просторікував Войтишич, так само пробував похвалитися почутим то від патріарха, то від германського імператора, то від короля франків, то від самого папи римського засушений на тріску ігумен, який, власне, за своє життя не виїздив з Києва навіть до Вишгорода, а брехав лиш для самозвеличення та ще, може, для надання ваги своєму родичеві Войтишичу. Дуліб, як і до того, в розмову майже не встрявав, тільки час від часу пробував повернутися до того, що йому найбільше допікало, однак Войтишич всіляко уникав навіть самого слова "убивство", в чому тепер мав спільника — Петрила, який, перегинаючись через стіл, гукав Дулібові: "Лікарю, скуштуй-но оцього! Плюнь на все й спробуй!"
Отож Іваниця не помітив нічого нового за столом, бо Петрило не міг вважатися тут новим, просто ще один з лизоблюдів воєводиних, хоч і сам у Києві, виходить, чоловік не без значення; не мав Іваниця нічого й для Дуліба, що пригнічувало його вельми, але він би звеселився, коли б міг знати, що за цей час Дуліб уже збагнув хитру гру, затіяну Войтишичем і його друзями; він майже розгадав їхній хитрий задум, який зводився тим часом до уникання розмови про вбивство Ігоря, до уникання самого слова "вбивство", уникання ж якогось слова є несвідомим або ж заздалегідь заповзятим прагненням звернути на нього особливу увагу. Розмова їхня крутилася довкола незвичайної події, не називаючи самої події, мовилося про речі, здавалося б, геть віддалені й навіть просто безглузді, а чулося Дулібові тільки одне: смерть, смерть, смерть. Говорилося про городи, які Войтишичеві доводилося брати з своєю дружиною, говорилося про київські гори з золотими церквами й монастирями, такими любими серцю ігумена Ананії, говорилося про городські суди, які чинив Петрило, дбаючи про користь князеву і завдаючи при тому горя і кривди людям безіменним, а Дулібові якось воно все змішувалося в одне, він думав про своє, для нього зливалося в нерозривність: Ігор, і город, і гори, і горе.
Вже тільки дивлячись на цих трьох далеко не останніх киян, дослухаючись до їхньої безладної похвальби, споглядаючи розкіш і багатство столу, Дуліб бачив перед собою цілий Київ у всім багатстві його гріхів і цнот. Город убивства. Город смерті.
Ще кілька днів тому він їхав сюди хоч і без охоти, але й не лякаючись князівського доручення. Тепер переконався, що Київ не дається йому до рук.
Цей город видавався Дулібові, мов цілий світ, він навіть був мовби більший, ніж світ, коли що тут зникало — то зникало безслідно й навіки. Не було душі, яка не знала б таємниці вбивства князя Ігоря, але виходило так, що не було душі, яка б виказала таємницю.
— Мені здається, що в Києві прагнення одностайності перевищує прагнення до правди, — зауважив Дуліб, вже вкотре користаючись необов'язковістю їхньої розмови, при якій слова скакали, мов бульбашки на калюжах в час великого дощу.
— Бо ліпше помилятися одностайно, ніж бути правдивим самотньо, — пояснив ігумен.
— А як же слово Боже про блаженних праведних? — поцікавився Дуліб.
— Праведні в нас ті, хто з усіма.
Знов розмова точилася мовби про речі відлеглі, але так само, як щонайменша пряма лінія — то тільки відтинок дуги великого кола, яке так чи інакше має замкнутися в нерозривності, вона неминуче мала прийти до того, про що думали, чого не могли забути ніяк і ніколи.
— Я схильний прийти до думки, що в Києві немає винуватців, — ще не вимовляючи слова "вбивство", але вже підходячи до нього впритул, знову заговорив Дуліб.