Що ж ти перебув вже те лихо, чи ще?..
— Ні ще!.. Порятуйте, дідусю! — Походенко кинувся цілувати діда в руку.
Дід руку від ворітниці та за спину.
— Не треба сього, парубче! Не годиться, я не піп... Чим же тебе рятувати? Нехай тебе біг рятує, а з мене — який вже порятунок! Кажи, почую; коли спроможен, так не від того...
— Бачте, дідусю, колись вторік на громаді я вам...
— Дурня загнув... Ха, ха! Що ж! Молоде, зелене! Я на тебе за те не ремствував, жалю не мав, нікому було тебе доброю стежкою вести. Коли б у тебе батьки були... Та не згадуймо про се... Калси, якого тобі порятунку треба...
— Я тоді, діду, не по своїй волі... Під'юдили мене на вас...
— Та кажу тобі, годі про се! Хіба не бачиш: ніч надворі, час спати, кажи швидше діло...
— Клята ота Квочка, бодай їй...
— Не лайся, синку, не лайся! І гріх, і сором! — знов перебив дід Походенкові.— Калси діло.
— Випозивала на мене хлосту...
— Чув, чув... Погане діло, паскудне... Ну, так що?
— Я того сорому не знесу...
Нерви Походенкові далі не видержали, він почав ридати.
— Та що се ти, парубче, вигадав хлипати! От ніколи не гадав собі, що з тебе така тонкослізка! Годі, покинь сльози дівчатам та іди в двір, щоб часом хто не почув, не побачив... На все село буде сміху...
Коли Походенко ввійшов у двір, Передерій зачинив за ним браму, накинув каблучку і мовив до Походенка:
— Ходім під комору, там на ґанку ніхто тебе не чутиме... Та годі, кажу, землю кропити — на те у бога дощ є. Ну, сідай отут та й кажи до діла!
— Купіть, діду, мою мізерію...— мовив Походенко.
— Яку твою мізерію? — спитався трохи здивований Єв-мен.— Та й який з мене купець?
— Усе купуйте... усе моє хазяйство... За що купіть, то купіть...
— А сам же ти як? Щось ти непевне вигадав!
— Ні, діду, певне!.. Купіть, порятуйте! Вже коли не ви, так і ніхто більш не зарятує мене... Після хлости мені тут не жити...
— Та воно справді ніяково... Тут і Сіркові очі згорять: битий парубок! Так що ж гадаєш? Відкупитися, чи що?
— Ні! Відкупитися не можна, кажуть, та й не хочу я. А коли продам усе, так після...— Походенко не виговорив після чого, язик йому руба став. Помовчавши трошки, він додав:— Зараз потягну світ за очима, чи в Таврію, чи на Кубань, щоб ніхто не знав, не відав і де я... Порятуйте, дідусю! На вас уся моя надія...
Євмен мовчав, знати було, що в голові він щось міркує. * — Ледві, синку, чи буде що з сього! — мовив якось журливо дід.— Ніяково в такім разі купувати: людина в біді, а ти у неї купуєш; вона зопалу продає, а ти користуєшся. Ніяково... не по~християнськи, та й грошей у мене катма...
— Я вам на віру продам...
— Ні, і на віру не хочу, ніяково, не личить... Походенко почув, що ноги йому ще більш холонуть.
— Значить, діду, як? Що ж діяти? Чи під різки лягати, чи на брамі у Квочки... собі налигач на шию... а їй перед тим віхоть з жаром під стріху?
— Одверни тебе, мати божа, від такої нелюдської думки... Перехрестись та молись богу...
— Не поможе! Від мене і бог, мабуть, відступився вже! Сам винен — дурний був, дурних слухав! Тепер покутуй!
Дід мовчав, схиливши голову, та водив ціпком по землі.
— Так нема, діду, ради? — німо спитав Походенко.
— Воно і є, і нема... Коли ж та гаспидська сікуція вийде?..
— Біс її знає, може, й завтра?
— Швидко! — промовив дід і знов замовк і замислився, потираючи долонею своє широке лисе чоло.
Заспівали перші півні. Євмен немов зо сну прокинувся і мовив:
— Коли хоч, послухай моєї старої ради.
