Трусили... зроду, звіку не сподівався, щоб від трусениці та так мене самого затрусило... щоб так глубоко вразила вона мене. Я перше не розумів її ваги, тепер тілько постиг, як вона морально придавляє чоловіка, гнітить його... як вона...— Юрко закашлявся.
— Ану,— сказав лікар,— стисни мою руку. Юрко став тиснути; сили нема, кудись вилетіла.
— Годі,— промовив Харченко,— не силкуйся даремно... Питимеш то, що я випишу, а завтра побачимо.
— Тиф у мене?
— Де там той тиф. Не верзи невідь-чого. То нічого страшного, заспокоїшся і все минеться.
— Добре, коли так, а то знаєш: послі завтрого у мене восьмикласникам екзамен... як же без мене?..
— І підеш собі,— заспокоював недужого Харченко.
Не встав Горовенко ні другого, ні четвертого дня. На другий день він став більш кашляти; на очах стояли сльози; четвертого дня тіло його обсипало, він оглух. Під вечір він не пізнав вже ні матері, ні Копача, ні Харченка. Лежав він з розплющеними очима, з нерухомим поглядом, кашляв, горів і твердив нісенітницю: "Он жандарми! трусять... Ревуна ведуть на шибеницю... Виженіть ката... Шевченко в Сибір".
Минуло десять днів. Чи треба говорити, як вистраждала, що винесла мати за сі дні, не відходячи від недужого сина, над котрим висіла смерть? Дивно тілько, де в тому старому тілі набралось тілько сили, щоб витерпіти десять тяжких, безсонних ночей?!
Одинадцятого дня недужому полегшало... На другий день Харченко прийшов щойно світ, Горовенко пізнав його... Градусник показав 38.
— Тепер житиме! — шепнув Харченко старій.
— Не вмре? Не вмре? — скрикнула Горовенчиха і впала навколішки перед образом.
IX
Нема, кажуть, такого лиха, щоб в йому не було, хоч на макове зерно, добра. Може, воно й справді так. Поки нездужав Горовенко, через Ломаків перейшла і втихомирилась хвиля гутірки про його, і не довелось йому слухати про себе нісенітницю, а часом і бачить, як обходили його "приятелі". А гутір-ка стояла велика!
— Чи чули, чи чули,— бігала по місту до знайомих Свисту-ниха,— у Горовенка трусили. Хто б сього сподівався, щоб наш чоловік, українофіл, та пристав до анархістів?..
— Хіба ж Горовенко пристав до їх? — питали у Свисту-нихн.— Але у його нічого не витрусили?
— Так що, що не витрусили, умів кінці сховати, розумна голова, сього нічого і ховати... і він за одно з анархістами. Тривайте, ще, може, й його заберуть, нехай лиш видужає.
— Не заберуть нині,— провадив Шварцман,— а з служби проженуть, вже йому більше не вчителювати.
— Нічого й жаліти, він напучував до соціалізму гімназистів,— гомонів протопоп Верба,— я добре знаю його думки; я давно примічаю, якої історії він навчає; але не моє діло; я мовчав, а от воно і виявилося.
— Про се я не знаю,— говорив Шварцман,— але виженуть його з служби за іншу річ. Ви не чули, яку бумагу він написав за Шпаченка? Рада рішила вигнати Шпаченка з гімназії за те, що роздавав у класі прокламації, а Горовенко став на тому, що ні за що виганяти, і написав свої уваги, та такі уваги, що то й зараз друкуй у "Народній волі" •
По других кутках говорили:
— Нещастя у вас, Ольго Олександровно,— говорив Горо-венчисі старий міщанин, швець Копил, що шив Горовенкові чоботи.
— Самі знаєте,— відповідала вона.
— Що ж!., усі під богом. Його свята воля на все, тілько аби здоров'я вашому сину, а що люде плетуть, на те не вва-лсайте.
— Що ж плетуть?
— Та от писар нашого судії зайшов якось до мене чоботи полатати синові його — він у гімназію ходить — і почав: от, каже, які тут вчителі завелись, і почав, і почав...
— Що ж він?