— Кажіть, діду, спасибіг вам! Послухаюсь. N
— Хуторець мій знаєш?
— Знаю!
— Учора туди4 поїхав син орати; доки не обсіється, там буде... От ти зараз від мене і шмигай туди та й помагай синові. Значить, я тебе найняв би то... Ніхто не знатиме, де тебе шукати... Сиди на хуторі, аж доки не подам я звістки; а ми тут з сусідом твоїм, дідом Василем, розкинемо головою. Тоді на готове прийдеш...
Походенко не тямив і не спроможен був вгадати, що саме приміркував дід Євмен, і розпачливо мовив:
— Від різок, діду, і в печі не сховаєшся! Вже коли їх присуджено, так і доведеться або прийняти, або руки на себе наложити!
— Молись богу, а чортову думку про душогубство покинь... Там побачимо! А тепер — не гай часу; коли справді мулить, так заким почне дніти, ти й достанешся на хутір... А там якось воно буде... Може, й купець знайдеться... Здайся на бога...
Трохи заспокоєний і утихомирений Походенко подякував і попрощався...
* * *
За день після сього, Явдоха сиділа ранком біля столу і чаювала. Повз вікно пробіг Оверко. Явдоха постукала на нього в шибку і кивнула пучкою, щоб прийшов до хати.
— Куди се ти так дереш?
— Треба! Он городами пішов Гилястий, так я навздогін його. Се він, певне, був у Походенка, так цікаво спитати, коли Походенко справлятиме "хрестини"...
Явдоха всміхнулася і мовила:
— Ну, бігай собі з богом, бігай та, що почуєш, і мені скажеш.
— Добре, а коли нічого не почую, так я піду до хлопців, можна?
.— Та не що вже з тобою робити, іди!
"А що? — каже баба Явдоха собі на думці, коли Оверко пішов.— А що, Походенку? Доприндився! Усе село — й старі, й малі — тільки й розмови, що коли його "хреститимуть"? А що! "Квочка!" Еге! От вона тобі "хрестини" й виквоктала! От і знатимеш мене! Та й чи один же ти! Тепер уся твоя наволоч озиратиметься на бабу Явдоху... Різка — не свій брат, покуштуєш раз — вдруге не схочеш, боятимешся... А де страх, там і бог. Он і отець Сидір похваляє мене, що не попустила свого... Каже, що й він невідмінно заведе в школі різки, а то страху зовсім нема, дітвора чисто розпущена... Еге!.. Як-то ти, Походенку, під різками лежатимеш! Утерла тобі носа Явдоха! Е! Я не таківська! Я!.."
На сім слові Явдошину думку перебив собака; гавкнувши зненацька, він прожогом кинувся до брами. Явдоха зирнула в вікно й мовила:
— От тобі й на! Дід Євмен з дідом Василем ідуть, а провести їх нікому, треба самій... Чого ж би то се вони до мене? Мабуть, за позикою, вже ж більш нічого...
Вийшовши з хати, Явдоха взяла біля рундука коромисел, щоб прогнати собаку, і пішла назустріч дідам, говорячи до них:
— Ідіть, ідіть, не бійтеся, він не порве, він тільки гавкає, а не кидається! Цить ти! Цить, Мурчик! Пішов собі геть!
Мурчик замовк, подивився услід дідам і мовчки поплентався на солому під комору.
— Магай біг тобі, Явдохо, в хату! — мовили діди, ввійшовши в хату.
— Сідайте жА Сідайте отут на покуті, мої дорогі гості! Сідайте! Я рада невимовно! Сказано: гість в хату — бог в хату! Сідайте! Та чи не призволите чайку? — дрібненько слебезувала баба Явдоха.
— Дякуємо, ми до чаю не звикли!
— Так по чарочці лсивоткової... Ось я зараз!
— Не клопочись, Явдохо, не треба...
— Як-таки не треба? Так калганівочки...
— Не треба!
— Отеє, які ж бо ви! Так чим же мені частувати дорогих гостей? — метушилася Квочка.
— Добрим словом та ласкавим привітом... Ми, признатися, до тебе не гостювати прийшли, а по ділу...