— Таке поніс, що я слухав, слухав та кажу: се все брехня!., от що... Як брехня! Хіба не правда, що Горовенко усіх лаяв? А я йому: настояща, кажу, брехня; лаяв того, хто стоїть того, щоб лаяти його, а не всіх... Тут сидів і кум мій, коваль, і той заступився; трошки на хмелю був та прямо так тому писареві в очі: а, по-вашому, каже, треба мовчати, хоч би що? Хоч нехай тобі в очі плюють, б'ють, а ти мовчи? Так, чи що? І пристав до писаря; насилу я його втихомирив.— Воно, кажу, куме, правда, що і собака огризається, як на хвіст наступиш, та се не нашого розуму діло...
— Ой, серденько, серденько,— голосила вдова прото-попша, зустрівши в церкві Горовенчиху,— яке лихо, яке лихо, наробили вам на все місто сорому...
— Якого там сорому,— відрізала Горовенчиха.— Сором, як за злодійство трусять, а безвинно, що за сором?..
— А все-таки, все-таки, благородний чоловік, а його трусять.
— Тим-то і трусять, що він благородний; коли б був злодій або подлець, так би не трусили. Який тут сором? Я усім в очі прямо кажу: трусили мого сина — а за що? не знаю; знаю тілько, що він нічого безчесного не заподіяв, нічого не вкрав, нікого не ограбив. Сором! От вигадали ви... З такого сорому лице не горить...
— Отеє в нас в гімназії такого ще зроду не було,— говорив старий педель молодшому сторожу,— вчителя трусили.
— А що ж, коли і вчитель прокрався, так хіба його вже не можна й потрусити?..
— То-то! дурний! хіба його за злодійство трусили?
— А то ж за що? Трусять тілько злодіїв.
— Нерозумна ти голова... він не такий, щоб вкрасти; він ще своє віддасть, а против царя, значить, ішов.
— Против царя?
— Еге!
— От воно що... а я думав, що він прокрався... Тим-то вночі його й трусили, що против царя.
— Авжеж, щоб ніхто не знав...
— Чого ж він против царя? За що?
— Гм, чого! В тебе, бачу, в бороді гречка починає цвісти, а в голові на розум ще цілина не.орана... От що... Звісно тепер тобі чи ні, що є подать, налоги та некрутчина.
— Сам плачу, так добре знаю.
— Ну, так вони, оті спеціалісти, чи як їх в бога, і кажуть, що велика стала плата, а через неї на все така дорожня.
— Що правда, так правда.
— Так вони кажуть: не треба ні подушних, ні якої плати в казну, а цар каже: "Гм, з чого ж я житиму, самі посудіть; не йти ж мені в найми".
— І се правда, треба з чогось і царю жити.
— Вони кажуть знов: війська не треба, а цар питає: "Чим же воюватиму? Без війни ж не можна. Турка смиряти треба, щоб не бунтовав!"
— А вже ж без війни не можна.
— Вони знов: у людей, кажуть, землі мало, а у панів сила її, а цар їм на се: "А вам яке діло до сього? Зась! Хіба ви давали панам землю?"
— Так вони що йому на се?
— Що ж вони!.. Звісно що!.. Коли, кажуть, зась, так і зась, ми собі й підемо... І пішли.
— І не зговорились з царем?
— Де тобі і зговориться, коли і слухать не хоче.
— Ну?
— Ну і нічого, їепер їх і ловлять.
— Нащо?
— А кого, значить, в Сибір, а кого на шибеницю.
— За що ж?
— Так, значить: не йди проти царя; а коли тобі землі мало, так от тобі Сибір... дри — хоч усю, а ніхто тобі не заборонить.
— Хіба вона нічия?
— Тепер нічия, а колись, кажуть, була якогось царя не нашої віри: він удержував її за собою поти, поки усе золото повикопував, а повикопувавши, зложив його на кораблі та й плюнув: беріть, каже, Сибір отсю, хто хоче, мені вона не потрібна, у мене і без неї доволі землі.
— Так ніхто й не бере?
— Усі цураються.
— Чому?
— Мерзла земля... не в'ореш.
— От що!