— По ділу? — спитала Явдоха, а сама подумала: "Се я й без вас тямлю",— і голосно додала:— Так що ж, що по ділу? Чарочка калганівки ділу не пошкодить, а ще приспорить!
— Не треба! — відповів строгим, холодним голосом дід Передерій.— Діло наше ось яке: великого бешкету накоїла ти, Явдохо, на все село!
Явдоха здивованими очима кинула на діда і мовила:
— Бешкету?.. Я?.. На ціле село?.. Хоч заріжте, нічого не тямлю... Хіба ж я з таких?..
— Чи з таких, чи не з таких — то діло не наше!
— Та про який же ви бешкет? — питалася Явдоха, стоячи перед дідами, згорнувши руки на груді.
— Ще й питаєшся, ніби й не тямиш!
— От вам хрест святий — не тямлю! — Явдоха перехрестилася.
Євмен суворо глянув на неї.
— Не бреши, Явдохо! Про що саме усе село наше гомонить, як не про тебе?
— Про мене? — дивувалася Квочка.— Чим же я так прогрішила? Ні сном, ні духом нічого не діяла?
— А Походенко? А хлоста?
— От ви про що? Так що ж тут я?..
— А який ворог позивав, як не ти? — нездержливо озвався дід Василь.
— Суд присудив по закону! Вже ж і мені не можна було не позивати: землю мою забрав був, лсита мені не дав, ще й мене убив був.
— Коли б убив, то б ти отут не сиділа, а в землі тліла, а то убив, а ти й досі жива. І живи собі на здоров'я хоч ще два віки, тільки живи по-божому, по-людськи. Походенко — слова нема — зайшов був у голову, але ж землю тобі вернули, жито одібрали — чого ж тобі ще?
— А за те, що убив був мене? От за се йому й хлоста!
— Хлоста — діло паскудне, сороміцьке! — говорив дід Євмен.
— Авжеж, не смачне! — перебила, всміхаючись Явдоха.
— А ти її куштувала?
Явдоха перехрестилася мовчки і сплюнула.
— От знов брешеш, бабо! Хіба забула? Я колись приходжу до вас, кажуть: ви з чоловіком в клуні. Я туди, бачу: ти по току бігаєш з зав'язаною на голові сорочкою, а чоловік тебе хвиськає по стегнах різками... Було? Кажи: може, я брешу? — допитувався дід Євмен.
Явдоха почервоніла і ледві чутно промовила:
— Між чоловіком і жінкою чого не буває, людям до того зась! Тут один господь бог тільки і свідок, і суддя — більш ніхто!
Явдоха піднесла хустку до очей і зітхнула, а потім ніби скрізь сльози промовила:
— До чого се ви, діду Євмене, річ ведете та мені туги, сорому й жалю кривавого завдаєте?
— До того, що й ми, старі, і всі добрі люде не хочемо, щоб ти наше село вводила в неславу, та сором на нього клала!
— Я, дідусю? Коли се? Крий мене боже! — перебила Явдоха.— Та спитайте хоч у отця Сидора чи в кого хочте, чи скаже хто про мене, може, слово, щоб я коли з ким хоч...
— Я не про те, то жіноче діло... Хоча люде дещо про дівера і верзуть, та то пусте. Я про Походенкову хлосту... Відколи я й на світі живу, не зазнаю, щоб кого з наших людей принародно різками плазували. І за панів сього не було, а ти, бач, що вигадала!
Квочка підбадьорилась трохи і мовила:
— Се ж, діду, не моя воля! Не я його судила, судили суди, присудили по закону.
— Присудили, се ми знаємо, та ми того не хочемо!
— Не моя, дідусю, воля! Що суд присудив, те святе. Один цар тільки зможе перемінити присуд, вдавайтеся до нього.
— До царя далеко і клопітно, а ми надумали собі, що й без царя можна не соромити села. Так отеє ми до тебе, щоб ти зараз підписалась, що прощаєш Походенкові і не хочеш, щоб його плазували. Що ти на се?
У Квочки вся твар витяглася. Як же отеє так: вона стільки клопоталася, стільки платила, стільки панькалася з Тонким, а тепер усе б то те пустити внівець? Трудна річ, але відала Явдоха і те, що коли дід Євмен за що береться, так береться цупко і до краю доведе.