— Так отуди-то усіх і засилають, хто против царя.
— Не всіх, кажу, головніших на шибеницю.
— А нашого ж Горовенка?
— Ще не прийшла про його бумага до директора. Як при-кажуть, так і буде... чи в Сибір, так і в Сибір.
— Хто ж се прикаже?
— Начальство, попечитель.
— От воно як.
— А ти думав як? Проти царя йти не переливки!.. От ще коли б і нам чого не було...
— Нам? За що?
— Та воно-то нізащо, а все, часом, щоб не сказали: чому ви не донесли, що Горовенко спеціаліст?
— Я сього не знав... я недавно у вас... А ти хіба знав?
— Я? Де ж мені знати; я в класі не сиджу, не знаю, чому він там навчає. А так як же ти вгадаєш, хто спеціаліст, а хто не спеціаліст?
— Звісно, так не вгадаєш.
— Тобі б тепер поїхать на все літо в Крим,— радив Горовенкові Харченко, як став той на ноги.— Там би ти добре поздоровів.
— Там би # другого тифу добув,— відповів Горовенко.— Хіба ти не знаєш, що діється в Ялті? Он якийсь секретар сімферопольського архієрея приїхав у Ялту; зараз у нього: паспорт! А він каже: "Який паспорт? Я десять літ їжджу сюди без паспорта, від Сімферополя до Ялти сорок верстов; у Ялті мене всяке знає... нащо паспорт? До завтра,— каже,— і сам архієрей сюди буде". Ну що ж ти думаєш? Посадили на віз його з двома урядниками і виправили у Сімферополь!.. Ні, вже за Крим дякую тобі... Цур йому.
— Ну, за границю.
— Се інше діло, так ні з чим.
— Хіба там багато треба? Коли є карбованців триста, і доволі.
— То-то зле, що нема. Усього на все маю один лотерійний білет на сто карбованців... Та он три шахви з книжками, от і все, що вислужив за дванадцять літ.
— Ти б подав просьбу до попечителя; певно, що не відмовив би тобі в запомозі... Візьми від мене свідоцтво про недуг.
— Ні, не хочу, бридко просити... От коли б у нас була своя каса — друге діло... Та чого ж я не робив, як не підбивав своїх товаришів, нічого не вдіяв; не хочуть та й не хочуть.
— Коли так, так ось що: я позичу тобі сто карбованців та Копач сто; от і буде з тебе, їдь на літо в гори, чи в Швейцарію, чи в Саксонію, чи до наших гуцулів.
Горовенко замислився.
— Ну, що ж? — допитувався Харченко.
— Сам не знаю; якось ніяково на чужі гроші їхати... і в тебе, і в Копача, які там гроші; з останнього ввірвете.
— Се вже наше діло.
— Не ваше, а моє. Взявши, треба вернути.
— І вернеш; виплачуватимеш не разом, а потроху.
— Добре, а як помру там?
— Ну, тоді на тім світі гарячим вугіллям віддаси,— шут-ковав Харченко.
— Ні, так не можна, знов же і матір... як її покинути? Хіба от як: візьми ти з Копачем у застанову мої книжки; як помру я — там, за границею, продайте їх і верніть свої гроші; книжок у мене, бачиш, стілько! Кому і не треба, дві тисячі дасть... Тілько мороки наберетесь, поки спродасте... у Ломакові се трудно...
— Нехай буде по твому,— відповів Харченко,— тілько їдь, їдь швидше; завтра подавай, щоб дали тобі одпустку...
— Добре, добре... подам; а ти піди до Шварцмана: нехай напише заставну бумагу... Інак я не хочу...
— Добрий день вам! промовив, входячи в хату інспектор Петраш. Після трусениці він се вперш завернув до Горовенка.
— Та й змарніли ж ви вельми,— промовив він до Горовенка.— Хоч воно і не диво: таке лихо винести! Трусениця! Недуг...
— Зате,— відповів Горовенко,— загартовався тепер! Кажуть: не такий чорт страшний, яким малюють його; а я скажу, що трусениця страшній, ніж про її говорять! От, бачте, якого лиха вона наробила мені.